Доля українки завжди була тернистим шляхом, скрутним, нелегким. Стійка і мужня, а водночас тендітна та лагідна, ця жінка власними руками створювала відчуття затишку в домі, разом з чоловіком ростили дітей, господарювали, працювали, щоб забезпечити родину. А якщо врахувати безліч тяжких років, що їй випали, кількість горя і бід, які вона пережила, то її взагалі можна назвати героїнею. 

Без смутку, посміхаючись,  зустрічає своє 90-річчя Ольга Дмитрівна Шокал з Бистрика. Перебачила на віку всього, але й донині зберегла своє доброзичливе ставлення до рідних і чужих та оптимістичний погляд на життя. Діти та внуки допомагають Ользі Дмитрівні по господарству, але кожного разу бабуся не промине нагадати, що ще сама собі  лад дає. І направду, щотижня бабуся Оля пече свіжий та запашний домашній хліб. Не лише для себе старається. Пригощає рум’янобоким ще й знайомих та близьких. А ще жінка любить працювати біля землі. В минулому році Ольга Дмит- рівна власноруч викопала всю картоплю, посаджену на городі. Каже, що допоки працює і рухається людина, доти вона живе.
А народилася Ольга Дмитрівна в звичайній сільській багатодітній родині далекого 15 червня 1925 року. В той час батьки мали дві десятини землі, тому дітей привчали до праці змалку. Оскільки усього потрібного реманенту в родини не було, то доводилося «спрягатися» з сусідами. Так і працювали, аж поки в Бистрику не почали організовувати колгосп. 
– Тоді й голодомор штучний організували, аби люди до колгоспу приєднувалися. Не раз чула по радіо чи телебаченню, що засуха була. З упевненістю можу сказати, що це неправда. Я добре пам’ятаю ті роки. Дощі тоді йшли часто, і врожай був непоганий. Але вже дуже хотілося владі отого колгоспного ладу. А оскільки люди добровільно йшли в колгоспи, м’яко кажучи, неохоче, то їм просто створили такі умови, коли в них вибору не лишалося. Отак стали колгоспниками і мої батьки, отримавши натомість лише обіцянки гарного та заможного життя. Певні преференції були лише для тих, хто раніше приєднався до колгоспу, адже під час голоду вони мали можливість отримати по склянці борошна, – згадує Ольга Дмитрівна.
А згодом в родину прийшла чергова біда. Чорною пеленою накрила село війна. На фронт забрали старшого брата Миколу. Оскільки батькам доводилося важко працювати, аби прогодувати родину, Ольга вирішила допомагати, адже лишилася найстаршою серед дітей. А коли на війну забрали ще й батька, то дівчина пішла працювати. 
– Не вірте, якщо хтось вам скаже, що зараз жити погано. Я стільки всього пережила за свій вік і точно знаю, що тепер людям живеться дуже добре. Хто не лінується, має все. Тоді у нас нічого не було. Ні одягу, ні взуття, ні смаколиків різнома-нітних. А про гроші й годі казати, адже на роботу за «палички» ходили. Одні чоботи на всю родину мали. Отак і жили, проте ніхто не нарікав, – розповідає бабуся.
Добре пам’ятає Ольга Дмитрівна й роки війни. Згадує: коли німці відступали, то поблизу села загинуло троє наших солдатів. Ще зовсім юна на той час дівчина допомагала односельцям перевозити вбитих на місцеве кладовище. Цей день назавжди закарбувався в її пам’яті кривавим та страшним спогадом. 
– Ой, натерпілися ми під час війни… Кого на фронт забирали, кого на примусові роботи до Німеччини. Більшість жінок та дівчат їхали, бо боялися роз-прави над сім’ями. А я тоді така відчайдушна була. Спочатку переховувалася від фашистів на горищі. Там в люті морози ночувала в полові, аби до осоружної Німеччини не забрали. Згодом мене таки зловили і відправили на станцію Чорнорудка, де на нас уже чекав потяг. Разом із декількома односельчанками мені вдалося втекти. В потяг ми так і не сіли. Хвала Богу, що в будинку, під тином якого ми переховувалися, жила жінка родом з Бистрика. Вона нас нагодувала і показала шлях додому. В село йти ми побоялися, тому деякий час переховувалися в хрещеної однієї з дівчат. Від примусових робіт мене врятувало те, що я завербувалася на будівництво асфальтної дороги. Грошей ніхто не платив, однак і до Німеччини не забрали. А потім довелося працювати і їздовою, і вантажницею, і ланковою на буряках, і пакувальницею цукру в Махаринцях. За будь-яку роботу бралася, бо виживати потрібно було, – ділиться Ольга Дмитрівна.
На роботі дівчина познайомилася із своїм чоловіком. Разом їздовими в колгоспі працювали. А вечорами, під час танців, Микола грав на гітарі. Мабуть, цим і закохав в себе Ольгу. В лютому 1952 року молодята побралися.
– Отак вкупі, в любові та злагоді й прожили вік. Микола після одруження почав працювати столяром. А я покинула рідну домівку і перебралася в при-йми. Господарювали, як могли. Почали будувати дім. Важкі тоді часи були. Будівельних матеріалів не було де взяти. В колгоспі якраз продавали конюшню. Ми ще з трьома односельцями викупили її та розібрали по цеглині. Так і побудувалися. А коли народився первісток Андрій, то чоловіка забрали на строкову службу в далеку Читу. Ох, і важко мені тоді було… Два роки сама жила. Оббивала пороги військкомату, однак добилася, щоб Миколу раніше демобілізували, – втираючи сльози, розповідає бабуся Ольга.
Згодом в родині Шокалів з’явилося ще два сини – Володимир та Дмитро. І як би важко не було виховувати хлопців, однак подружжя зуміло виростити розумних та добрих дітей. Кожен з них обрав свій шлях у житті, однак про жодного з синів Ольги Дмитрівни ви не почуєте від людей поганого слова. Пишається бабуся Оля й своїми сімома онуками, а коли заходить мова про чотирьох правнуків, обличчя Ольги Дмитрівни починає світитися і з’являється ледь помітна посмішка. 
– Мої діти, внуки та правнучки – це мій найбільший скарб, моя радість та відрада. Я живу для них і заради них, бо так хочеться побачити, як підростуть найменшенькі в нашому роді, як зроблять перші самостійні кроки в житті, – ділиться своїми мріями Ольга Дмитрівна.
Ось така вона, спрацьована та веселоока Ольга Дмитрівна, яка прожила життя, схоже на долю багатьох українських жінок, але водночас незвичайне, горде й сміливе. Що ж, її роки – це її багатство. Ніколи не втрачала вона почуття власної гідності та відповідальності. Весь вік – у мирі з собою і з людьми, намагаючись нікого не образити та всім допомогти. Мабуть, тому і Бог дарував їй довге життя.
Отож, з роси і води вам, Ольго Дмитрівно! Живіть при здоров’ї ще довгі роки, радуючи своїх рідних та близьких!
Аліна КОСТЕНКО