Теплотою і ніжністю оповитий образ учительки Варвари Семенівни Білецької з Черемухи. Все життя вона віддала нелегкій праці – навчанню дітей. Новий рік для неї починався у вересні, коли, після літньої перерви знову мелодійно дзвенів шкільний дзвоник, скликаючи дітей до школи. Ця жінка уособлює собою світлий образ турботливої, ласкавої матері, яка пробачає всі дитячі витівки. Вона, як путівник дивовижного світу, скромна трудівниця, яка провела велику частину свого життя над дитячими зошитами, щоб навчити школярів писати, читати та мислити.
Народилася Варвара Семе-нівна у сім’ї колгоспників у Прибережному, навчалась в Ружинській школі. Фахову освіту здобула в Бердичівському пед-училищі. Працювала вчителем молодших класів у рідному селі, згодом у Дерганівській школі.
– У Дерганівці я проробила сімнадцять років, – розповідає В.С.Білецька. – Після війни у моєму класі було 52 діток. Підручників не вистачало, тому я власноруч виготовляла їм букварики. Приїзджали до мене директори із сусідніх сіл, запрошували вчителювати, та ж мої дітки хороші, слухняні, розумні, рідні, як я їх покину?!
Та якось під час конференції директор Білилівської школи повідомив Варварі Семенівні, що за його сприяння її переведено на роботу в Білилівку. Близько двох років працювала жінка в школі. На жаль, сімейне життя не склалося, і вона змушена була повернутися з дітьми до Прибережного.
– Важко було це все пережити, – розповідає жінка. – Залишилась сама з шістьма дітьми, найменшій донечці було лиш п’ять рочків. Допомогла мені подолати гіркоту життєвих негараздів моя робота: вкладала всю душу у навчання – і рани поволі гоїлись. А ще крім роботи в школі, відвідувала одну родину, де навчала хлопчика з особливими потребами. Ночами перевіряла зошити, адже одразу після роботи поспішала зайнятися хатніми справами.
– Декілька років вчителювала у Голубівці, – веде оповідь про своє життя Варвара Семенівна. – Потім на запрошення директора школи пішла працювати в Прибережне. Через деякий час мені дали квартиру. У 1970 році, коли в Прибережному скоротили навчальні класи, я залишилась без роботи. Та доля склалася так, що мені запропонували посаду директора та вчителя молодших класів у Черемусі, де я пропрацювала ще 24 роки. Багато я навчала діток, і всі вони були хороші, добрі. Бувало, граються діти на подвір’ї, а хтось стоїть осторонь і сумує. Заведу в хату, посаджу до грубки, нагодую. Вже й говорити почне, розпитаю, приголублю, поцілую. Ось уже і повеселішала дитина та й біжить гратися до гурту. А мені на душі так радісно та світло стає.
Кажуть, роки, мов ріки, – великі та малі, бурхливі та спокійні, прозорі та каламутні. Кажуть, долю не обирають – куди тебе ріка понесе, туди ж і плистимеш. Та тільки від бажання людини, вміння і наполегливості залежить, як долатиме вона життєві пороги, як справлятиметься із підводним камінням, що обере – тиху лагуну чи бурхливу течію. Отак і Варвара Семенівна, все життя йшла своїм нелегким шляхом, залишаючи у серцях своїх учнів доброту, щедрість, безмежну любов та теплу згадку про першого вчителя.