Саме на цю тему на одному із занять у нашому університеті ім. М.П.Драгоманова запропонувала написати твір-відгук відома актриса і телерадіоведуча Т.М.Стратієнко. І жодного з нас вона не лишила байдужим.

Звичайно, як можна залишити без уваги таке важливе питання  для кожного. Адже ми – українці, тому і мова має бути в нас єдиною – українською. Та, на жаль, не всі це розуміють.
Зараз залишилось дуже мало людей, які розмовляють українською, особливо це стосується молоді, яка приїхала в місто, відразу ж починає закидати словечки російською, тому, що сьогодні говорити українською – не модно. Тоді про який наш майбутній розвиток як єдиної нації можна говорити, коли осередок, цвіт нації – молодь – свідомо відмовляється від своєї мови?
А скільки ж чудових слів можна про неї сказати: материнська, лебедина, калинова. Все, що пов’язано з нею: материнська пісня, батьківська хата, калина під вікном, верба біля річки… Та це все для багатьох не має жодного значення, і російська мова з іще більшою силою прогресує в нашому суспільстві. Всі, начебто, забули, в якій державі вони живуть і стали свідомими носіями будь-якої мови, тільки не української.
Нещодавно ми з групою відвідали Київський Національний музей літератури України, і я вважаю, що це дійсно колиска нашої культури, літератури і мови. Адже тут зібрані твори багатьох відомих письменників: Лесі Українки, Панаса Мирного, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, які попри утиски влади, покарання, смертні розправи, не цурались, не відрікались своєї мови, терпіли, страждали заради неї. Нині ж суспільство свідомо відреклося від неї. Я впевнена, що жоден зі згаданих діячів не зрозумів би цього.
Я вважаю, що в нашій державі має функціонувати лише одна мова – українська. Адже ми – українці, це наша пам’ять, наш скарб, який потребує нашого захисту і уваги, і саме ми маємо її відстояти і утвердити, чи не так?
Зіна ГОРДІЄНКО