Микола Горобець: «Щоб стати тренером, потрібне особливе чуття» - 8 Вересня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Вересень » 8 » Микола Горобець: «Щоб стати тренером, потрібне особливе чуття»
13:47
Микола Горобець: «Щоб стати тренером, потрібне особливе чуття»
Життя дано кожному з нас лише раз! Тому дуже хочеться, прожити його щасливим і здоровим. Та хоча за роки незалежності спортивна історія України й збагатилася новими досягненнями, білих плям на мапі спортивно-фізкультурного руху особливо в сільській місцевості ще вистачає. Адже надзвичайно мало в нашій державі фахівців, які насправді вболівають за свою справу, тих, хто намагається зацікавити молодь та прищепити їм любов до фізкультури в школі та до спорту в майбутньому. Одним із ентузіастів та сподвижників розвитку спортивного руху на Рущинщині є вчитель фізкультури Вчорайшенської школи Микола Федотович Горобець, який переконаний, що заняття спортом має на меті не лише зміцнення здоров’я дітей та збереження правильної осанки, але й розвиток навичок
здорового способу життя.

Народився Микола  Федотович Горобець тоді ще в районному центрі Вчорайше в 1946 році в родині тракториста і буряківниці. Ще змалечку хлопчик показував неабиякі спортивні здібності. Саме їх зміг побачити і розвинути вчитель місцевої школи Григор Васильович Каменецький, який не лише прищепив Миколі любов до спорту, але й став для хлопчика першим тренером та наставником. 
– Я настільки полюбив спорт, що придумавши собі маршрути сільськими вулицями, ще в п’ятому класі пробігав їх декілька разів на день, тренуючи не лише свої м’язи, але й волю та витривалість. Та ось ці мої марафони здавалися дуже дивними для жителів рідного села, які не могли зрозуміти мого захоплення, – згадує Микола Федотович.
Коли в 1964 році хлопець закінчив школу, вибір був очевидним – своє життя він має неодмінно пов’язати зі спортом. Саме тому, не маючи при собі навіть паспорта, Микола вступає в Миколаївський педагогічний інститут на факультет фізичної культури і спорту.
– І досі пам’ятаю свій перший вступний іспит з легкої атлетики… Тоді я не лише успішно його склав, але й пробіг дистанцію у 800 метрів з результатами кращими, ніж потрібні були для отримання другого дорослого розряду. Саме тоді мене побачив заслужений тренер України В.М.Добровольський, який ні на хвилину не відходив від мене під час вступних випробувань. Моя мрія здійснилася – я почав навчатися улюбленій справі й, наче губка, намагався увібрати в себе все те, що розповідали викладачі. Тільки батьки не розуміли, що то я за професію таку «несерйозну» обрав. Проте вже після закінчення першого курсу я довів найріднішим для мене людям, що вони можуть мною пишатися. Моєю гордістю були не лише відмінні оцінки. В той час я приймав участь у найрізноманітніших змаганнях у складі збірної інституту з легкої атлетики, а згодом увійшов і до збірної Миколаївської області та отримав перший дорослий розряд з волейболу, – роз-повідає спортсмен.
– Студентське життя було важким, але надзвичайно цікавим. Іноді доводилося додатково працювати, адже хоча й отримував підвищену стипендію, грошей все одно не вистачало. А так хотілося, гарно вбравшись, піти на танці, й мимохідь ловити на собі захоплені погляди дівчат… Й досі пам’ятаю надзвичайно гарний чорний костюм, який я придбав за власні гроші. Коштував він 12 карбованців. Увечері разом з другом, в новому вбранні, одягнувши краватки, ми пішли на дискотеку. Та дорогою почалась злива, і ви навіть не уявляєте, яким було моє здивування, коли я побачив, як, розмокнувши під дощем, ідеально напрасований костюм мого одногрупника просто зіпсувався. А друг дивився на мене величезними очима, оскільки так само зіпсувалося і моє вбрання. На танці ми тоді не пішли, проте дорогою додому не припиняли кепкувати один з одного. Як виявилося, за модним кроєм виробники приховали надзвичайно неякісну сировину. Наступного дня костюми ми повернули в магазин, а цю історію й досі згадуємо, коли зустрічаємося, – ділиться Микола Федотович.
Закінчивши інститут, юнак деякий час працював у Миколаївській спортивно-юнацькій школі, а згодом Миколу призвали до армії.
– Ви, мабуть, не здивуєтеся, якщо я скажу, що служити довелося в спортивній роті. Спочатку в Одесі, а потім у Кишиневі. А коли демо-білізувався, приїхав додому. Оскільки мав відповідну освіту, на роботу влаштувався заступником директора зі спортивної роботи в козятинське училище. Проте вже за декілька років у 1971 році я повернувся вчителем у рідну школу. Де, до речі, вже сорок років працюю на різних посадах. Адже за свій немалий трудовий шлях я був і завучем, і директором школи, – згадує вчитель.
Саме за ініціативи Миколи Федотовича керівництво району затвердило нетиповий для України, запозичений в сусідній Білорусії, проект школи, будівництво якої у Вчорайшому тоді лише планувалося. Але найбільша гордість вчителя – це його учні. Адже серед них і чемпіони обласних змагань – Зоя Юраш, Люба Фомова, Сергій Юраш, кандидати та майстри спорту, а більше двадцяти вихованців Миколи Федотовича продовжили його справу в різних містах і селах України. Навіть зараз щосуботи у шкільному спортзалі проходять волейбольні зма-гання, в яких беруть участь колишні учні Вчорайшенської школи.
А після роботи Микола Федотович повертається додому, де на нього в затишному будинку чекає дружина Галина Миколаївна, яка все життя працювала медсестрою. Діти Олександр та Тетяна вже дорослі, влаштувалися у житті й мають свої сім’ї. Донька працює в Міністерстві палива та енергетики України, а син, закінчивши Київський держа-вний університет фізичної культури і спорту, пішов слідами батька і зараз працює тренером з волейболу. Зігріває душу щебет внуків Андрія та Ангеліни, які влітку частенько гостюють у дідуся та бабусі в селі. А спортивні традиції передаються з покоління в покоління в родині М.Ф.Горобця, оскільки внук Андрійко, не зважаючи на семирічний вік, уже активно займається волейболом.
– Знаєте, не всі фіз-культурники чи спортсмени можуть стати справжніми тренерами. Для цього потрібно мати особливе чуття. Ти просто дивишся на дітей і розумієш, хто здатний реалізувати себе в тому чи іншому виді спорту. Важко пояснити, яким чином це відбувається… Кажуть, що справжніми тренерами стають після 60 років. Тому мені є ще до чого прагнути, – посміхаючись, закінчив розмову Микола Федотович.
Аліна ЗІНЬКОВА

Переглядів: 438 | Додав: kulunka | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100