Я повернусь в твоє життя, ти так і знай,
Промінням першим сонця рано вранці
І заспіває серце, наче водограй,
І закружля з душою у звабливім танці.

Підсніжник перший в лісі розквіта,
Його очима навесні тебе зустріну.
З бажань твоїх, мов птаха золота,
На крилах щастя у блакить небес полину.

Я погляд твій скрізь упізнаю, бо він, мов
Північне сяйво, крізь життя моє іскриться.
Від почуттів аж закипає в венах кров,
І поле спогадів ще й досі колоситься.

Як в лузі маківка, живу серед чужих,
А вітер з подихом несе мені надію.
Від слів твоїх, від слів твоїх отих,
Що шепотів мені колись, я й досі млію.

Кришталь кохання рокам не розбить,
Мов діамант, я бережу його в оправі.
З тремтінням в серці я приречена любить
Й шукать щодня тебе у сонячній заграві.

Я відпущу тебе з надіями у даль
І вороття мені назад уже немає,
Ти не зважай на сум мій і печаль,
Ти не зважай, що й досі я кохаю.

Нехай нелегкий мій життєвий шлях,
Душа належить лиш тобі одному.
Я цей тягар нестиму на плечах
І не жалітимусь ніколи і нікому.

Чому так сталось в долі не спитаю –
Це за усі гріхи моя гірка спокута
І бачить Бог, як я тебе кохаю,
І бачить Бог – тобою я забута.

Вмираю я. Дійшла кінця стежина.
Нехай мені немає порятунку.
Хто я для тебе? Навіть не дружина,
А лиш знайома другого ґатунку.

Я відпущу тебе із мріями у даль,
Не повертайся, бо мене уже немає.
Лишила в спадок я тобі печаль
Й німе відлуння: «Я тебе кохаю»!

Здається я живу не тим життям,
Не тим життям, яким би жити мала.
Усе не те, усе не до пуття
І не того серденько покохало.

Не той туман вкриває світ зрання,
І дощ не той вмиває все сльозами.
Не ті стежки шукаю навмання
І небосхил не той звиса над нами.

Не та зоря вночі сія не нам
І з місяцем не тим я розмовляю,
І молимось не ми не тим богам,
Не той і не мене вже не чекає.

Вже не тебе я бачу уві сні,
Усе не те, яким би не здавалось.
Не те життя вділилося мені,
Як людям Богом доля роздавалась.

Прости, я ждать тебя устала
Холодной ночью, жарким днём.
Когда луна средь туч сияла,
А солнце жгло лучей огнём.

Когда ночные фонари
Своим свеченьем сонный город
Окутывали до зари.
Ах, как он стар и как он молод!

Когда деревья все в цвету,
От ароматов мы пьянели
И птицы прямо на лету
О той весне нам громко пели.

Когда на берегах песок
Под жгущим солнцем накалялся.
Так быстро пульс стучал в висок
И сразу резко замедлялся.

И осенью, когда дожди
Со мною вместе лили слёзы.
Грозе кричала: «Подожди!»
И ветер раздевал берёзы.

Когда снегами замело
В селе дома под сами крыши.
Когда под утро рассвело
Тебя звала, но ты не слышал.

Осталось в прошлом всё, что было,
Не надо на судьбу гадать.
Ведь видел Бог, как я любила!
Прости, но я устала ждать…

Недосказанное – недоскажется.
Недоплаканное – недоплачется.
Между нами ветер уляжется.
Ссоры в прошлом далёком спрячутся.

Не допьём мы любовь недопитую.
Не додышим воздух блаженства
И оставим в прошлом разбитое
Задушевное совершенство.

Не досмотрим кино недоснятое.
Не доучим роли заучены.
Лишь остались туманной растратою
Лица в памяти, горем измучены.

Не удержим года уходящие,
Ну а с ними и чувства ранимые.
Ты не мне даришь взгляды горящие.
Ты не мне шепчешь слово «любимая».

Первым снегом всплакну на рассвете я
Перед домом твоим запорошеным.
Я приду к тебе сквозь столетия.
Я приду к тебе гостем непрошеным…

ПРОСТО ЖІНКА

Просто жінка, ніжна та тендітна,
І погляд сповнений кохання і тепла.
Для неї взимку і весна розквітне,
Лише для неї осінь в світ прийшла.

І розкриваються лиш їй бутони квітів,
Лише для неї птах у ввись злетів.
Це просто жінка, ніде правди діти,
Це втілення краси і почуттів.

Світанок вранці настає для неї,
Ранковий спів дарують соловї.
Вона прекрасна, мов в саду лілеї
І світ увесь вклоняється її.

Хай усмішку із наших уст жіночих
Та не знесе біди й нещастя вітер!
Хай щастя й радість поряд бути хоче,
Бо ми жінки, ЖІНКИ з великих літер!
О. Свєтлова

Горнулась ніч в обійми у твої,
Устами цілувала твої скроні.
Замовкли звечора чарівні солов’ї
І сонце ти сховав в свої долоні.

Горнулась ніч в обійми, як маля,
І з посмішкою диво дарувала.
Вже спало все і сонная земля
Морфея пісню тиху вам співала.

Горнулась ніч до рідного плеча,
Тепла шукала, може і розради.
В чиїмсь вікні засвічена свіча
Палила в полум’ї неписану баладу.

Горнулась ніч, від холоду дрижа,
Теплом взаємним гріла твої руки.
І ліхтарем не свічена стежа
В пітьмі ховала потаємні звуки.

Горнулась ніч в коханні потопа,
Горнулась і до тебе, і до мене.
Та ось світанок з легкістю ступа
І зарево займається шалене.

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот слышу, будто бы родной знакомый голос,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
И взгляд не тот, глаза не те и волос.

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот будто тот же милый взгляд похожий,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
Нет, не твоя походка и глаза, но всё же…

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Вот будто те же соблазнительные губы,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты,
Не те глаза и взгляд немного грубый.

Я в каждом встречном ищу твои черты.
Черты, что часто снились мне ночами,
Взгляну прохожему в лицо – не ты… Не ты
И зря тебя ищу везде глазами.
А.Светлова

Я – цветок распустившейся розы
С рассветной росой на щеках.
Я – ветер шальной и грозы.
Я и молния в облаках.
Я – звезда в полуночном небе.
Я и месяца огненный круг –
Освещаю тебе дорогу,
Если ты потеряешся вдруг.
Я – торнадо немыслимой силы,
Разрушаю всё на ходу,
Что мне на пути мешает,
Когда я к тебе иду.
Я – моря и озёра, и реки,
Я – большой мировой океан.
Я – земли нераскрытые веки.
Я – обманчивый серый туман.
Я – вулкан на горе взбунтовавший,
Лавой брызгающий свысока,
Рукой дымовою доставший
Высокомерные облака.
Я и маленькая песчинка
Обезлюдневшей дикой пустыни.
Жизнерадостная травинка.
Я – горький цветок полыни.
Для тебя я все миром стану!
Для тебя буду тьмою и светом!
И быть для тебя не устану
Утонувшим в любви поэтом!
А.Светлова

Как хочется к милой прижаться к груди.
Как хочется в воспоминаньях укрытся,
Но разум кричит вслед тебе: «Уходи!»
А тело желает в твоём раствориться.

Взглянуть бы в милые серцу глаза,
Сказать, что роднее его нет на свете.
Иль, промолчав, ничего не сказать,
Чувства оствив другим на планете.

Поддаться соблазну, склониться к плечу,
Ладони согреть на истомленном теле.
Но я не поддамся. Душой закричу,
Как никогда не кричала доселе.

Письмо б написать, посвятить бы стихи,
Песню бы спеть о тебе, чтоб услышал.
Но глаза от разлуки уж стали сухи
И молитвы шепчу с каждым днём я всё тише.

Забыть обо всём и в обьятья упасть
Забыться в тебе и забыть о разлуке.
Отдасться чувству с названием страсть
И терпеть за грехи любовные муки.

Но желанья мои - только женский каприз.
Буду жить продолжать и надеяться смело,
Что взлечу в не ... Читати далі »

Не выбирай дорогу в никуда,
Там нет восходов солнца утром ранним
И не горит полночная звезда
За горизонтом дальним и бескрайним.

Там нет закатов на исходе дня
И небо не раскрашено в цвет алый,
Лишь тишина, молчанием звеня,
Как путник одинокий и усталый.

Там не споют песнь птицы на заре,
С лучами первыми взлетая в невесомость.
Не накаляются песчинки на жаре
И нет людей с такой чертой, как совесть.

Там нет полей, дорог и нет домов,
Кварталов нет и нет квартир там душных.
Там чувства нет с названием любовь,
Там чувства нет с названием радушье.

Там ветер не расчёсывал хлеба,
Гуляя на свободе по просторах.
Там жизни нет с названием судьба
И ярких снов не видит спящий город.

Ты обойди дорогу в никуда!
Не растворяйся в пустоте с дыханьем бриза.
Пусть освещает путь тебе звезда,
Миг счастья где-то рядом, он так близок!
А. Св ... Читати далі »

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь бурей и сном.
Там вас ждут ваши родители,
Там вас ждёт родительский дом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь тьмой, ураганом.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь дождём и туманом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь молнией, громом.
Там вас жду ваши родители
И стоят одиноко у дома.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь солнца лучами.
Там вас ждут ваши родители,
Дни до встречи считая ночами.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь росою с рассветом.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь зимою и летом.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь листвою весеннею.
Там вас ждут ваши родители,
Возвращайтесь надеждой, спасением.

Возвращайтесь к вашей обители,
Возвращайтесь лесом и морем.
Там вас ждут ваши родите ... Читати далі »

Згадав він враз про все, 

Світлій пам’яті Валерія Ревуна присвячується

Спи, соловейку, земля

хай пухом буде.

Марія Стрелецька

Швидко плине мій час…

Швидко плине мій час. Хто зна скільки ще жити лишилось… 
І не знає ніхто, чи багато ще встигну зробить…
Щоб не марно прожити життя часто Богу молилась,
Щоб устигла зростити, писати, радіти й любить.

Щоби виростить сина, щоб наставить на вірну дорогу,
Щоб химерних шляхів не шукав він собі у житті.
Щоб не знались йому ані труднощі, ані тривоги,
Щоб складалось усе якнайкраще в його майбутті.

Щоб писались вірші, щоб були і натхнення й наснаги,
Між рядків їх щоб доля жіноча гуляла моя.
Щоб було від людей і подяка, і трохи поваги,
Щоб в історії світу десь було і моє ім’я.

Щоб раділа душа, що живу і щоб серденко билось,
Щоби било життя кришталевим джерельним ключем.
Швидко плине мій час… Хто зна скільки ще жити лишилось…
І у світі людей щоб зустріть якнайменше нікчем.
Олександра Свєтлова

ОСІННЄ ПРОЩАННЯ

Осіннє небо плаче вже дощем,
Осіннє листя під ногами помирає.
Дерева вже роздягнуті ущент,
В саду останні квіти відцвітають.
Останній ключ у вирій відлетів,
Любов зівяла мов осіння рожа.
Ти осінь відпускати не хотів,
Та втримати її на жаль не можна.
Останній промінь душу зігріва
Й затягне хмара небо, що над нами.
Вже соловей в саду не заспіва
І не розбудить ранніми піснями.
Я спогади усі віддам ночам,
Зустріли ми осіннєє прощання.
Блиск щастя не повернеш вже очам
І серцю не повернеш вже кохання.
Олександра Свєтлова

Мій рідний край! Безмежна широчінь
З безкрайнім і незвіданим простором,
Окинеш оком дальню далечінь –
До краю не дістати пильним зором.

Мій рідний край! Твої лани, поля,
Твої ліси – то віченьки зелені.
Серденьку рідна ружинська земля
І вулиці вже сходжені до мене.

Мій рідний край! Оспіваний в піснях,
Описаний в поезіях і прозах,
Зігріюсь в твого сонця променях
І освіжуся у твоїх осінніх грозах.

Мій рідний край! Натруджене село.
Заколосилися пшениці златокосі.
Озера й ріки – то твоє чоло,
А верби понад ними – то волосся.

Мій рідний край! Мелодія проста
Твоїх ночей. Їх ноти незабутні!
Червоні маки – то твої вуста,
А твої діти – то твоє майбутнє.

Мій рідний край! За всі скарби мої
В душі і в серці я плека надію,
Коли замерзнуть рученьки твої,
Тебе своїм теплом в біді зігрію.
Олександра Свєтлова

Мої очі сумні не розкажуть тобі
За ким серденько мліє й болить.
І зізнаюся я у безмежній журбі
Лиш отій, що край річки стоїть.

Лиш вербиченька та самотня єдина
Мовчки вислуха горе моє,
А думки десь до Бога, зірвавшись, полинуть
І душі уже легше стає.

Їй розкажу про те, як в свої двадцять п’ять
Закохатись посміла зухвало,
А думки десь далеко летять і летять
І простору їм того замало.

Їм би зринуть туди де і твоя душа
Й закружлять з нею в радіснім танці,
Щоб зустріть разом ніч, щоби не поспішать,
Щоб прокинутись разом уранці.

Та покинуть би все те, чого досягла
І поринуть з думками до мрії…
Я б зробить, мабуть, все для тебе змогла,
Я була б твоє щастя й надія.

Я безумством хворію, що коханням зоветься,
Ой, дарма мені ліки шукати.
Та у струнах твоєї душі чи озветься
Та хвороба, чи марно чекати?
Олександра Свє ... Читати далі »

Ось місяць сяє уповні.
Осінні незбагненні ночі…
Неначе ті дівочі очі,
Засяють зореньки ясні.
Знайомий пісні нам мотив,
Що вітерець шепоче в гаю
Одній калинонці, що скраю
Росла. Її він полюбив.
І в будь-якую пору року
Вірші й пісні він їй склада:
Чи то романс, чи то ода.
А та калинонька нівроку,
Росте й росте собі окрай.
А вранці все почне вставати…
Й замерехтять на сонці шати,
В які убравсь осінній гай:
Там блідо-жовтий і багряний,
Там є й оранж, що загорівсь
Яскравим сяйвом кольорів,
Неначе вогник полум’яний.
Пейзаж чарівною рукою
Малює осінь скрізь і всюди.
А як вдихнеш на повні груди
Повітря сповнене спокою,
Туманних ранків прохолоди,
То ніби серце огортає
І у свідомість проникає
Лека осіння насолода.
Олександра Свєтлова

Крізь останнє незгасле проміння,
Крізь тумани та інею килим,
Крізь самотність та сонце осіннє,
Ніби граючись яблуком стиглим,
Вітерець нагадає про осінь,
Що гойдається в жовтому листі.
Спалахнувши в червонім багрянці,
Горобиновому намисті.
То загравши зорею нічною,
Сяйвом місячним переллється.
То заплаче тихенько совою
То совою враз засміється.
А одного ясного ранку
Перший «сніг» упаде на волосся…
І пройде непомічено й тихо
Крізь життя іще одна осінь.
Олександра Свєтлова

Коли останній промінь обрій залоскоче,
В пітьму порине безкрайня далина,
В відлунні тиші місячної ночі
Кохання забринить струна сумна.

То не музика ті мотиви грає,
То не співак нашіптує слова.
Безмежна туга серце обіймає,
Самотності акорди виграва.

І лине плач понад ліси, степами,
Усе навколо смутком огорта.
Заплаче ніч криштальними сльозами,
Не змовкне в них мелодія проста.

Та коли місяць зорі позбирає,
Останнє сяйво діамантів в небі згасне,
Ввись підійметься ангел. Він злітає.
Кохання ангел, мов той птах прекрасний.

За хмари полетівши, аж до сонця,
Натрапив на байдужість, холод, зло
І згаснув вогник почуттів в його долонці.
Достукатись не зміг, зламав крило.

Упав він з-поза хмар, упав додолу.
Не витримав війни добра зі злом.
Не зрине більше в височінь ніколи,
Бо падав ангел той зі зраненим крилом.

Відкрий ти серце анге ... Читати далі »

Проїдеш вулицею. Тихо.
В селі ані душі немає.
Так, ніби і не було лиха,
Лиш смуток душу огортає.

Стоїть обпалена сосна
Окрай дороги на узбіччі.
Їй, мабуть, не одна весна,
І, мабуть, не одне сторіччя.

О, скільки бачила вона!
Коли б могла розповідати,
То нам повідала б сповна
Про ту самотню нині хату.

Розбите скло. Дверей немає.
Ростуть в подвір’ї бур’яни.
Людська нога там не ступає
Вже років двадцять від весни.

Ось так і хата коло хати –
Стоїть спустошене село,
Що квітувало і цвіло
До днів «Чорнобильської страти».
Олександра Свєтлова

Твоїм віршам я поклоняюсь, Ліно!
Їх, мов молитву, в серці бережу.
Для мене вони знахідка безцінна,
Їх, як зіницю ока стережу.

Ми, люди, не забудемо ніколи
«Життя іде і все без коректур…»
Той що, що це не модно і навколо
Лише тусовки, шоу та гламур.

А «Перший вірш написаний в окопі…»
Як прочитаєш, серденько щемить.
Іде життя в швидкім своїм галопі
І може обірватися щомить.

Нехай мої рядки ще невідомі,
І доки їх терпить іще папір,
Читають лише близькі і знайомі,
Я підіймуся вище, ти повір!

Я обіцяю, що не впаду на коліна!
Я обіцяю, що дістанусь до мети!
Твоїм віршам я поклоняюсь, Ліно!
Та все ж далеко до твоєї висоти…
Олександра Свєтлова