Свято Покрови в райцентрі співпало із відзначенням 420-річчя назви селища. Щоб прикрасити місцеве свято, було придумано ряд заходів, серед яких – вручення гідним поваги (на думку керівників селища) громадянам, гостям Ружина сувенірів, серед яких пам’ятний календар, книга «Ружинщина в іменах» (мала енциклопедія) тощо.

Наступного дня до мене  завітав автор-упорядник згаданої книги Г.Л.Махорін і подарував з дарчим написом своє творіння. Я знаю його із 1975 року, коли вперше побачив серед своїх учнів малого 10-літнього допитливого хлопчика Гену, який потім завжди ходив із своїм класом у тривалі кількаденні походи по рідному краю. Як класний керівник я завжди ретельно цікавлюся долею кожного свого вихованця, щиро радію їхнім успіхам і досягненням і щиро співчуваю невдачам. Мені неймовірно приємно від того, що хтось пішов далі, ніж я, досяг більшого, став науковцем чи просто глибоко шанованою людиною серед односельців і дуже сумно, як хтось зірвався, спіткнуся на нелегких життєвих стежках.
Зауважу, що закінчивши школу, Г.Л.Махорін доклав чимало зусиль до вивчення історії рідного краю, до відзначення 420-річчя назви Ружина, став кандидатом історичних наук, викладачем університету у м. Житомирі.
Переглянувши його останню книгу, зрозумів, що радіти мені нема ні найменшого приводу. Книга заслуговує критики, робота автора – осуду. На жаль, ця критика вже мало може виправити становище, бо книга накладом 500 екземплярів надрукована. Отож, про що ж мова?
У передмові зазначено, що «Поява цієї книги – це початкова реалізація спільного проекту, який замислювався колективом однодумців – Г.М.Шклярем, В.О.Митюком, В.В.Миронцем і Г.Л.Махоріним. Передбачалося укладання енциклопедії, яка б містила інформацію про різні організації, підприємства, установи. Були розподілені завдання, однак через різні життєві обставини не вдалося здійснити задумане».
Дійсно, декілька років тому у кабінеті селищного голови згадані особи обговорювали такий проект і голова обіцяв посприяти у виданні такої книги. Однак тоді нам не вдалося досягти згоди щодо змісту книги, критеріїв: які організації, яких людей і за які заслуги (перед ким?) варто вписати в книгу. Спочатку мова йшла лише про селище, лише згодом з’явилася думка про весь район. Було зразу зрозуміло, що стихійно утворена група людей аж ніяк не змогла б виконати таке завдання. Тому враховуючи свої можливості, стан здоров’я Г.М.Шкляр (який влітку цього року пішов за Межу) і я відмовилися брати участь у проекті.
Але чомусь Г.Л.Махорін вирішив один здійснити цей проект. Про це він зізнався у Передмові: «Розуміючи, що такий обсяг інформації неможливо опрацювати і систематизувати одній людині, упорядник, не полишаючи думки про видання енциклопедії, зосередився на подачі біографічних відомостей про знаних людей Ружинщини. Книга була підготовлена до друку ще 2009 року і лише тепер дочекалася свого виходу у світ, за що автор дякує меценатам» (далі – перелік прізвищ окремих осіб).
Одразу виникло багато питань, зокрема:
- Чому автор зосередився на персоналіях, а не на організаціях, підприємствах, як планувалося?
- Чому не показав рукопис колишнім, як він називає, однодумцям? Чи побоявся негативної їхньої оцінки?
Виникає сумнів і те, що упорядник «орієнтувався не тільки на власні оціночні характеристики, а також на поради колег, земляків, погоджуючи з ними перелік персоналій» (стор 3).
За декілька днів я отримав чимало телефонних дзвінків від своїх колег, знайомих щодо недоліків і шкідливості так званої «енциклопедії». І хоча я не маю жодного відношення до змісту книги (навіть дані про мене спотворені), поділяю претензії і гнів читачів. Чимало читачів із сльозами на очах висловлювали своє невдоволення написаним. Радив би всім не брати близько до серця ті матеріали.
Мені ж прикро, що автор допустив не просто помилку, за яку вчитель повинен виставити «двійку», а свідоме суб’єктивне ставлення даних про одноосібно вибраних людей, малопрофесійний підхід навіть до написання біографій земляків. Як можна було починати книгу з біографії рядового чиновника від спорту (краще було б, певно, про його батька) і поруч подавати дані про всесвітньо відомого письменника чи громадського і політичного діяча України?
Або давати біографію вченого біолога, який і дня не працював в районі, і жодним словом не прохопися про його батька – знаного вчителя, краєзнавця, який залишив глибокий слід в душах кількох поколінь ружинців. Згадуючи колишніх директорів шків, автор дозволив собі оцінювати одних і зовсім нехтувати іншими. Писати про своїх сусідів, близьких, однокласників, зовсім мало причетних до району. Чому? Хто дав таке право? – це далеко не всі запитання від читачів книги.
Є певні аксіоми, правила щодо написання енциклопедій. Їх мають готувати легітимно обрані колегії фахових спеціалістів, здатних брати на себе відповідальність за зміст книги. Мова має бути чітка, лаконічна, без сентенцій типу: «Тут зустріла свою долю – (ім’я) – одружилися вони 19** року». Такі фрази придатні для приватних листів чи газетних публікацій.
Всі ці зауваження можна було б зробити особисто автору (що і буде зроблено), однак саме публікація книги спонукала мене відкрито заявити про непричетність Г.М.Шкляра і мене до форми і змісту книги. Мені сумно і прикро писати це про мого колишнього вихованця, але сподіваюся, що дана оцінка дасть йому змогу глибше розібратися у своїй творчості, щоб у майбутньому не повторювати таких помилок, стати більш самокритичним і створити праці, якими пишалися б його земляки.
Слово – найстаріше і найвидатніше досягнення людства. Слово – тонкий і гострий інструмент впливу на людину. Люди ментально довіряють слову, особливо, друкованому. Суспільство віками дозволяло владі створювати цензуру, щоб друковане слово містило ПРАВДУ, ПРАВИЛЬНІСТЬ. Кожен, хто пише щось до друку, зобов’язаний ставитися із трепетом душі і чітким усвідомленням до сили слова. Бо слово може підняти людину з колін і загнати у могилу. Колись письменник Микола Гоголь писав: «… Я могу работать вследствие только глубоких обдумываний и соображений, и никакая сила не может заставить меня произвести, а тем более выдать вещь, которой незрелость и слабость я уже вижу сам; я могу умереть с голода, но не выдам безрассудного, необдуманного творения» (стр. 196. Слово о книге. М. 1984). Це в стократ актуальніше, коли «книга призначена учителям, учням, усім, кого цікавить історія рідного краю». На жаль, книга «Ружинщина в іменах» стала зразком того, як не можна писати книгу.
Разом з тим варто відмітити і позитиви даної книги. Це інформація про дійсно визначних або великих діячів науки, культури, якими не можна не захоплюватися і не пишатися нам і про яких мало відомо широкому загалу.
… Ми живемо у світі, де панує інформаційний вибух: щосекунди безліч слів друкованого та електронного, інтернетного виду обвалюється на нас. Яка інформація правдива, надійна, а яка фальшива, малозначуща – не завжди можна відразу встановити. Та й нелегка це робота.
Люди звикли довіряти словникам, довідникам, особливо – енциклопедіям: адже в них традиційно зберігається виважена, перевірена, надійна інформація, якій можна довіряти. Тому варто порадити і автору, і всім читачам, і тим, хто буде продовжувати важку роботу над створенням добротного довідника про рідний край, дуже ретельного, дбайливого ставлення до такої праці, яка має сильний і тривалий соціальний резонанс.
Віктор МИТЮК,
пенсіонер