Доля відміряла Марії лиш  чотири місяці любові, чотири місяці подружнього життя з любим Михайлом. У 41-му його забрали на військові збори, з яких він вже не повернувся. Лиш написав, що їх обмундирували і відправили на передову. Це була єдина звістка…Бо вже невдовзі він упав, підкошений ворожою кулею. Віддав ще нерозквітле життя за Батьківщину, за молоду дружину, за свою ще ненароджену доньку, яку так ніколи вже і не побачив…Так 23-літня Марія Василівна Шокал з Бистрика зосталась вдовою.
Бог дав, невдовзі на світ з’явилась донечка Тоня – єдина відрада для жінки. Удвох з мамою давали лад собі й дитяті, хоч плечі хилили додолу важка робота і нелегкі думи й турботи. Антоніна Михайлівна чула з маминих вуст розповідь про те, як та утікала до сусідки від окупантів з маленькою донькою на руках. Раптом прямісінько над вухом засвистіла куля. Врятувало лиш те, що впали в солому.
Марія Васи-лівна весь вік працювала: влітку у колгоспній ланці, а взимку різна робота траплялась. Виростила доньку, допомагала їй глядіти внуків. А сьогодні у неї є вже й троє правнуків та прапра- внучка.
На жаль, життєві випробування позбавили цю тендітну жіночку здоров’я. Донька доглядає неньку. Давно посріблилось її волосся, кожна весна додала зморшечок на обличчя, та па-м’ять береже спогад про кожну щасливу мить.
Солдатки…Доля кожної – бентежна повість про вірність єдиному коханню і відданість материнському й громадянському обов’язку. Нема такої міри, аби виміряти вклад жінок у відбудову країни після розрухи. Вони засівали лани зерном навпіл зі слізьми, та мужньо вистояли і у цьому двобої з життям.
Ольга МОЛЯВЧИК