Проїдеш вулицею. Тихо.
В селі ані душі немає.
Так, ніби і не було лиха,
Лиш смуток душу огортає.

Стоїть обпалена сосна
Окрай дороги на узбіччі.
Їй, мабуть, не одна весна,
І, мабуть, не одне сторіччя.

О, скільки бачила вона!
Коли б могла розповідати,
То нам повідала б сповна
Про ту самотню нині хату.

Розбите скло. Дверей немає.
Ростуть в подвір’ї бур’яни.
Людська нога там не ступає
Вже років двадцять від весни.

Ось так і хата коло хати –
Стоїть спустошене село,
Що квітувало і цвіло
До днів «Чорнобильської страти».
Олександра Свєтлова