Я ніколи не прагнув захмарних вершин. Просто насолоджувався тим, що робив

Зазвичай про роботу механізаторів ми дізнаємося, завдячуючи цифрам – скільки гектарів засіяно, обмолочено, яка урожайність тощо. А за цією сухою статистикою стоїть щоденна копітка праця багатьох людей. У полі майже цілий рік трудяться висококваліфіковані та сумлінні механізатори, які зараз чи в минулому робили свій такий вагомий внесок у вирощування хліба. Одним із таких є Анатолій Анатолійович Телінкевич з Ружина, який все життя пропрацював трактористом у колгоспі імені Леніна, а після реорганізації – в СВК «Ружинський».

Народився Анатолій Анатолійович двадцять сьомого січня 1947 року в далекому Хабаровському краї в с. Пузіно. На той час у сім’ї уже виховувалися старші Галинка та Олександр. Хоча і мама Катерина Іванівна, і батько Анатолій Олександрович народилися в Україні, доля закинула їх за тисячі кілометрів від дому.
– Батько залишився в с. Пу-зіно після війни, згодом перевіз туди і маму зі старшими братом та сестрою. Так склалося, що коли я побачив світ, то тато працював сільським головою. В мене навіть свідоцтво про народження виписане його рукою і завірене його підписом, – розповідає Анатолій Анатолійович.
Однак туга за домівкою та відсутність рідних поруч змусили родину Телінкевичів повернутися в Україну. Приїхали до батькових батьків у Заріччя. Тут і  оселилися.
– Оскільки тато був єдиною дитиною в сім’ї, він завжди мріяв про велику родину. Саме тому нас у батьків аж п’ятеро було. Після мене батьки народили ще брата Леоніда та сестру Ольгу. Так і жили – дружно та весело. В перший клас я пішов у Баламутівську (нині Зарічанська) школу. Жили, працювали, як і всі в ті часи, – згадує чоловік.
Після школи Анатолій закінчив курси тракториста-машиніста в Андрушівському СПТУ. Отримавши спеціальність, хлопець влаштувався трактористом в місцевий колгосп імені Леніна, де й пропрацював аж до призову в Армію. 
– Тоді від служби ніхто не ховався, всі знали, що мають обов’язок перед Батьківщиною. Знав про це і я. І хоча повістка й прийшла неочікувано, та зібрав речі і пішов. Навіть трактор, який стояв на подвір’ї, забирав вже мій напарник. Два роки прослужив при Харківському танковому училищі. Готували, ремонтували та налагоджували техніку, – ділиться Анатолій Анатолійович.
Два роки промайнули, як один день. Коли в 1968 році Анатолій демобілізувався, одразу повернувся додому та вийшов на роботу в рідний колгосп, за яким вже встиг скучити. 
Так і пропрацював все життя чоловік у колгоспі імені Леніна, згодом в СВК «Ружинський». До самої пенсії не полишав роботи. Їй віддавався доостанку. Зранку і до смеркання обробляв колгоспні ниви: орав, дискував та виробляв ріллю для майбутніх посівів; підвозив корми на фермі, засівав лани навесні та обмолочував достиглий колос у жнива. 
– Загалом, роботи в колгоспі завжди вистачало, було б бажання працювати. Всі трактористи та механізатори в господарстві були багатопрофільні. Могли підмінити один одного на будь-якому виду техніки, якщо хтось вибував зі строю. Земля не могла чекати. Все мало бути зроблено вчасно: і посіяно, і оброблено, і зібрано, і в комору складено. А ще потрібно обов’язково любити те, що ти робиш, тоді й результати праці будуть радувати. Я ніколи не прагнув захмарних вершин. Просто насолоджувався тим, що робив. Повірте, що зустріти схід сонця в полі – це ні з чим незрівнянне почуття. Коли одним з перших бачиш, як народжується день, засіваючи свіжовиорану землю зерном, відчуваєш не просто радість, а величезну гордість за те, що присвятив своє життя, може, й не найпопулярнішій, однак точно одній із найпотрібніших професій, – посміхаючись, розповідає механізатор.
За роботу та відданість, чоловіка неодноразово нагороджували різноманітними Подяками, Грамотами, дарували подарунки тощо. Однак, найвагомішими Анатолій Анатолійович вважає Орден Трудової Слави ІІІ ступеня та звання Переможця соціалістичних змагань 1977 року та медаль «Ветерана праці».
А поза роботою Анатолій Анатолійович – щасливий батько та дідусь. Разом із дружиною Ольгою виховали двох синів – Ігоря та Олександра. А зараз радують дідуся ще й двійко внуків – Богдан та Сашуня.
– З дружиною ми познайомилися на танцях у колгоспному клубі. А в 1969 році одружилися. Прожили життя разом. Ольга працювала медсестрою в райлікарні, я – в колгоспі. Та п’ятнадцять років тому неочікувано та раптово життя моєї Олі обірвалося. Це надзвичайно важка втрата, яку ми важко важко пережили. Та жити потрібно було далі й мені, і синам. Хлопці поодружувалися, мають свої сім’ї. У важкий для себе час я теж зустрів жінку, яка мене підтримала та допомогла. Разом із Євгенією Антонівною уже більше десяти років живемо. Вона теж колись передчасно чоловіка втратила, тому, мабуть, і змогла мене зрозуміти, як ніхто інший. І господарство тримали чимале. Та зараз вік уже дається взнаки, та й здоров’я вже не те, тому в обійсті лише кури, собака та кіт. А город допомагають діти обробляти. Гуртом і садимо, і сапаємо, і копаємо, – розповідає Анатолій Анатолійович Телінкевич.
Анатолій Анатолійович ніколи не приписував собі чужих заслуг. Він завжди вважав себе рядовим солдатом у священній битві за хліб, яку люди ведуть безупинно рік у рік уже протягом багатьох століть. Та для нього найсвятішим завжди була його сім’я, якій віддавався до-останку.
Аліна КОСТЕНКО