ЯКЕ ВОНО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОДНІЄЇ ІЗ НАЙМАСШТАБНІШИХ ТЕХНОГЕННИХ КАТАСТРОФ ХХ СТОРІЧЧЯ

Щороку наближення 26 квітня відгукується в душах багатьох українців пекучим болем, а спогади, які раз-по-раз зринають в пам’яті очевидців, уже чверть століття змушують їх з острахом прокидатися серед ночі, аби до ранку не зімкнути очей, прокручуючи кадр за кадром, наче старий чорно-білий фільм, події двадцятип’ятирічної давнини …

З роками притуплюється гострота пережитого… Проте не забувається і не слабшає біль втрати, страх за майбутнє та розуміння безповоротності того, що сталося… Молоде покоління дедалі менше знає про тих героїв, які віддали своє життя на поталу атомному монстру… Про тих, хто, не задумуючись, став до боротьби із невидимим, грізним та небезпечним ворогом… Гіркий, наче полин, присмак чорнобильського повітря відчули на собі тисячі українців, очевидців, переселенців та ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Відчув його й Микола Іванович Мазур із Дерганівки.
Після проходження строкової служби на Тихоокеанському флоті, ще зовсім юним Микола повертається на батьківщину та розпочинає свою трудову стежину в патрульно-постовій службі одного із Житомирських відділків міліції. Зрозумівши, що працюючи міліціонером зможе багатьом допомогти, юнак вирішує присвятити своє життя служінню людям, тому й вступає в Івано-Франківську школу міліції, яку закінчив у страшний для України 1986… Саме тоді відбирали добровольців для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, і хлопець, намагаючись виконати (як він тоді думав) свій обов’язок перед країною і людьми, не задумуючись, пише рапорт керівництву, згідно з яким і був направлений на роботу в тридцяти кілометрову зону, яка була найбільш забрудненим територіальним комплексом із найбільшим джерелом радіаційної небезпеки.
– Коли ми тільки приїхали в зону ураження, то не побачили нічого нетипового. Зелені дерева, кущі, квіти та надзвичайно гарні краєвиди… Нічого не вказувало на те, що ця територія перетворилася в мертву, зазнавши небезпечного радіаційного опромінення. Лише наявність різноманітної техніки та величезна кількість людей у формі й респіраторах, наштовхували на думку, що сталася біда, – розповідає Микола Іванович.
– Спочатку нас привезли до 30-кілометрової зони, де були облаштовані спеціальні вагончики, в яких ми і жили. Проте, найважче, мабуть, було стриматися і не скуштувати стиглих та привабливих яблук, груш, ягід, які зовні були абсолютно звичайні, проте, як виявилося згодом, несли в собі смертельну небезпеку. Всю їжу для нас фахівці готували з продуктів, що завозилися із безпечної території. Як зараз пам’ятаю, що у всіх стравах було багато зелені – петрушки, кропу, цибулі, – згадує ліквідатор.

– Працювати доводилося важко, адже спочатку ночами ми патрулювали територію, а згодом мене забрали в кримінально-розшукову службу Чорнобильського райвідділу. Різні випадки траплялися під час роботи… Одного разу довелося затримати молодого хлопчину, який намагався вивезти із зони доріжки для того, щоб застелити підлогу у власній квартирі, де разом з ним мешкала молода дружина і новонароджене немовля. Люди не розуміли, яка небезпека ховається за вкраденим майном, яке не мало жодної матеріальної цінності, проте могло знищити та понівечити не одне життя… На собі перевірив, що саме ось цей невидимий радіаційний ворог може завдати непоправної шкоди здоров’ю… Уже через декілька місяців роботи в зоні відчуження я почав відчувати втому… А згодом потрапив до Центрального шпиталю МВД в Києві. Страшно було спостерігати, адже таких, як я, там були не десятки, а сотні… Сотні скалічених та загублених життів… Адже більшість з них просто не вижили після отриманого опромінення. Так, наприклад, разом зі мною в палаті лежали хлопці, які охороняли реактор в день вибуху… Так от, лікарям, які їх лікували доплачували гроші за шкідливість… Страшно було спостерігати, як згасають їхні життя… – ділиться чоловік.
У зоні відчудження Микола Іванович на різних посадах пропрацював майже рік. Після повернення тривалий час трудився в Бородянському райвідділі міліції. А згодом життя склалося так, що чоловік переїхав у рідне село. Зовні нічого не нагадує про те, що чоловік пережив, проте й зовсім забути про аварію на ЧАЕС не дає хвороба, яку здобув у ті страшні часи. Зараз чоловік разом з дружиною Тамарою виховують десятирічну донечку Наталочку, яка не лише відмінниця у школі, а й незамінна помічниця вдома. А ще Микола Іванович почав займатися бджолярством, адже в одній із прочитаних чоловіком книг розповідалося про те, що мед не тільки поліпшує загальний стан організму, а й виводить радіоактивні рештки. І навіть під час нашої розмови чоловік поспішав додому, адже там на нього чекали 43 бджолосім’ї, яких потрібно було погодувати після затяжної зими.
Після страшної аварії на ЧАЕС минуло вже чверть століття, проте в серцях людей і досі звучить відлуння тих страшних подій, і ми не маємо права забувати про самопожертву героїв, які пройшли через усі кола ядерного пекла задля збереження життя та здоров’я прийдешніх поколінь.
Аліна ЗІНЬКОВА