З нагоди 65-річчя письменника

Початок грудня – знаменний день в сучасній Україні не лише тому, що 1 грудня ввійшло навіки у нашу історію, к узаконення самостійної держави на Землі, для багатьох українців він знаковий і іншими подіями, зокрема, для ружинців – це день народження
Геннадія Макаровича Шкляра.

Вже півроку, як він тихо, навіть непомітно для широкого загалу, пішов за Межу. Але і за свого життя він був несправедливо невизнаний громадою. Це як, наприклад, лежить коштовний камінь серед багатьох звичайних камінців і він мало чим зовні відрізняється від інших до того часу, поки його не примітять, відчистять від зашкарублого покриття, щоб він засяяв діамантовими гранями. А ще краще: помістять цей відшліфований діамант у належну оправу – ось тоді кожен зрячий буде любуватися його красою…
Півстоліття тому у місцевій газеті з’явилися вірші, прозові матеріали підписані прізвищем Г.Пролісок. Ці матеріали вражали ранковою свіжістю, чистотою, трепетним сприйняттям реального світу. Оригінальним звучанням, іноді несподіваним ефектом – відкриттям нового бачення суті явища чи події. Мало хто знав тоді, що за псевдонімом Г.Пролісок ніби сховався Геннадій Шкляр, старшокласник Ружинської середньої школи.
Цікаво, що у 2007 році поет і видавець Михайло Пасічник у передмові до книги Шкляра «Квітник вікон» відмітив:
«Ім’я Геннадія Шкляра запам’яталося мені ще у 70 – 80 роках минулого століття, коли я, молодий літератор, спрагло пив поезію зі шпальт обласної періодики, зі сторінок численних збірок, журналів та альманахів, ряснота яких на полицях книжкових магазинів, кіосків «Союздруку» та бібліотек вражала. Тоді і вмонтувалися мені у пам’ять рядки з одного вірша Г.Шкляра, надрукованого в газеті «Радянська Житомирщина»:
А яблуньки підводяться навшпиньки,
А яблуньки вслухаються у легіт…
…І яблунькам так лоскітно в бруньках.
«Лоскітно в бруньках» - це і відчуття стану живої деревини в момент очікуваного розквіту, і вражаючий своєю точністю психологічний стан цієї, як казав колись Дмитро Павличко, «робочої» деревини, і врешті-решт – глибокий і об’ємний образ, засвоєння якого відбувається в невимушеному порівнянні з періодом юності в житті людини – їй теж «лоскітно в бруньках»…
«Перше, що хочеться не сказати – вигукнути! – це те, що справжня поезія непідвладна часові, вона залишається свіжою і актуальною в художньо – естетичному сенсі і через десятки літ після її написання.
Я не гублюся в сторінках, шукаючи відповідних стверджуючих цю тривіальну сентенцію прикладів, а вихоплюю зором уже перший вірш: «Я – олень»:
Гей, олень Я!
Мої ноги, як полум’я.
А у серці проріс пролісок.
Лісом лечу, пралісом.
Гей, олень Я!
Туди, де з обрію вилущується день…
«Олень я – полум’я» - свіжа й логічно вмотивована рима, а рядок «… де з обрію вилущується день» - це настільки точний і промовистий образ, що майже фізично відчуваєш, як з обрію «вилущується» сонце, розпочинаючи новий день…
Як відомо, в лабораторному арсеналі справжніх майстрів слова художній деталі відводиться чи не найчільніше місце. Геннадій Шкляр вправно використовує цей прийом у своїй прозі, бо переконаний, що розказати про людину можна не лише за малюнком її психологічної та фізіологічної сутності, а й малюнком шнурка на її черевикові. А що вже казати про поезію, якій найбільше пасують влучність, точність, афористичність і промовистість!
Ось вірш: 1947. Спомин.
Мама різала груди собі
Великою чорною кіскою
І певно, їй дуже боліло –
Що й сліз не втирала.
Мама краяла груди собі,
А ми так заглядали – всі четверо –
Я, два братики та найменшенька – Оля,
Так заглядали під кіску…
Кожному дістався найбільший шматок хліба.
Перший рядок – то зміст цілої поеми чи оповідання, або й навіть роману. Згорьована нестатками і безвихіддю, але мужня й жертовна мати, краючи хліб своїм дітям, «різала груди собі…» (хліб селяни, зазвичай, ріжуть, притиснувши його до грудей).
Часто молоді поети просять «навчити» їх писати вірші. А я, використовуючи оце зараз момент і цитуючи Шкляра, кажу їм: ось так і потрібно писати – образно й свіжо, неповторно й проникливо…»
Я щиро вдячний поету і видавцю М.Пасічнику за його чудову передмову до вищезгаданої книги й свідомо навів її більшу частину лише з однією метою: дати можливість пересічному читачеві газети сприйняти майстерну оцінку поезії Г.Шкляра – мого колишнього товариша, частина ранніх віршів якого є у збірці «Квітник вікон» (тираж 100 примірників).
Не важко збагнути скільки людей могли прочитати ті вірші. На жаль, Г.Проліска тепер мало хто знає. На те є багато причин. Це відсутність, або їх невелика кількість, книг поета. Хто і де може придбати навіть те, що видане? Це і відсутність належної культури читачів. Спитайте навмання вибраного учня школи, чи дорослу людину – чи часто вони читають поезію справжніх майстрів слова. Відповідь, певно, кожен знає. Сьогодні надзвичайно мало людей цікавляться поезією і це серйозно повинно тривожити не лише літераторів, але й очільників громад, владу будь-якого рівня: від найменшого села до столиці держави. Якщо такої тривоги не буде - ми можемо втратити духовність, культуру людей і разом з цим скотитися до примітивного животіння, яке спонукає істоту лише до хліба і видовищ.
Звичайно, формат цих міркувань не дозволяє розповісти про Г.Шкляра більше, не лише короткі штрихи про його поезію, а й про прозу, яка зробила його членом Національної спілки письменників України, визначним письменником держави. І це я міг би зробити, бо знав його понад півстоліття – це була справжня дружба, скріплена різними випробуваннями життя.
Маю відчуття, що більшість односельчан не може оцінити справжню велич Г.М.Шкляра, бо бачили його як звичайнісіньку людину в оточенні різних людей. Іноді поведінка тих людей викликала осуд решти, не завжди виправданий. До речі, Геннадія Шкляра не дуже цікавила дімка про нього, він ніколи не намагався бути гламурним, приємним для всіх. Його горда натура була спрямована на пізнання світу, змалювання цього світу майстерною добротною українською мовою.
Пам’ятаю, у 90-х роках минулого століття, він із групою активних і свідомих людей, які створили осередок Народного руху в Ружині, гордо ніс блакитно-жовтий прапор вулицями містечка, яке із острахом і цікавістю спостерігало за прапороносцями. Він не ховався від тодішньої влади – знав, що Україна має право на незалежність і самостійність. Вірив, що колись народ України доросте до усвідомлення своєї гідності і створить врешті-решт справжню державу.
Вважаю за необхідне наголосити на такому:
Громада має вимагати від селищної ради, від райдержадміністрації визначити коло людей,відповідальних за гуманітарні питання життя громади.
* Загальний тираж видрукуваних книг Геннадія Шкляра близько 40 тисяч примірників. Це досить мало для загальнонародної справи, але особистої вини в тому автор не має. Бо він свою справу зробив – написав сотні віршів, десятки оповідань, чимало повістей. А от як ці твори оприлюднити, тобто, розмножити і розповсюдити – це не лише справа автора. Раніше це питання було відрегульоване у державі. Наприклад, видавництво видрукувало, скажімо, 15 тисяч екземплярів, їх було розіслано по всіх областях, районах, і книги з’явилися у бібліотеках, книжкових магазинах. А з яким трудом доводилося Г.Шкляру шукати гроші на видання книги хоча б тиражем 2-3 тисячі примірників. А потім ще й самому їздити по селах, здебільшого, по школах, де пропонувати купити у нього книги. Хіба це не принизливо для людей, особливо, автора?
* Збереження пам’яті знаних, видатних людей можливе у краєзнавчих музеях. Впродовж десятиліть мова про це йде у нашому районі. Але керівники селища, району не мають достатньої мотивації для цього. На жаль, часто владу оточують люди, що не мають достатньої гуманітарної освіти, загальної культури. Хіба ми не були свідками того, що керівники держави е завжди здатні відрізнити всесвітньо відомого прозаїка від поета. Про що тоді говорити далі?
* Нагальним є питання відродження у районі книжкових магазинів. Всі труднощі на цьому шляху можна було б подолати, адже не на голому місці це варто робити. Але є люди і люди. Багато людей мріють, що книгарні з’являться, в них буде як сучасна література, так і букіністична. Оскільки набувають популярності книги в електронному варіанті, то магазини «Книга» мали б неабиякий попит і серед молоді. Про це багато хто давно говорить, але пробити скам’янілу байдужість районних керівників не вдається.
* Кілька років тому Г.Шкляр задумався про видання книги «Вибране», де були б зібрані найкращі прозові твори, оскільки писати вірші він давно покинув. Однак, я думаю, що це результат занадто вимогливості до ранньої творчості поета.
Я продовжую наполягати: потрібна копітка дослідницька робота над домашнім архівом письменника. Очевидно, треба було б комусь над цим працювати. Можливо Житомирська філія Спілки письменників України зацікавить когось до цього, їм повинна сприяти місцева влада щодо збереження архіву, щоб його можна було б належним чином зберегти і тоді варто було б сподіватися на видання «Вибране» у двох томах: 1) Поезія; 2) Проза. До речі, на цьому можна було б захистити не лише кандидатську дисертацію.
* Оскільки серед родичів Г.Шкляра компетентних у літературному процесі немає, то питання створення літературної пам’яті письменника залишається актуальним у нашому районі – як малої батьківщини митця. Тому звертаюся до колишніх колег Г.Шкляра серед журналістів. Літераторів, до всіх, хто міг би посприяти розв’язати дану проблему, внести свої пропозиції заступнику голови РДА з гуманітарних питань. Можливо ці пропозиції допоможуть вирішити цю проблему. Ось і згадав поетове:
«Я вже старий,
А радість
У грудях проліском бринить».
…Люди йдуть та йдуть
І кожен несе свій камінь».
*Мрію, щоб у кожній школі району, у кожній сільській бібліотеці буде хоча б одна збірка поезій, прози Г.Шкляра, в яких твори доступні розумінню підлітків, молоді. Бо саме на творах своїх земляків легше сформувати почуття гордості за свій край, за свою батьківщину. А поки що деякі твори Г.Шкляра можна почути через інтернет.

Віктор Митюк,
Член постійної комісії з гуманітарних питань, освіти, культури, фізичного виховання, справ сім’ї та молоді районної ради