Крізь останнє незгасле проміння,
Крізь тумани та інею килим,
Крізь самотність та сонце осіннє,
Ніби граючись яблуком стиглим,
Вітерець нагадає про осінь,
Що гойдається в жовтому листі.
Спалахнувши в червонім багрянці,
Горобиновому намисті.
То загравши зорею нічною,
Сяйвом місячним переллється.
То заплаче тихенько совою
То совою враз засміється.
А одного ясного ранку
Перший «сніг» упаде на волосся…
І пройде непомічено й тихо
Крізь життя іще одна осінь.
Олександра Свєтлова