Було страшно, та прагнули Перемоги - 13 Травня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Травень » 13 » Було страшно, та прагнули Перемоги
10:20
Було страшно, та прагнули Перемоги
Для дев’ятнадцятирічного юнака з Прибережного, Пилипа Кравчука кадрова військова служба почалася у Західній Білорусії далекого 1940 року. Спершу будували новий аеродром, а потім обслуговували його та готували літаки до польотів. Будні минали спокійно, монотонно. І сказати, що було важко, не можна. Та й від рідної домівки, звідки надходили листи, не так уже й далеко було. Але сумував юнак за рідними, за селом з його околицями. А найбільший сум огортав, коли бачив річку. Хотілося сісти з вудкою, половити, як вдома, риби, або з друзями вночі на коропа, коли він треться, сходити. Але служба. Так минув рік. Уже й про повернення додому думки закрадались. 

Та чорною хмарою налетіли 22 червня фашистські круки зі свастиками, почали бомбити аеродром, щоб вивести з ладу наші яструбки, що піднімалися в блакитну височінь для опору. 
Під свист бомб, артилерійський та кулеметний вогонь відступали до Мінська. Звідти авіаполк перебазували під Москву для оборони столиці від фашистів, а обслуговуючий персонал – на нове місце дислокації у Єлець. Став Пилип рядовим піхотинцем. Оборона, атаки, знову атаки та оборона. Будні війни. Втрати товаришів та побратимів.
Радісною звісткою для воїнів стала перемога у Сталінградській битві, яка переломила хід війни та вселила віру у перемогу.
Тим часом війська готувались до не менш грандіозної битви. Частина, де служив Пилип Микитович Кравчук, визволила Єлець. У ліси та підліски стягувались танки, самохідні артилерійські установки. З Далекого Сходу прибуло поповнення, яке складалось із кадрових частин. Все це робилось таємно. Всі переміщення відбувались переважно вночі.
На початку липня 1943 року німецькі війська розпочали наступ на Орел та Білгород потужною артилерійською підготовкою, але їх випередила радянська артилерія, яка змішала грандіозні плани Вермахту. А вже 12 липня у 56 кілометрах від Білгорода, біля села Прохорівка відбулась найбільша танкова битва усіх часів. І у цій баталії брав участь піхотинець Пилип Кравчук.
– Страшно було. Такої кількості танків з обох сторін ще не бачив ніхто, – згадує ветеран. – Ми спочатку сиділи на танках, а потім бігли за ними. Хто що кричав не чули за потужним ревом машин, гуркотом вибухів снарядів, виттям авіабомб. Запекла битва тривала весь день, до вечора танкові екіпажі разом з піхотою билися врукопашну.
В одному з боїв Пилип Микитович отримав поранення у руку, та до шпиталю не потрапив. Тут же, на полі бою, медсестра обробила та перев’язала рану.
Аналізуючи хід битви, радянське командування побачило перевагу механізованих військ над піхотою. Тому було вирішено доукомплектовувати війська технікою. Але спеціалістів не вистачало. Бійців з передової відправляли до Челябінського танкового училища, і звідти, із цехів заводу, на нових танках на фронт. В цю когорту попав і Пилип Кравчук. Перед відправкою у Челябінськ його та інших бійців перевдягнули у нове обмундирування, видали пайок.
По приїзді в училище нову форму у них забрали, видавши стару. Під час навчання ознайомлювались із будовою танків, вивчали двигуни. Побутові умови були складними. Адже училище, як і танковий завод, були евакуйовані з України. Все будувалось наспіх, щоб видати на фронт танки. Доводилось жити в землянках.
Після закінчення училища Пилипа Микитовича направляють у Москву, де формувались полки на фронт. Поки чекали відправки, працювали на ремонтній базі – ремонтували артилерійські тягачі. Тут відкрилась рана, і бійця відправили до шпиталю.
Після Перемоги ще рік довелось прослужити Пилипу Микитовичу Кравчуку. Демобілізували бійця у 1946 році. Повернувшись до рідної Пустохи став до праці – відбудовували народне господарство, вщент зруйноване війною. Маючи за плечима танкове училище, П.М.Кравчук стає механізатором. Отримує нового трактора «НАТІК». Працював у Білилівській, потім у Ружинській МТС. А у 1948 році перейшов працювати у рідне село. Голова колгоспу Василь Пилипович Пясецький одного разу попросив п’ять днів виконувати обов’язки бригадира тракторної бригади. П.М.Кравчук згодився. Але ці кілька днів переросли у двадцять років бригадирства. А потім іще десять років, уже після виходу на пенсію, працював ветеран заправником.
Після демобілізації, повернувшись до дому, зустрів Пилип Микитович дівчину Марію, на якій і одружився того ж року. І уже шість з половиною десятиліть Пилип Микитович та Марія Антонівна пліч–о–пліч крокують по життю. Виростили та виховали четверо дітей – два сини, як соколи, та дві доньки, як вишеньки. Але життя – довга нива. Сини померли, залишивши свої сім’ї. доньки – поміч батькам. Та ще й онуки та правнуки вносять радісний промінчик у буденне життя.
У світлий травневий День Перемоги Пилип Микитович одягне святковий піджак з орденами та медалями, серед яких медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», Орден Вітчизняної війни та інші, згадає загиблих та померлих бойових побратимів, розповість онукам та правнукам про страшну війну і вип’є фронтові сто грамів.
З Днем перемоги, ветеране!
Василь КАЩУК


Переглядів: 308 | Додав: kulunka | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100