ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ. ПРОДОВЖЕННЯ - 21 Січня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Січень » 21 » ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ. ПРОДОВЖЕННЯ
13:54
ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ. ПРОДОВЖЕННЯ
ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ. ПРОДОВЖЕННЯ

(Усе в житті може бути. І часом нещастя може подарувати щастя…
Віктор Близнюк).
Це версія продовження прекрасної розповіді Кицюні. Сподіваюся, вона не гірша за першоджерело.
З повагою, Kolega.


...Роки збігали мов вода у повноводній річці. Вона Його не забула, але час хоч до кінця і не притупив біль розлуки, зберігши у пам'яті спогад про той ОСТАННІЙ танець, але душевна рана уже майже загоїлась. Зазнавши невдачі у коханні, Вона сконцентрувалася на собі - здобула освіту, зробила вдалу кар'єру і назавжди перебралася з їхнього маленького містечка до столиці. За щоденними клопотами Їй не було часу думати про свій біль і (О, диво!) одного перекрасного дня Вона несподівано зрозуміла, що він полишив її.
Усі і знайомі, і друзі, і підлеглі знали її, як сильну, вольову, цілеспрямовану, сувору, але справедливу жінку. Вона завжди привітно посміхалася і ця посмішка зводила з розому багатьох чоловіків. Вона могла лише одним поглядом своїх красивих блакитних і завжди сумних очей примусити будь-якого представника чоловічої статті незалежно від віку виконати любе своє бажання. Могла, але ніколи цього не робила. Чому? Просто їй це не було потрібно, бо й так мала усе, що бажала.
Оточення вважало її щасливою людиною, і тільки найближча і найдорожча людина у її житті – мама знала, що Вона у ночі плаче у подушку. І тільки мама змогла згодом зрозуміти усю повноту щастя своєї доньки, коли одного дня вона сказала їй коротке і водночас глибинне за змістом: "Мамо, здається, я закохалася… По-справжньому… Він такий…”. А потім вони у двох сиділи на кухні цілу ніч, розмовляли про усе-усе на світі, переглядали старі фотоальбоми і плакали від щастя.
…За два місяці зіграли весілля. О, то була справжня подія навіть для розбещеного столичного життя! Простими словами ніяк не розказати. Щаслива наричена вражала усіх своєю красою, а не менш щасливий жених – шляхетністю і солідністю. Весіля гуляли в столиці, спеціально подалі від пліткарок рідного містечка. А ще… Подалі від Нього…
Що не кажіть, а життя дивна штука. Який крендель воно підкине наступної миті, на жаль, а може і на щастя, ніхто не знає. От і Вона не знала, що усі ці роки її щастя ходило поруч з нею. Щастя звали Антоном і він був відомим на півсвіту письменником. Саме він написав улюблені її романи, якими вона зачитувалась довгими зимовими і короткими літніми вечорами, навіть не здогадуючись, що кожне слово, кожна буква і навіть кома з крапкою написані саме для НЕЇ і присвячені саме ЇЙ. Він був її улюбленим письменником, а ще тим колишнім хлопчиною, який на, уже далекій, вечірці у друзів спрбував врятувати її серце від розлуки, вихопивши у того цинічного брюнета його партнерку і ніжно передавши йому ЇЇ. Врятувати те, з самого початку приреченне кохання, не вдалося, зате саме тоді, народилося нове почуття, яке дало Антону сили і снаги, а головне підбурило його душу настільки, що з її глибин на поверхню вибрався великий талант.
З тих пір Антон самовідданно і натхненно створював бестселери. Така уже дивна сила таланту, підбуреного коханням, що вона спонукає до створення лише шедеврів.
… Удруге в житті, після тієї вечірки, Вона зустрілася з Антоном через добрих десять років у відомій столичній книгарні на Золотих Воротах. У Антона там відбувалася зустріч з читачами з нагоди виходу у світ нового роману під назвою "Я тебе кохаю”.
Вона прийшла сюди за автографом улюбленого письменника, а пішла з обручкою в обіймах коханої людини. Сказати, що це було кохання з першого погляду. Можливо. Але, мабуть, як і Антонові, ЇЇ почуття зародились набагато раніше, на далекій вечірці. Просто за тими, сьогодні смішними для неї, проблемами, Вона не помітила справжньої лбюбові, що уже тоді міцно стиснула дівоче серце. Що ж, нарешті час розставив усе на свої місця.
…Дорогий автомобіль, який у автосалонах коштує, напевно, декілька сотень тисяч доларів, зупинився неподалік від весільного шалаша. Із салону авто вийшли імпозантний мужчина, дуже вродлива жінка і двійко прутких дітей – семирічний хлопчик і дев’ятилітня дівчинка. Уся ця сімейна процесія попрямувала до гамірного весільного двору.
Назустріч гостям вийшли господарі і молодята. Обійми, цілунки і поздоровлення. Сьогодні виходила заміж ЇЇ набагато молодша двоюрідна сестра і вони з чоловіком і дітьми були чи не найпочеснішими гостями.
Весіллля було у розпалі. Уже гості повставали із-за другого столу і взялися до танців. Усі веселилися і лише один чоловік сумирно стояв осторонь і просякнутими алкоголем очима дивився на столичну паву, яка витанцьовувала разом з усіма. Це був Він, той самий хлопець, що колись розбив серце одній тендітній дівчині, яка згодом, як у казці, перетворилася на прекрасну лебідкоу. Його мучила досада і злість не так на себе, як на Неї, бо Вона мала усе, а Він – нічого. Отак прожив ці роки, бігаючи з однієї постілі в іншу, ніде не вчився, нічого в житті не досягнув. Зате був душею любої компанії, хоча, ніде правди діти, останнім часом, з ним водяться такіж невдахи, як і він сам. На це весілля і то потрапив з великої милості жениха, з яким колись давно вони дружили.
Вона Його одразу упізнала, але крім жалості і співчуття нічого іншого невідчула. Лише серце дивно тьохнуло у грудях, нагадавши про незавершену колись справу. Антон одразу зрозумів свою дружину. Вони взагалі розуміли одне одного з півслова і навіть уміли відчувати душевний настрій і почуття без слів.
"Іди і зроби це”, - лаконічно і спокійно сказав Антон і Вона, набравши у грути повітря і важко зітхнувши, пішла до Нього.
"Привіт”, - сказала Вона.
"Привіт”, - почула у відповідь.
Вони стояли і мовчки дивилися одне на одного, думаючи кожен про своє. Розмовляти їм не було про що, бо занадто велика прірва у соціальному статусі за ці роки виникла між ними. Стояли так декілька хвилин і вона нарешті навжилась.
"Знаєш, а я тебе колись міцно кохала? Та що було, того уже не повернеш. Бувай. Будь щасливим. Я стала щасливою, а тому пробачаю тебе”.
Вона підійшла до чоловіка, ніжно його поцілувала і, занурившись у рідні затишні обійми, сказала: "Я ТЕБЕ КОХАЮ”…
Категорія: Ружинські оповідання | Переглядів: 1055 | Додав: Kolega | Рейтинг: 5.0/48
Всього коментарів: 171 2 »
17  
У наш час шаленного розвитку науково-технічного прогресу дива таки ще відбуваються.
Агов, чарівники ХХІ століття, озвіться!

16  
Може. Тю! А я зайшла і оцей матеріал був без картинки! Серйозно!!!! Я знову її поставила!

15  
Сьогодні о дев'ятій ранку заходив на сайт і у се було на місці. Може це амурчики бешкетують?

14  
Не допетрала а де фотка поділася???? В мене галюцинації чи що???

13  
Це вже давно забута історія і зараз Вона щаслива людина, бо як ви писали має все. Якщо чесно я сумніваюся, що вона взагалі про цю подію пам"ятає

12  
Я щойно прочитав ваш лист про нашу з вами героїню. Чесно кажучи вражений. Це ж треба було так вгадати. Для мене, як для автора це - найвища похвала. Нехай у нашої героїні і у реальному житті буде усе гаразд. Хай вона буде завжди щаслива!

11  
Як писала Килинка: "За правду не дякують!!"

10  
Дакую за такий чудовий комплымент. Ви мене загнали у краску. shy

9  
Колега, ви не лише неперевершений історик, а ще й романтик, що на сьогодні рідкісна риса серед представників сильної статі!!!

8  
Добре коли добре. Але мені так шкода Цього невдаху. Навіщо він взагалі пішов на то весілля. Краще б заливався у місцевому ганделику. Можливо зустріч з Нею піде Йому на користь. Він остаточно спється, і Антон присвятить йому роман під назвою "Невдаха якого кохала моя дружина понад усе на світі ".
Колега, продовження до прекрасної розповіді Кицюні вдалось гарним і приємним до сприйняття.

1-10 11-17
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100