Під керівництвом  вчителів української мови та літератури – Світлани Іванівни Гнатюк та Інни Анатоліївни Костик учні старших класів провели свято.
Зі слів ведучих – Вікторії Мормиль та Ольги Гнатюк – дізналися про тяжку долю Лесі, яка з дитинства хворіла, але мужньо долала недугу.
Улюбленими книгами Лесі були «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Жюля Верна, Даніеля Дефо, казки Андерсена. У шість років вона вишила батькові сорочку. Першим віршем був вірш «Надія». Поезія, слово, пісня стали сенсом її життя. Леся була музично обдарованою дитиною, запам’ятовувала народні пісні, гарно співала, вчилася грати на фортепіано, шанувала історичне минуле свого народу.
Поетесу вражала бідність селян, селянських дітей, з якими вона дружила, вчила їх грамоти. Була милосердною до всього і до всіх. Чужий біль дівчина сприймала як власний. Несправедливість, неправда її гнітили. Невдовзі з’явився вірш «Конвалія», написаний у народно-поетичному дусі. В ньому порівнюється недовговічне життя духмяної літньої квітки з нетривкістю людського щастя.
Лесина хвороба з кожним роком прогресувала, та не вдалося їй зламати надлюдську волю поетеси. Лікувалася Леся в Одесі, Криму. Але де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, за Україною.
В більшості її поезій до-мінують весняні мотиви.
Не дивлячись на тяжку долю, Леся прагнула активної участі у громадському житті. Вогонь пісень Лесі Українки палає уже понад століття. Донька Прометея, як прозвали її, несла вогонь своїх поезій. Все життя була борцем, бійцем, воїном і «без надії сподівалася».
Невблаганна смерть наздогнала Лесю у розквіті творчих сил. 25 років невтомно працювала Леся Українка в літературі, сіяла добре, розумне, вічне.
Поезію Лесі Українки декламували: Вікторія Шевчук, Оксана Шершун, Олена Пархомчук, Марія Віцюк, Анастасія В’юк, Лілія Пархомчук, Лілія Михальчук, Ріма Дійничко.
Поетичні струни чарівної Лесиної поезії зачарували всіх присутніх. Серця глядачів полонила гра на фортепіано.