– Це надзвичайно відповідальна працівниця, – зазначає керівник СВК «Ружинський» Олександр Феодосійович Колібаба. м Сумлінно ставиться до виконання своїх службових обов’язків. Її не потрібно змушувати до роботи. Вона любить тварин, а тому добре працює і відмінно знає свою справу.
По закінченню Білоцерківського сільськогосподарського інституту в 1974 році, за скеруванням вузу, була направлена на роботу в колгосп імені Леніна. Не відала, не гадала Любов Іванівна, що Ружин стане для неї близьким і рідним, що з цією землею пов’яже свою долю на все життя. Скільки років минуло з того часу, а вона й до сьогоднішнього дня пам’ятає своїх наставників, перших учителів, які по-батьківськи, з людською теплотою, щирою відкритою душею поставились до неї, молодого спеціаліста, допомогли адаптуватися на новому місці, на практиці закріпити знання, набуті у вузі, глибше пізнати свою професію, прижитись у трудовому колективі, підтримали словом і ділом, надали матеріальну допомогу. Це колишній керівник колгоспу Микола Маркович Гибало та головний зоотехнік господарства Анатолій Кирилович Кундельський. Саме завдяки їхнім порадам, підтримці й допомозі вона стала високопрофесійним спеціалістом. В СВК «Ружинський» вона обіймає посаду зоотехніка-селекціонера.
Все було на її життєвому шляху. Радість і горе, трудові перемоги і невдачі, смуток і душевний біль. Передчасно пішов із життя її чоловік. Але все перенесла на своїх плечах ця тендітна жінка.
– Подумати тільки: 38 років пропрацювала на одному місці. Хоча спочатку важко було, – зізнається Любов Іванівна, – адже в молодих людей, які влаштовуються на роботу завжди виникають труднощі. Тому ці перші кроки були найважчими і добре, що були такі наставники.
Тоді ще зовсім юна недосвідчена дівчина потрапила у велике передове господарство, де на фермах утримувалось понад п’ять тисяч голів великої рогатої худоби. Тому після студентської лави потрібно було застосовувати свої знання на практиці, було велике бажання працювати, вдосконалювати майстерність, набувати досвіду.
Швидко, неждано-негадано журавлиними ключами промайнули, пролетіли роки і не зогледілась як за роботою в щоденних клопотах і турботах дорослими стали діти і роз’їхались у широкий світ. Син живе в Києві, а дочка – у Бресті. У роботі жінці завжди допомагала любов до тварин. Сьогодні вона не уявляє себе без професії зоотехніка, оскільки обрала цю професію за покликанням душі, а тому ніколи не дорікала собі, що пов’язала своє життя з фермою.
Народилась і виросла Любов Іванівна в селі Озірно Білоцерківського району Київської області. Закінчила середню школу, після навчання у Білоцерківському сільгоспінституті була направлена на роботу в Ружин. Вона швидко влилась у трудовий колектив, завоювала авторитет, здобула шану і повагу, тому невипадково у 1978 році була учасником 18 з’їзду ВЛКСМ у Москві.
Разом з чоловіком Віктором Павловичем, нині вже покійним, збудували будинок, завели господарство, виростили і виховали дітей. Працювали, як і всі люди в селі, в господарстві і на власному городі. Діти часто навідуються до матері, допомагають, а вона протягом усього життя трудилася і продовжує працювати й допомагати дітям та онуку.

Василь КОПАЧ