Молодість, обпалена вогнем війни - 13 Травня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Травень » 13 » Молодість, обпалена вогнем війни
10:23
Молодість, обпалена вогнем війни
З кожним роком святкові лави, до яких запрошують ветеранів Великої Вітчизняної Війни, спустошуються, та залишається лише гіркий біль у душі рідних та близьких.

Велика Перемога над фашистським супостатом подарувала сьогоднішньому поколінню чисте і світле життя. Та хоч минуло 66 років з того часу, а їм, безпосереднім учасникам бойових дій, знову й знову згадуються фронтові дороги, полеглі в боях рідні та друзі. Багато поклали голови, часто даремно, з вини командування всіх рівнів, загинули сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, не обстріляних, «зелених», у першу чергу посилали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без приведення до присяги та без артпідготовки.
Саме так на початку 1944 року пішов на фронт піхотинцем і Григорій Михайлович Броварний. Тоді йому ледь виповнилось вісімнадцять. Ось і настав час побачити страхіття війни на власні очі, почути свист куль, навчитися вчасно зіщулюватись у воронці, ховаючись від вибуху.
Народився Григорій Михайлович в селі Білилівка. З юних літ залишився сиротою, мав єдиного брата Федора, та й того втратив під час війни. Форсуючи річку Одер в кінці 1944 року, військо потрапило під обстріл, де Григорій отримав важке поранення ноги. Всіх, хто залишились живими, забрали в госпіталь у Східну Пруссію.
– Іноді думаю: як я міг тоді, в цьому пеклі, з покаліченою ногою та без сили, бігти далі, не відчуваючи болю? – розповідає Григорій Михайлович. – Тоді ж, недалеко від мене одного солдата вбило вмить. Коли мене привезли в госпіталь, мов крізь марево, чув розмову лікарів наді мною: мовляв, цей солдат, можливо, й житиме. Перше, що я подумав у той час, було: «Хоч би залишитись живим! Та дожити до п’ятдесяти років!» Мені тоді здавалося, що п’ятдесятирічний рубіж, ой, як далеко, адже мені йшов тільки дев’ятнадцятий.
Зустрів Григорій День Перемоги у госпіталі, там йому й було вручено медаль «За відвагу». Після цього хлопця забрали служити на Вінниччину.
Одразу ж після служби Григорій Михайлович одружився на ніжній та люблячій жінці Надії. Саме на неї він покладав всі свої мрії і надії. Та через п’ять років спільного життя сталося непоправне горе. Залишився Григорій з п’ятьма дітьми, жінка померла. Не легко доводилось чоловікові одному. Працював у колгоспі їздовим. Увесь день на роботі, а ввечері швидко біг додому до діточок. Минув час, чоловік одружився знову, Антоніна стала матір’ю його дітям, любила та ростила їх, як своїх рідних. Мало подружжя і своїх спільних двох діток. Прожили вони в любові та злагоді п’ятдесят довгих та щасливих років, раділи внукам та правнукам. Та вже десять років минуло, як Антоніна покинула цей світ, тому-то й сивою стала небесна блакить для ветерана війни та праці.
Нині Григорію Михайловичу 85 років, живе чоловік з найменшою дочкою Раєю та онуком Ванею в Зарудинцях. Завжди охайний та чисто одягнений, справжній порадник для своїх дітей та онуків. Люблять та шанують дідуся як рідні, так і односельчани. Адже Григорій Михайлович – великий життєлюб. Він у своєму поважному віці знаходить добре слово кожному, хто цього потребує, не шкодує світла своєї душі для інших. Він любить спілкуватися з людьми, горнутися до них, бо має багатющий життєвий досвід і чесне, праведне серце. Одним словом, ветеран не старіє душею. Хоч і досі носить у своєму тілі безліч загоєних та не забутих ран, які час від часу нагадують про себе і про молодість, обпалену вогнем війни та залиту материнськими сльозами.
Наталія ШУЛЯК


Переглядів: 270 | Додав: kulunka | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100