Ружинська земля

Вісті із вчорайшого

vrudnitzkij2016 — Thu, 16 Apr 2015 07:17:17 GMT

Вісті із Вчорайшого
Літературна композиція до 120 – річчя від дня народження Максима Тадейовича Рильського.
Зібралися учні і вчителі Вчорайшенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів у
актовому залі. Настрій – урочисто святковий.
Літературна композиція з нагоди 120-ї річниці від дня народження Максима
Рильського ось-ось має розпочатися.
Широкоекранний телевізор, стіл із квітами, портрет Рильського, виставка книжок
«Великий гранослов великого народу» - все це у центрі уваги.
Активні учасники цього заходу в українському національному одязі (Дар`я Рудич, Яна
Кравчук, Олена Щербатюк, Анастасія Зінчук, Анна Приступнюк – учні 6 класу; Ярослав
Суботенко учень 9 класу; Зоя Руденко, Яна Лещенко, Анна Затилюк, Марія Бабич – учні 10
класу; Дмитро Дзюбко, Олег Ващенко – учні 11 класу).
Лунає музика (М. Лисенко. «Елегія»), і всі, хвилюючись, слухають вірш «Як ідеш ти
білою тропою…».
Далі учні читали вірші розповідали цікаві біографічні моменти із життя українського
поета, перекладача, академіка, громадського діяча, розбудовника рідної культури Максима
Тадейовича Рильського.
Майбутній поет народився 19 березня 1895 року в місті Києві в будинку на вулиці
Тарасівській у сім`ї Тадея Розеславовича Рильського та Меланії Федорівни Чуприни.
Багато нового дізналися про батьків М.Рильського, про родину М. Лисенка, де
проживав Максим, коли навчався у приватній гімназії Володимира Науменка в місті Києві.
Там звідав солодких любовних мук: він безнадійно закохався в доньку композитора
Галю Лисенко, старшу за нього аж на шість років. Крім того Галя вже мала нареченого та
невдові одружилася. Загало без цього роману перша збірка Максима Рильського «На білих
островах» (1910) не долічилась би багатьох віршів.
Про збірку багато і прихильно писали. Леся Українка, ознайомившись із поезією
збірки «На білих островах», напророкувала її авторові славне майбутнє.
У 1915 – 1917 роках М. Рильський навчався на медичному факультеті Київського
університету – на цьому наполягла Меланія Федорівна. А в тім, медицина була Максиму не
до душі.
На початку 1917 року він перевівся на історико-філологічний факультет щойно
організованого Українського народного університету, але в літку 1918 року кинув і його,
подавшись у рідні краї.
Деякий час працював у Сквирській продовольчій управі, у садовому відділі
повітового земства.
З особливою гордістю розповідали учні, що з 1919 року М.Рильський почав
учителювати. І розпочав педагогічну діяльність у с.Вчорайше.
Досі розповідають, що поселився він у одному із шкільних будинків. Харчувався у
родині Середюків названих у селі Хуторними (раніше вони проживали на хуторі). Іван
Якубівський – завзятий рибалка – щоразу кликав із собою до річки поета. Часто за дружньою
розмовою можна було бачити М. Рильського із місцевим різьбярем – аматором Матвіюком
Іваном Федоровичем, який працював у школі вчителем ручної праці. Потоваришував із
Остаом Дубенком – жителем села Вчорайше, який пізніше протягом життя працював у поета
бібліотекарем.
Максим Рильський умів пробудити любов до того, що любив сам. Учні поважали
Максима Тадейовича за знання, за багатющу пам`ять, за чуйне ставлення до них. Особливо
подобалася дітям його неповторна манера читання віршів.
У 1935 році поет пише вірш «Сторінка», на початку якого розповідає легенду,
пов`язану із походженням назви села Вчорайше:
Переказ є: Хмельницького
загін
Колись жовніри польські тут
зустріли,А козаки на другий день
жовнірам
Усипали: «Оце вам за вчорашнє!»
Отож зовуть від тоді те
містечко -
Вчорашнім чи Вчорайшим.
У 50-ті роки М.Т.Рильський у селі Вчорайше вів агітаційну роботу до виборів у
Верховну Раду. Був кандидатом у депутати.
І сьогодні можна бачити на фасаді Вчорайшенської загально освітньої школи
І-ІІІ ступенів пам`ятну меморіальну дошку з написом: «Тут з 21 січня 1919 р. по 24 березня
1921 р. працював учителем української мови і літератури український радянський поет і
громадський діяч Максим Тадейович Рильський».
Пізніше учителював у Романівці, де в будинку Рильських відкрили семирічку.
Викладав українську мову, літературу й історію.
Разом із братами Іваном та Богданом чимало енергії віддавав драмгуртку, в якому
доводилося бути режисером, актором, декоратором і музикантом водночас.
М.Рильський публікував свої вірші на сторінках журналів «Шлях» та «Літературно –
науковий вісник». Значний читацький інтерес викликали його збірки «Під осінніми зорями»
(1918) та «Синя далечінь» (1922).
12 липня 1926 року М.Рильський одружився із Паткевич – Очкуренко Катериною
Миколаївною. Вона стала другом і порадником, першим читачем і критиком більшості
поезій М.Рильського. І кожну книжку свою, кожен творчий ужинок свій дарував він дружині.
Та біда довго не чекала, у день народження 1931 року Максима Тадейовича
заарештували за звинуваченням у належності до української контрреволюційної організації.
Цю дату було вибрано навмисно, для психологічного тиску на нього, людину емоційну і
вразливу.
Після обшуку, поета конвоєм повели до Лук`янівської тюрми, де він пробув рівно 5
місяців. А 19 серпня 1931 року справу було припинено у зв`язку з відсутністю даних для її
передачі в судові органи.
І невдовзі з`явилося те, чого від нього чекали, - декларативні твори, вірші на потребу
дня. У 1932 році вийшла збірка «Знак терезів».
Та в пам `яті нащадків він залишиться людиною, яка обстоювала і захищала у важкі
часи українську культуру, її самобутність і сама зробила вагомий внесок у її розвиток.
Можна лише уявити самопочуття людини, на очах якої зникали в чорному мороці
радянського тоталітаризму кращі друзі – Остап Вишня, Микола Зєров, Павло Филипович та
ін..
Оргінальна поезія М.Рильського пережила в цю пору спад художньої сили. Зате в
повному блиску продовжував жити М.Рильський – перекладач. До століття від смерті
О.Пушкіна з`явилася його українська версія «Євгенія Онєгіна». 1930 роками датовано також
переклади «Оржанської діви» Ф. Вольтера, «Синьої птиці» М.Метерлінка тощо.
Із 1935 року до 1942 року М.Рильський завідував літературною частиною Київського
театру опери та балету; водночас він очолював відділ поезії в редакції журналу «Українська
література».
Одна за одною виходили його збірки – «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938),
«Збір винограду» (1940). Чимало видань з`явилося в перекладах російською мовою.
Влада поклала на М.Рильського важку ношу офіційного поета. У 1939 році він став,
кажучи мовою того часу, поетом – орденоносцем. А про те, як пізніше казав М. Хрущов:
«Життя Максима Тадейовича в часи сталінщини не раз висіло на волосинці…»
У роки Другої світової війни родина Максима Рильського була евакуйована до
столиці Башкирії Уфи. Уже в осени 1941 року країну облетіло полум`яне «Слово про рідну
матір».Творчість М.Рильського періоду Великої Вітчизняної війни сповнена любові до
Вітчизни, віри в її безсмертя, в перемогу.
У 1942 році М.Рильському за кілька поетичних збірок і за поему «Мандрівка в
молодість» присудили Сталінську премію першого ступеня. Наступного року його обрали
дійсним членом Академії наук УРСР, прийняли до партії та доручили очолювати Інститут
народної творчості та мистецтва АН УРСР. Широко відзначалося 50-річчя від дня
народження поета: були нові поетичні збірки і державні нагороди…
Та минуло зовсім небагато часу і на його голову посипалися важкі удари. На
республіканській нараді молодих письменників, розширеному пленумі правління Спілки
письменників України проти М.Рильського висунули безпідставні звинувачення в допущенні
націоналістичних помилок. У республіканській пресі з`явилися статті, які мали на меті
очорнити творчість поета і вченого.
Що ж діялося в душі Максима Тадейовича? Щоденникових записів він не вів, але як
поет залишив нам вистраждану мудрість, що допомагала йому вистояти.
Коли тривоги життьової
Тебе підхопить вітер злий,
По вінця сили традової
У серце стомлене налий.
Нехай не виє самотина,
Як чорний пес за ворітьми!
Скажи крізь муку: я людина!
Зрадій скрізь горе: я з людьми!
У 1951 році Рильські переїхали до новозбудованого будинку в Голосієвому.
Це був його «замок-резиденція». Тут минули останні тринадцять років життя майстра.
У другій половині 50-х – на початок 60-х років ХХ ст.. тривав період «третього
цвітіння» Максима Тадейовича. З`явилися збірки «Троянди й виноград», «Далекі
небосхили», «Голосіївська осінь».
Для лірики письменники останніх років характерна простота, ясність, філософська
заглибленість. Не лише краса природи,а й краса душі людської хвилювала художника.
Людина, як пише М.Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому
щасливою. Якою ж має бути поезія, здатна хвилювати сучасника? У збірці «В затінку
жайворонка» у вірші «Поетичне мистецтво» автор дає відповідь на це запитання.
Ще одна трагічна мить життя поета – втрата коханої дружини. Він лишився сам.
В останні дні згадка про «ту, з якою вік пройшов», зігрівала, тамувала нестерпний біль.
Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч або лишень час від
часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. На думку
Олександра Дейча, був він «енциклопедистом свого часу, який умів легко та повсякчас
поповнювати свої різнобічні знання».
При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Залишався тим
життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для
улюбленого мисливства й для риболовлі, для пісні тощо.
Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння
слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність.
Допитливість працелюбність, людяність, доброта – основоположні риси Максима
Тадейовича.
У поезії «Що я ненавиджу і люблю» сконденсовано його досвід, принципи, погляди на
творчість, на призначення людині і метця.
6 червня 1964 року поета привезли з Московської лікарні додому – у Голосіїв. Перед
раком підшлункової залози навіть кремлівська медицина виявилася безсилою.
Серце Максима Рильського перестало битися 24 липня 1964 року.
Літературна композиція,присвячена Максиму Рильському, завершилась словами, що звучали
під музику М. Лисенка «Меланхолійний вальс».
Коли на могилі моїй
Зелена затужить трава,-Читатиме хтось ці пісні,
Нескінчені тихі слова…
Читачу, вглибся у те,
Чим я свою пісню зігрів,
І, може, почуєш ти щось,
Що більше од звуків і слів…
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій…
Читачу! Поглянь, усміхнись..
Я твій! Я не вмер! Я живий!
Вчителька української мови і літератури Рудніцька Світлана Євгеніїна

Вісті із Вчорайшого

vrudnitzkij2016 — Fri, 10 Apr 2015 07:55:59 GMT

Передноворічна оказія

Kolega — Sat, 31 Dec 2011 15:11:02 GMT

Передноворічна оказія
Тягнути санки по асфальту – справа, м’яко кажучи, не вдячна, клопітна і… трохи дивна. Але нічого не вдієш, дав слово – тримай. Тож, хочеш чи не хочеш, мусиш виконувати роль шута при дворі величної королеви-доньки.
- Но, конячка, вперед, - наймелодійніший у світі голос підбадьорив мене, і я, вдихнувши зимового повітря і подумавши на занадто спостережливого перехожого: «сам такий», потягнув санки далі.
Противний до оскоми на зубах скрипіт, немов вістун людської дурості, знову наповнив увесь довколишній простір. Ворони, голуби і бродячі собаки враз кинулись урізнобіч і, думаю, ще довго не потривожать мешканців нашого кварталу. Що аж ні як не скажеш про самих мешканців, котрі, схоже, зараз розриваються між двома глобальними дилемами – надавати мені стусанів одразу, як кажуть, не відходячи від каси, чи трохи потерпіти і почекати санітарів з дурдому.
«Господи, як соромно», - п’явкою засіла у мізках нав’язлива думка, у той час, як спина нила від важкої ноші. І, це ж треба було, скажіть на милість, так влипнути. Єдине радує – якщо і колись наступить кінець світу, то мені уже по барабану, бо для мене армагедон розпочався тоді, коли пообіцяв донці покатати її на санках, а милосердна тітонька Зима вирішила з мене посміятися і замість пухнастого снігу віддала перевагу противному дощу. «Правильно, сніг зимою – це ж аномалія. Скоро картоплю у січні копати будемо через це «гробальне» потепління…», - злий на теплу дощову зиму, на себе, на усіх на світі перехожих та марсіан з зеленими чоловічками на додачу, я уперто продовжував тягнути санки.
«Добре, що хоч уже вечір настав і усі кришать свої олів’є, роблять шуби, черевики й інші кулінарні шедеври, а то вешталися б тут усякі…», - додумати я не встиг, бо на зустріч, щось сердито бурмочучи собі під ніс, йшов… Дід Мороз, за яким теж «сповнена» радості пленталася Снігуронька.
Від побаченого у мене одразу відвисла щелепа. Не те, щоб я ніколи не бачив Діда Мороза і його внучки – у нас в новорічно-різдвяний час їх стільки, що хоч греблю гати. Однак на такий колоритний персонаж, при усій моїй повазі до інших акторів, натрапив уперше.
Чомусь шкутильгаючи, постійно шкарбаючи підошвою правого черевика об асфальт і бубнячи під ніс, до болю знайоме багатьом з нас: «Собачники, блін…», Дід Мороз наближався до нас.
- Уля! Дід Мальоз, - радості донки не було меж, у той час як я приготувався слухати чергову порцію кепкувань.
На превелике моє здивування жодних насмішок не було, натомість з вуст білобородого дідуся злетіло радісне: «З Новим Роком! З Новим щастям!»
- Дякую, вас також тим самим по тому ж місцю, - похмуро відповів я і Дід Мороз сходу вловив мій настрій.
- Що усе так погано? – запитав він.
- А як ви думаєте? Я тягну по асфальту санки і усі твердо переконані,що мій дах тихо, не поспішаючи і шелестячи шифером, з’їжджає з голови. А я ж тільки хотів…
- Зробити цю маленьку принцесу щасливою, - закінчив за мене Дід Мороз.
Я повільно повернув голову і подивився на доньку. Чесно кажучи, такого задоволення і радості, а головне – блиску в її очах я ще ніколи не бачив. Тут мене і накрило осяяння – усі мої старання були не даремними раз подарували їй стільки позитивних емоцій. А ще мені враз стало байдуже до того, що думають про мою оказію інші.
- Що ж, був би радий з вами поговорити довше, але мушу поспішати. Скоро Новий Рік, а мені ще потрібно привітати багатьох діточок. Однак на прощання я виконаю по одному вашому бажанню, - посміхаючись мовив Дід Мороз.
- Оцю бальшую фєту, - одразу випалила донька і, покотившись від сміху, Дід Мороз, запустив свою п’ятірню в мішок і, трохи пошукавши, дістав з нього велику шоколадку.
- Дякую, - відповіла донька, беручи до рук цей солодкий презент.
- На здоров’я, - відповів Мороз. – А чого бажає татусь?
- Хочу, аби пішов сніг, - скептично відповів я.
- Що ж, сніг, так сніг, - мовив білобородий дідусь і, зібравшись йти, додав: «Ну що ж, бувайте. Веселих вам свят».
Декілька хвилин нічого не відбувалося, але коли Дід Мороз і його мовчазна внучка завернули за найближчу шістнадцятиповерхівку, раптом з неба повалив густий пухнастий сніг.
«Невже цей дід справжній? От пуста моя макітра, треба ж було попросити щось суттєвіше», – з любов’ю серце стиснула наша рідна українська жаба.
Та шанс був профуканий, а тому я стояв мовчки і почував себе справжнім дурнем.
- Но, конячка, вперед, - голос доньки повернув мене до реальності і, знову впрігшись у санки, я зрозумів, що дива таки відбуваються і тепер, коли землю вкриває сніг, тягнути санки буде набагато легше.
Kolega.

Вірш- смішинка

Cherniy — Fri, 02 Dec 2011 15:46:47 GMT

Заболела кошка скукой
Виктор Черний

Заболела кошка скукой
Не гоняеться за мухой
Молоком ее лечили
Всю мы кухню им залили
Аж к соседям протекло
Кошка бросилась в окно
Мы ее ловить не стали
Шваброй кухню мы спасали.

І піде до лісу мати

Cherniy — Thu, 13 Oct 2011 13:39:13 GMT

І піде до лісу мати
Буде там гриби збирати
Як опеньки там знайде
З лісу радісна прийде
Їх вона замаринує
Дарма часу не змарнує
І на зиму буде в нас
Страва просто Вищий клас!
Ну, а я люблю опеньки
Смачні, слизькі, і маленькі
Мариновані гриби
Дуже добре їмо ми.

Я ПОВЕРНУСЬ В ТВОЄ ЖИТТЯ

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:22:29 GMT

Я ПОВЕРНУСЬ В ТВОЄ ЖИТТЯ

Я повернусь в твоє життя, ти так і знай,
Промінням першим сонця рано вранці
І заспіває серце, наче водограй,
І закружля з душою у звабливім танці.

Підсніжник перший в лісі розквіта,
Його очима навесні тебе зустріну.
З бажань твоїх, мов птаха золота,
На крилах щастя у блакить небес полину.

Я погляд твій скрізь упізнаю, бо він, мов
Північне сяйво, крізь життя моє іскриться.
Від почуттів аж закипає в венах кров,
І поле спогадів ще й досі колоситься.

Як в лузі маківка, живу серед чужих,
А вітер з подихом несе мені надію.
Від слів твоїх, від слів твоїх отих,
Що шепотів мені колись, я й досі млію.

Кришталь кохання рокам не розбить,
Мов діамант, я бережу його в оправі.
З тремтінням в серці я приречена любить
Й шукать щодня тебе у сонячній заграві.

Я ВІДПУЩУ ТЕБЕ

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:21:20 GMT

Я ВІДПУЩУ ТЕБЕ

Я відпущу тебе з надіями у даль
І вороття мені назад уже немає,
Ти не зважай на сум мій і печаль,
Ти не зважай, що й досі я кохаю.

Нехай нелегкий мій життєвий шлях,
Душа належить лиш тобі одному.
Я цей тягар нестиму на плечах
І не жалітимусь ніколи і нікому.

Чому так сталось в долі не спитаю –
Це за усі гріхи моя гірка спокута
І бачить Бог, як я тебе кохаю,
І бачить Бог – тобою я забута.

Вмираю я. Дійшла кінця стежина.
Нехай мені немає порятунку.
Хто я для тебе? Навіть не дружина,
А лиш знайома другого ґатунку.

Я відпущу тебе із мріями у даль,
Не повертайся, бо мене уже немає.
Лишила в спадок я тобі печаль
Й німе відлуння: «Я тебе кохаю»!

УСЕ НЕ ТЕ

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:19:17 GMT

УСЕ НЕ ТЕ

Здається я живу не тим життям,
Не тим життям, яким би жити мала.
Усе не те, усе не до пуття
І не того серденько покохало.

Не той туман вкриває світ зрання,
І дощ не той вмиває все сльозами.
Не ті стежки шукаю навмання
І небосхил не той звиса над нами.

Не та зоря вночі сія не нам
І з місяцем не тим я розмовляю,
І молимось не ми не тим богам,
Не той і не мене вже не чекає.

Вже не тебе я бачу уві сні,
Усе не те, яким би не здавалось.
Не те життя вділилося мені,
Як людям Богом доля роздавалась.

ПРОСТИ, Я ЖДАТЬ ТЕБЯ УСТАЛА...

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:16:46 GMT

ПРОСТИ, Я ЖДАТЬ ТЕБЯ УСТАЛА...

Прости, я ждать тебя устала
Холодной ночью, жарким днём.
Когда луна средь туч сияла,
А солнце жгло лучей огнём.

Когда ночные фонари
Своим свеченьем сонный город
Окутывали до зари.
Ах, как он стар и как он молод!

Когда деревья все в цвету,
От ароматов мы пьянели
И птицы прямо на лету
О той весне нам громко пели.

Когда на берегах песок
Под жгущим солнцем накалялся.
Так быстро пульс стучал в висок
И сразу резко замедлялся.

И осенью, когда дожди
Со мною вместе лили слёзы.
Грозе кричала: «Подожди!»
И ветер раздевал берёзы.

Когда снегами замело
В селе дома под сами крыши.
Когда под утро рассвело
Тебя звала, но ты не слышал.

Осталось в прошлом всё, что было,
Не надо на судьбу гадать.
Ведь видел Бог, как я любила!
Прости, но я устала ждать…

ОСЕННЕЕ УТРО

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:14:34 GMT

ОСЕННЕЕ УТРО
Поступью неслышной,
Тихими шагами
Постучалась осень
В жизнь мою дождями.
Инеем с рассветом
И туманным утром,
Неба серым цветом,
Всё вокруг укутав.
И в последнем вальсе,
Закружились где-то,
Золотые листья,
Попрощавшись с летом.
Зелень пожелтела,
Поменяла краски -
Это осень смело
Рисовала сказку,
Разукрасив рябью
Речку возле леса.
Начался сентябрь,
Осенний повеса.
Вспомнилось мне с грустью
Лето, наше лето,
Только стыли чувства
Под осенним ветром…

НЕДОСКАЗАННОЕ – НЕДОСКАЖЕТСЯ…

Kisunya — Sun, 03 Apr 2011 10:12:49 GMT

НЕДОСКАЗАННОЕ – НЕДОСКАЖЕТСЯ…

Недосказанное – недоскажется.
Недоплаканное – недоплачется.
Между нами ветер уляжется.
Ссоры в прошлом далёком спрячутся.

Не допьём мы любовь недопитую.
Не додышим воздух блаженства
И оставим в прошлом разбитое
Задушевное совершенство.

Не досмотрим кино недоснятое.
Не доучим роли заучены.
Лишь остались туманной растратою
Лица в памяти, горем измучены.

Не удержим года уходящие,
Ну а с ними и чувства ранимые.
Ты не мне даришь взгляды горящие.
Ты не мне шепчешь слово «любимая».

Первым снегом всплакну на рассвете я
Перед домом твоим запорошеным.
Я приду к тебе сквозь столетия.
Я приду к тебе гостем непрошеным…

З 8 Березням!!!

Kisunya — Fri, 04 Mar 2011 16:43:30 GMT

Шановні ружинчанки і не тільки!!! Хочу, як жінка, всіх Вас (тобто всіх Нас) привітати з нашим святом. Будьмо ніжними, тендітними, жіночними, коханими!!! Будьмо ЖІНКАМИ з великих літер!!!!!!!!

ПРОСТО ЖІНКА

Просто жінка, ніжна та тендітна,
І погляд сповнений кохання і тепла.
Для неї взимку і весна розквітне,
Лише для неї осінь в світ прийшла.

І розкриваються лиш їй бутони квітів,
Лише для неї птах у ввись злетів.
Це просто жінка, ніде правди діти,
Це втілення краси і почуттів.

Світанок вранці настає для неї,
Ранковий спів дарують соловї.
Вона прекрасна, мов в саду лілеї
І світ увесь вклоняється її.

Хай усмішку із наших уст жіночих
Та не знесе біди й нещастя вітер!
Хай щастя й радість поряд бути хоче,
Бо ми жінки, ЖІНКИ з великих літер!
О. Свєтлова

ГОРНУЛАСЬ НІЧ В ОБІЙМИ У ТВОЇ

Kisunya — Sun, 20 Feb 2011 11:25:51 GMT

ГОРНУЛАСЬ НІЧ В ОБІЙМИ У ТВОЇ

Горнулась ніч в обійми у твої,
Устами цілувала твої скроні.
Замовкли звечора чарівні солов’ї
І сонце ти сховав в свої долоні.

Горнулась ніч в обійми, як маля,
І з посмішкою диво дарувала.
Вже спало все і сонная земля
Морфея пісню тиху вам співала.

Горнулась ніч до рідного плеча,
Тепла шукала, може і розради.
В чиїмсь вікні засвічена свіча
Палила в полум’ї неписану баладу.

Горнулась ніч, від холоду дрижа,
Теплом взаємним гріла твої руки.
І ліхтарем не свічена стежа
В пітьмі ховала потаємні звуки.

Горнулась ніч в коханні потопа,
Горнулась і до тебе, і до мене.
Та ось світанок з легкістю ступа
І зарево займається шалене.

Я В КАЖДОМ ВСТРЕЧНОМ ИЩУ ТВОИ ЧЕРТЫ

Kisunya — Sat, 19 Feb 2011 08:03:11 GMT

Я В КАЖДОМ ВСТРЕЧНОМ ИЩУ ТВОИ ЧЕРТЫ

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот слышу, будто бы родной знакомый голос,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
И взгляд не тот, глаза не те и волос.

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот будто тот же милый взгляд похожий,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
Нет, не твоя походка и глаза, но всё же…

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот будто те же соблазнительные губы,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
Не те глаза и взгляд немного грубый.

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Черты, что часто снились мне ночами,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты
И зря тебя ищу везде глазами.
А.Светлова

Я ВСЕМ МИРОМ СТАНУ

Kisunya — Sat, 19 Feb 2011 08:02:03 GMT

Я ВСЕМ МИРОМ СТАНУ

Я – цветок распустившейся розы
С рассветной росой на щеках.
Я – ветер шальной и грозы.
Я и молния в облаках.
Я – звезда в полуночном небе.
Я и месяца огненный круг –
Освещаю тебе дорогу,
Если ты потеряешся вдруг.
Я – торнадо немыслимой силы,
Разрушаю всё на ходу,
Что мне на пути мешает,
Когда я к тебе иду.
Я – моря и озёра, и реки,
Я – большой мировой океан.
Я – земли нераскрытые веки.
Я – обманчивый серый туман.
Я – вулкан на горе взбунтовавший,
Лавой брызгающий свысока,
Рукой дымовою доставший
Высокомерные облака.
Я и маленькая песчинка
Обезлюдневшей дикой пустыни.
Жизнерадостная травинка.
Я – горький цветок полыни.
Для тебя я все миром стану!
Для тебя буду тьмою и светом!
И быть для тебя не устану
Утонувшим в любви поэтом!
А.Светлова

КАК ХОЧЕТСЯ К МИЛОЙ ПРИЖАТЬСЯ ГРУДИ…

Kisunya — Sat, 19 Feb 2011 07:45:30 GMT

КАК ХОЧЕТСЯ К МИЛОЙ ПРИЖАТЬСЯ ГРУДИ…

Как хочется к милой прижаться к груди.
Как хочется в воспоминаньях укрытся,
Но разум кричит вслед тебе: «Уходи!»
А тело желает в твоём раствориться.

Взглянуть бы в милые серцу глаза,
Сказать, что роднее его нет на свете.
Иль, промолчав, ничего не сказать,
Чувства оствив другим на планете.

Поддаться соблазну, склониться к плечу,
Ладони согреть на истомленном теле.
Но я не поддамся. Душой закричу,
Как никогда не кричала доселе.

Письмо б написать, посвятить бы стихи,
Песню бы спеть о тебе, чтоб услышал.
Но глаза от разлуки уж стали сухи
И молитвы шепчу с каждым днём я всё тише.

Забыть обо всём и в обьятья упасть
Забыться в тебе и забыть о разлуке.
Отдасться чувству с названием страсть
И терпеть за грехи любовные муки.

Но желанья мои - только женский каприз.
Буду жить продолжать и надеяться смело,
Что взлечу в небеса и взгляну сверху вниз
На любовь, что дотлеть до конца не успела.
А.Светлова

ДОРОГА В НИКУДА

Kisunya — Sat, 19 Feb 2011 07:44:48 GMT

ДОРОГА В НИКУДА

Не выбирай дорогу в никуда,
Там нет восходов солнца утром ранним
И не горит полночная звезда
За горизонтом дальним и бескрайним.

Там нет закатов на исходе дня
И небо не раскрашено в цвет алый,
Лишь тишина, молчанием звеня,
Как путник одинокий и усталый.

Там не споют песнь птицы на заре,
С лучами первыми взлетая в невесомость.
Не накаляются песчинки на жаре
И нет людей с такой чертой, как совесть.

Там нет полей, дорог и нет домов,
Кварталов нет и нет квартир там душных.
Там чувства нет с названием любовь,
Там чувства нет с названием радушье.

Там ветер не расчёсывал хлеба,
Гуляя на свободе по просторах.
Там жизни нет с названием судьба
И ярких снов не видит спящий город.

Ты обойди дорогу в никуда!
Не растворяйся в пустоте с дыханьем бриза.
Пусть освещает путь тебе звезда,
Миг счастья где-то рядом, он так близок!
А. Светлова

ВОЗВРАЩАЙТЕСЬ К ВАШЕЙ ОБИТЕЛИ…

Kisunya — Sat, 19 Feb 2011 07:43:30 GMT

ВОЗВРАЩАЙТЕСЬ К ВАШЕЙ ОБИТЕЛИ…

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь бурей и сном.
Там вас ждут ваши родители,
Там вас ждёт родительский дом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь тьмой, ураганом.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь дождём и туманом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь молнией, громом.
Там вас жду ваши родители
И стоят одиноко у дома.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь солнца лучами.
Там вас ждут ваши родители,
Дни до встречи считая ночами.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь росою с рассветом.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь зимою и летом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь листвою весеннею.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь надеждой, спасением.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь лесом и морем.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь к ним счастьем, не горем!
А. Светлова

РОЗІЙШЛИСЬ

kulunka — Thu, 27 Jan 2011 07:39:58 GMT

РОЗІЙШЛИСЬ
Як не боліло, плакати не міг,
І серце затискалося у грудях.
А у дворі іскрився перший сніг.
Найперший сніг, такого більш не буде.
І щоб не видно сліз –
сховав чоло
В долонях, що
тремтіли від ридання.

Згадав він враз про все,

що в нас було:
Як разом зустрічали
ми світання,
Як разом коротали вечори,
І бесідам тоді не було краю.
І бачив Бог оте усе згори,
Й розлуку допустив чому – не знаю.
Шляхи так швидко
наші розійшлись
І більш не зійдуться,
немов би паралелі.
І бігли мої сльози,
ні – лились,
Стікаючи з подушки
на постелю.
Як порожньо в душі
зробилось враз –
І слів немає все це описати.
Ми розійшлись без слів
і без образ,
Не намагаючись в минуле
повертати.
Він плакав там, а
я ридала тут,
Та наші перехрестя
розминулись,
І не лишилось місця
для спокут.
На жаль, ми в різні
боки відвернулись.
Почать життя нове?
З чого ж його почать?
Вже чистих аркушів у долі не лишилось.
І він мовчить, і я буду мовчать.
І скільки б ми з ним Богу не молились,
Одне до одного не
звернем навпростець,
Не знайдем стежки миру
по дорозі.
Серця вкриває перший
морозець…
І на обличчях
замерзають перші
сльози…
ЗАБУДЬ ЙОГО ВСІ МАРНІ ОБІЦЯНКИ

Забудь його всі марні

обіцянки!
Тебе, як всіх, він у
колекцію складе.
Прокинешся ти якось
спозаранку
І зрозумієш, що життя
твоє іде.
Воно іде, ні – мчить в
майбутнє швидко,
А він лишивсь позаду
за плечем.
І на душі уже не важко
і не гидко,
Зв’язок із ним рубай
стальним мечем.
Не повертай минуле,
не потрібно,
Залиш його і смуток
разом з ним.
Твоє теперішнє вже
стало злитком срібним,
Твоє майбутнє стане
золотим.
Ти, як те сонце, що у небі сяє,
Вже світиш іншому
дорогу майбуття.
А він хай вічно долю
проклинає,
Що відпустив тебе
з свого життя.
Він, як той камінь,
усіма забутий
І, як вода, його точитиме
печаль,
Він буде вічно до гріхів
своїх прикутий.
А ти живеш! Тобі
його не жаль!
ЗИМА
Затріщали навкруги
Першії морози.
В осінь плакало усе,
Та замерзли сльози.
Змерзло серденько твоє,
Землице-сестрице,
І на сонному гіллі
Перший сніг іскриться.
Змерзли рученьки твої,
Світе біло-милий.
Швидкоплиннії річки
Рух свій припинили.
Заморозила усе
Зимонька грайлива.
Білосніжним покривалом
Застила сміливо.
Ой, мені б та її чари
І серце із льоду!
Щоб нічого не відчути
Й мати вічну вроду.
Заморозила б усе:
І душу, і тіло, –
Щоб кохання не чекали
І кохать не вміли.
Я ВІДПУЩУ ТЕБЕ
Я відпущу тебе з надіями
у даль
І вороття мені назад
уже немає,
Ти не зважай на сум мій
і печаль,
Ти не зважай, що й досі
я кохаю.
Нехай нелегкий мій
життєвий шлях,
Душа належить лиш тобі
одному.
Я цей тягар нестиму
на плечах
І не жалітимусь ніколи
і нікому.
Чому так сталось в долі
не спитаю –
Це за усі гріхи моя гірка
спокута
І бачить Бог, як я тебе
кохаю,
І бачить Бог – тобою
я забута.
Вмираю я. Дійшла кінця
стежина.
Нехай мені немає порятунку.
Хто я для тебе? Навіть
не дружина,
А лиш знайома
другого ґатунку.
Я відпущу тебе із мріями
у даль,
Не повертайся, бо мене
уже немає.
Лишила в спадок я
тобі печаль
І вічний відзвук: «Я тебе
кохаю»!
Олександра Свєтлова

Світлій пам’яті Валерія Ревуна присвячується

kulunka — Thu, 27 Jan 2011 07:37:41 GMT

Світлій пам’яті Валерія Ревуна присвячується

Спи, соловейку, земля

хай пухом буде.

Про тебе Р»ужин наш
ніколи не забуде.
Ти нам про рідну
неньку Україну,
Лишив на згадку
пісню солов’їну.
А Ружин наш з печалю
і журбою
Весь плакав, соловейку,
за тобою.
Ми світлу пам’ять
збережем про тебе,
Душа твоя полине
аж до неба.
Посадим на могилі яворину
А поряд з нею – червону
калину.
Калина стане буйно
розквітати
Тебе ми будем завжди
пам’ятати.

Марія Стрелецька