ОСІННЄ ПРОЩАННЯ

Осіннє небо плаче вже дощем,
Осіннє листя під ногами помирає.
Дерева вже роздягнуті ущент,
В саду останні квіти відцвітають.
Останній ключ у вирій відлетів,
Любов зівяла мов осіння рожа.
Ти осінь відпускати не хотів,
Та втримати її на жаль не можна.
Останній промінь душу зігріва
Й затягне хмара небо, що над нами.
Вже соловей в саду не заспіва
І не розбудить ранніми піснями.
Я спогади усі віддам ночам,
Зустріли ми осіннєє прощання.
Блиск щастя не повернеш вже очам
І серцю не повернеш вже кохання.
Олександра Свєтлова

Мій рідний край! Безмежна широчінь
З безкрайнім і незвіданим простором,
Окинеш оком дальню далечінь –
До краю не дістати пильним зором.

Мій рідний край! Твої лани, поля,
Твої ліси – то віченьки зелені.
Серденьку рідна ружинська земля
І вулиці вже сходжені до мене.

Мій рідний край! Оспіваний в піснях,
Описаний в поезіях і прозах,
Зігріюсь в твого сонця променях
І освіжуся у твоїх осінніх грозах.

Мій рідний край! Натруджене село.
Заколосилися пшениці златокосі.
Озера й ріки – то твоє чоло,
А верби понад ними – то волосся.

Мій рідний край! Мелодія проста
Твоїх ночей. Їх ноти незабутні!
Червоні маки – то твої вуста,
А твої діти – то твоє майбутнє.

Мій рідний край! За всі скарби мої
В душі і в серці я плека надію,
Коли замерзнуть рученьки твої,
Тебе своїм теплом в біді зігрію.
Олександра Свєтлова

Мої очі сумні не розкажуть тобі
За ким серденько мліє й болить.
І зізнаюся я у безмежній журбі
Лиш отій, що край річки стоїть.

Лиш вербиченька та самотня єдина
Мовчки вислуха горе моє,
А думки десь до Бога, зірвавшись, полинуть
І душі уже легше стає.

Їй розкажу про те, як в свої двадцять п’ять
Закохатись посміла зухвало,
А думки десь далеко летять і летять
І простору їм того замало.

Їм би зринуть туди де і твоя душа
Й закружлять з нею в радіснім танці,
Щоб зустріть разом ніч, щоби не поспішать,
Щоб прокинутись разом уранці.

Та покинуть би все те, чого досягла
І поринуть з думками до мрії…
Я б зробить, мабуть, все для тебе змогла,
Я була б твоє щастя й надія.

Я безумством хворію, що коханням зоветься,
Ой, дарма мені ліки шукати.
Та у струнах твоєї душі чи озветься
Та хвороба, чи марно чекати?
Олександра Свє ... Читати далі »

Ось місяць сяє уповні.
Осінні незбагненні ночі…
Неначе ті дівочі очі,
Засяють зореньки ясні.
Знайомий пісні нам мотив,
Що вітерець шепоче в гаю
Одній калинонці, що скраю
Росла. Її він полюбив.
І в будь-якую пору року
Вірші й пісні він їй склада:
Чи то романс, чи то ода.
А та калинонька нівроку,
Росте й росте собі окрай.
А вранці все почне вставати…
Й замерехтять на сонці шати,
В які убравсь осінній гай:
Там блідо-жовтий і багряний,
Там є й оранж, що загорівсь
Яскравим сяйвом кольорів,
Неначе вогник полум’яний.
Пейзаж чарівною рукою
Малює осінь скрізь і всюди.
А як вдихнеш на повні груди
Повітря сповнене спокою,
Туманних ранків прохолоди,
То ніби серце огортає
І у свідомість проникає
Лека осіння насолода.
Олександра Свєтлова

Крізь останнє незгасле проміння,
Крізь тумани та інею килим,
Крізь самотність та сонце осіннє,
Ніби граючись яблуком стиглим,
Вітерець нагадає про осінь,
Що гойдається в жовтому листі.
Спалахнувши в червонім багрянці,
Горобиновому намисті.
То загравши зорею нічною,
Сяйвом місячним переллється.
То заплаче тихенько совою
То совою враз засміється.
А одного ясного ранку
Перший «сніг» упаде на волосся…
І пройде непомічено й тихо
Крізь життя іще одна осінь.
Олександра Свєтлова

Коли останній промінь обрій залоскоче,
В пітьму порине безкрайня далина,
В відлунні тиші місячної ночі
Кохання забринить струна сумна.

То не музика ті мотиви грає,
То не співак нашіптує слова.
Безмежна туга серце обіймає,
Самотності акорди виграва.

І лине плач понад ліси, степами,
Усе навколо смутком огорта.
Заплаче ніч криштальними сльозами,
Не змовкне в них мелодія проста.

Та коли місяць зорі позбирає,
Останнє сяйво діамантів в небі згасне,
Ввись підійметься ангел. Він злітає.
Кохання ангел, мов той птах прекрасний.

За хмари полетівши, аж до сонця,
Натрапив на байдужість, холод, зло
І згаснув вогник почуттів в його долонці.
Достукатись не зміг, зламав крило.

Упав він з-поза хмар, упав додолу.
Не витримав війни добра зі злом.
Не зрине більше в височінь ніколи,
Бо падав ангел той зі зраненим крилом.

Відкрий ти серце анге ... Читати далі »

Проїдеш вулицею. Тихо.
В селі ані душі немає.
Так, ніби і не було лиха,
Лиш смуток душу огортає.

Стоїть обпалена сосна
Окрай дороги на узбіччі.
Їй, мабуть, не одна весна,
І, мабуть, не одне сторіччя.

О, скільки бачила вона!
Коли б могла розповідати,
То нам повідала б сповна
Про ту самотню нині хату.

Розбите скло. Дверей немає.
Ростуть в подвір’ї бур’яни.
Людська нога там не ступає
Вже років двадцять від весни.

Ось так і хата коло хати –
Стоїть спустошене село,
Що квітувало і цвіло
До днів «Чорнобильської страти».
Олександра Свєтлова

Твоїм віршам я поклоняюсь, Ліно!
Їх, мов молитву, в серці бережу.
Для мене вони знахідка безцінна,
Їх, як зіницю ока стережу.

Ми, люди, не забудемо ніколи
«Життя іде і все без коректур…»
Той що, що це не модно і навколо
Лише тусовки, шоу та гламур.

А «Перший вірш написаний в окопі…»
Як прочитаєш, серденько щемить.
Іде життя в швидкім своїм галопі
І може обірватися щомить.

Нехай мої рядки ще невідомі,
І доки їх терпить іще папір,
Читають лише близькі і знайомі,
Я підіймуся вище, ти повір!

Я обіцяю, що не впаду на коліна!
Я обіцяю, що дістанусь до мети!
Твоїм віршам я поклоняюсь, Ліно!
Та все ж далеко до твоєї висоти…
Олександра Свєтлова