26 жовтня Валерію Ревуну виповнилося б 55 років…Натомість рідні і близькі цього дня зібралися на вечір Пам’яті за ним. Він був щедро обдарований Богом – багатим на співочий талант, на щедру душу, на любов до людей. На жаль, замало днів відведено йому було на цій землі, не встиг усе доробити, долюбити, дожити, доспівати…

Валера народився в Бистрику у сім’ї службовця. У їх родині усі непогано співали, але найповніше співоча душа розквітла в ньому. З маленьку захоплювався музикою, сам на слух підбирав на гармошці відомі мелодії. Тому паралельно із навчанням у звичайній школі, відвідував уроки в музичній школі на Київщині. А коли такий заклад відкрився в Ружині – ходив сюди. Одразу ж після школи 17 річним хлопцем пішов працювати в районний будинок культури – до творчої роботи прикипів серцем.
Службу в Армії проходив в Олевському районі. Там і познайомився з майбутньою дружиною – єдиним коханням усього життя – Валентиною. Молода сім’я повернулась на Ружинщину, де й почалась їх спільна дорога – пліч-о-пліч у радості й біді, у сонячні дні й життєві незгоди. Тут народились двоє діточок – донька Людмила і син В’ячеслав.
Валерія Івановича знав, шанував і любив весь район – десятки молодят ставали на рушничок щастя під звуки весільного маршу, який вигравав музикант, а скільки ювілеїв відтанцювали під його пісні. Подружжя часто брали за сватів та за кумів. Багатьох людей проводив Валерій тужливими мелодіями і в останню путь. Працюючи в будинку культури, Валерій Іванович займав різні посади – і директора, і методиста, співав у ансамблі «Щербів».
Поза роботою, в сім’ї, як розповідає дружина Валентина В’ячеславівна, був турботливим і чуйним батьком, люблячим чоловіком, гарним господарем – і не лише робив «чоловічу» роботу, а й любив здивувати рідних різними кулінарними витворами. А що мав щедру і добру душу, то оселя Ревунів завжди повнилась гостями. Для них залюбки готував смачну юшку та шашлики.
Сімейним хобі Ревунів була рибалка. З азартом разом з ним ловили рибку, велику і малу, і дружина, і діти. Такий відпочинок робив родину ще дружнішою, давав позитивний настрій на тривалий час, заспокоював душу.
А ще нікому не відмовляв у допомозі – родичам, знайомим, друзям, сусідам. Кожен знав, що на Валеру можна покластися в тяжку хвилину.
Усі, хто знав його, завжди пам’ятатиме його добру усмішку. Його дружелюбні жарти завжди підіймали настрій, підтримували. І навіть в останні хвилини свого життя, як каже дружина, він жартував. Жартував, аби рідні не плакали, відпускаючи його за межу вічності, яку перетнув 16 січня 2011 року.
Цього дня обірвалась його пісня, чиста і висока, та вона навіки бринітиме в серцях усіх, хто його знав.
Ольга МОЛЯВЧИК