У біді допоможе, і радість розділить - 27 Січня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Січень » 27 » У біді допоможе, і радість розділить
10:23
У біді допоможе, і радість розділить
У мальовничому селі Тихий Хутір Жашківського району, що на Черкащині, у сім’ї ветеринарного лікаря зимовим сніжним днем 30 січня 1921 року народився хлопчина, був він третьою дитиною. Як і більшість сільських родин, сім’я була великою. Важкі роки становлення радянської влади, голодомору, роки війни і відродження є нині історією. І в такій історії зростав сільський хлопець Василь Давидович Левчук. Босоноге дитинство, річки та ставки, сільські поля і луги – так росла сільська дитина.


Василь ріс допитливим хлопчиком, любив науку і залюбки бігав до школи, яку закінчив на «відмінно». Родина не мала коштів, щоб Василь продовжив навчання у вищому закладі, а тому поїхав поступати в технологічний технікум до Львова, який потім закінчив з відзнакою. За направленням молодий спе-ціаліст поїхав до селища Червоний Кут на Харківщину. Спочатку працював апаратником, а потім технологом з виробництва продукції спиртового заводу. Та не довго довелося молодому спеціалісту освоювати свою професію. У 1939 році Василя Давидовича призвали до лав Червоної Армії на Далекий Схід у місто Спаськ, де служив у 21-му полку Червоної дивізії важкої артилерії. Там його і застало лихоліття війни.
Солдатом важкої артилерії 24 Дзержинського орденів Суворова та Кутузова полку пройшов Василь Давидович усі роки важкої війни. Він не мав високого чину, був простим солдатом, який умів чітко і безпомилково провести розрахунок наведення далекобійних гармат. Під свинцевими кулями, снігом і дощем, у сонце і мороз пройшов Василь Давидович суворі шляхи війни. Але пекельний бій під Ленінградом до цього часу примушує скотитись гірку сльозу. За плечима ветерана війни Мурманськ, Чехословаччина, Румунія… А закінчив війну Василь Давидович у Австрії. За мужність і відвагу Василь Давидович нагороджений двома орденами: Вітчизняна Війна та За мужність, а також більш як двадцятьма медалями.
Скінчилось лихоліття війни, та не повернувся юнак відразу додому – ще більше року довелось загоювати рани країни і лише на за-кінчення 1946 року став на порозі батьківського дому. Молодий фронтовик не довго лежав на материнських подушках і через місяць після повернення приступив до обов’язків юриста-консультанта райкому партії у м. Червоне. Тут і створив сім’ю, а в 1948 року на День артилериста дружина подарувала доньку, яку назвали Нелею. У зв’язку з нестачею молодих спеціалістів в 1950 році В.Д.Левчука направили технологом з виготовлення продукції на спиртовий завод в с. Червона Слобода Київської області, де і працював до 1963 року.
А з 1963 року Василь Давидович став директором Немиринецького спиртзаводу. За період його керівництва широко розвинулось виробництво продукції, досягнуто вагомих успіхів у праці. Підприємство неодноразово займало призові місця серед спиртових заводів з виготовлення продукції та її якості. Але головним внеском цього підприємства було те, що податки заводу поповнювали районний бюджет на 80%. За успіхи у виробництві, за наполегливу й невтомну працю директора заводу неодноразово нагороджували медалями та пам’ятними значками «Відмінник соціалістичного змагання». Їх у Василя Давидовича більше десятка. Василь Давидович як розуміючий мудрий керівник знав, що в усіх заслугах є великий вклад простих робітників. Передовики праці, чесні і працелюбні люди разом зі своїм директором отримували за працю ордени, медалі, грамоти, грошові винагороди. Це був дружній колектив, який цінував свого директора. І нині люди щонайкраще відгукуються про свого директора як про грамотного і справедливого керівника, який поважав людську працю. У біді допоможе, і радість розділить, дасть мудру пораду. А ще в своєму характері має такі риси, як велику скромність. Він ніколи не розповідав про свої досягнення та винагороди, а найбільше не любив розповідати про своє особисте життя.
Доля його різноманітна. З першою дружиною життя не склалось, не схотіла дружина присвятити своє життя селу і залишила Василя Давидовича. Згодом він вирішив одружитися вдруге – з молодою вдовою, яка працювала лаборантом на заводі, і склалась в них гарна дружна сім’я.
Сьогодні Василь Давидович на заслуженому відпочинку. Разом з дружиною Надією Тихонівною радіють п’ятьом внукам і чотирьом правнуками. Хоч який Василь Давидович енергійний, роки життя дають про себе знати. Старенький дідусь кутається в тепленьку кофтину, а в цей час його думки линуть далеко у спогади воєнних років та всього прожитого життя.
Мимоволі дивлюсь на ідеальний порядок в будинку, видно, що тут господарює гарна ґаздиня. А скільки різноманітних квітів влітку цвітуть біля їхнього будинку! Надія Тихонівна також вже давно на пенсії, адже за плечима 73 роки, і дякує Богу, що на своєму шляху зустріла своє кохання. Разом з Василем Давидовичем вже понад сорок років радіють своїй родині. Діти не в змозі бути частими гостями у батьків, але й не забувають їх, як тільки є можливість, так і приїздять до рідної домівки. В городі допомагає син Анатолій, адже він найближче проживає, – в Житомирі, старша дочка Неля – в Києві, Людмила в Одеській області. Всі мають сім’ї, дітей, онуків, але батьківський поріг – це святе.
У цей прекрасний ювілей особисто від себе, а також від колишніх Ваших працівників хочу побажати Вам, Василю Давидовичу, міцного здоров’я, затишної старості, любові від вашої родини!
Ольга ТКАЧУК

Переглядів: 333 | Додав: kulunka | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100