ПРОЛОГ
Крутий полковник армії крутої нараду в кабінеті свому вів.
Зібрав він кращих із найкращих і здобути твір новий велів.
"Десь на Україні, у самім її серці – неподалік Бердичива – пупа землі
Створив 13 свій шедевр, то ви його мерщій знайдіть мені.
Рукопис правдами й недуже дістаньте й вшаб його везіть
Від цього залежить доля всього людства, тож в оба ви мені усі глядіть.
Хто облажається, я з того особисто шкур сім зніму.
Ця справа на контролі у Президента і я звітуватиму йому” –
На мить полковник, старий уже Джон Рембо,
Припинив свій шалений інструктаж.
Оком пильним він на своїх хлопців подивився
Й подумав: "Ця справа й справді вищий пілотаж".
Таких завдань складних його спецслужба не отримувала уже давно.
Життя ж полковників легким здається лиш в кольоровому кіно.
Насправді його доля не завидна – він справжній солдат і пес війни.
І у тому, що Президент Помаду Долі забажав нема, товариші, його вини.
"Ну все, пора, синки, в путь далеку вам збиратись, не забудьте автомати і харчі.
І не надумайте до дівчат тамтешніх залицятись, ще нехватало перебіжчиків мені”, -
Змахнув полковник сльозу солону і хлопців вмить перехрестив.
Любив він всіх, як дітей своїх рідних, любив, товариші, любив...
Він їх лілеяв, вчив, оберігав і сам орлів своїх зростивши на завдання відпускав.
Летять орли чужоземні на Вкраїну славу й бесмерття здобувать.
Тим часом українські соколята уже готуються їх стрічать.
Це буде бій спецслужб останній за твір новий, шедевр всіх часів.
Безкомпромісний і вирішальний, такий, що на довго запам’ятається усім.

І
Туман кругом, дощ, сніг і заврюха – на Україні почалась зима.
Замерзли у шпигунів чужинських вуха. Втім доля шпигунська нелегка.
Капітан іноземної ватаги, здається, Джон Маклейн його зовуть,
Обматюкав сто раз своє начальство за те, що відправило його в таку далеку путь.
Він з хопцями своїми – десятком крутих хлоп’ят, третю добу в полях уже блукає,
До Ружина добратися не можуть вояки ніяк.
Кругом поля, яри і подинокії дерева – ні стежки, ні дороги тут нема.
Це завдяки пілоту-недоучці пригріла увесь загін люта зима.
Замісьть того, щоб на мапу подивитись, той бовдур по приладах летів,
На три версти з висадкою промахнувся, хоча зашкодити, звичайно, не хотів.
Та Джону від цього не холодно - не жарко, і пілота він невтомно матюка.
Пообіцяв при всіх, якщо додому повернеться, дати по шиї і нам’ять йому бока.
Тепер чого вже плакать і махать руками, що втрачено, того не повернуть.
Закінчив Джон кричати матюками і почав свою нову лінію гнуть.
"Он там село, - сказав уже спокійно - за обрієм маленьке маячить,
Зараз підем туди тихенько їжу і випивку просить”.
Не знав тоді крутий вояка, що у селі на них проблема жде
І те, що баба там Параска вогненну воду з буряків жене.
Постукали безпечно у найближчу хату: "Поїсти дайте і все таке"
І їх люб’язно пригостили салом, хлібом й олівє.
Господар хати, сивий дядько, по стакану всім налив,
До ранку таємниці всі дізнався і в міліцію дзвонив.
Та Джон Маклейн теж був не промах, цю мульку одразу він просік
І поки міліція примчала, загін чужинський вже утік.
Знову поля, яри, болота, спецназівці мовчки кудись бредуть.
Їм треба терміново в Ружин та невідомо чи вони туди дійдуть.

ІІ
Тим часом у Ружині зимовім, в кімнаті для нарад,
Зібрав майор Простоквашин підлеглих усіх своїх підряд.
По дружньому без чину і по простому він хлопцям про завдання говорив,
Піймать чужинську банду чим швидше оперативників просив.
Усі сиділи мовчки, наче миші і слухали свого главаря
"Чужий загін у нашому районі – це не жарти, напевно, зупинилася Земля.
Що треба їм, чужинським харцизякам, у нашому хліборобському раю,
Чого вони сюди припхались, про що тепер писать начальству доповідну? -
Сказав майор і поглядом суворим врізався у міліцейськії ряди, -
Хватить нам, хлопці, тревенить, наказую доставить чужаків сюди!”
Усіх неначе вітром здуло, помчали на завдання соколи.
Лише низенький, щуплий і худенький сержант залишився попить води.
Коли попив і рукавом витер свою моську, не сміливо тоді спитав:
"А як їх везти, у наручниках, під дулом автомата, чи просто вкинути у став?”
"Топить нікого нам не треба, – знервовано майор сказав, - їх потрібно справно допитати,
Не порушуючи людських прав.
Запам’ятай, живемо ми у ХХІ столітті – столітті правди, гуманізму і добра,
Тому без дозволу начальства чіпать нікого нам не можна, навіть скаженого бобра”.
Почервонів сержант сердешний і відкланявся умить,
Побіг своїх колег він доганяти, не знаючи, що ще у ситуації такій робить.
Горять сиренами машини, оперативники на світлофор червоний пруть,
І, не дай Бог, комусь стати на дорозі, щоб заслонити для них путь.
Вони місію важливу взяли до виконання, щоб захистити ружинців малих й старих,
Піймати треба шпигунів секретних і заважати цьому може тільки псих.
А ще погода і фокс-мажор тричі проклятий, що палиці в колеса завжди сують,
Та не впервой, хлопцям не звикати, вони по сліду "гарячому” впевнено ідуть.

ІІІ
Сидить Маклейн і гірко-гірко плаче, із злості мапу з’їв і рацію побив.
"Чого, - пита, - мене сюди послали, чим я начальство прогнівив?”
"Не плачте, бос, - сказала дівка хвацька Сара Конор – там трасу бачу, пішли мерщій туди.
Захопим молоковоз і бочку з квасом, а, може, пощастить, знайти ще й пиріжки”.
Джон на Сару подивився ніжно і плакати одразу перестав,
Ще в дома у неї він закохався, тому і на завдання із собою взяв.
Тут розрахунок був простенький – щоб постійно бачити голубоньку свою
А ще, щоб при нагоді продемонструвати свою спецназівськую крутизну.
О, Маклейн, простий ти дядько, у душу жіночу заглянути тобі не дано,
Усім давно уже відомо, що Сара любить хлопців лише з кіно.
Особливо Т-1000 їй до душі колись припав. Та, на жаль, у чані із спавом він втопився
Лиш "Асталавіста, бейбі” напрощання їй сказав.
З тих пір Сара нікого не любила, ростила сина свого сама
У її серці на віки поселились холод, печаль і сніжная зима.
"Ну що ж, підемо ми до траси, у терористів пора трішки погулять,
Захопимо засіб пресування, годі по полях уже блукать”, -
Маклейн сказав це, як відрізав і загін до траси потрусив,
Лиш Сара мовчки пішла слідом, думаючи тільки про позитив.
Не легкий бій на трасі приключився, бо не обачно Маклейн вибрав ціль,
Напали на автобус "Ружин – Чорнорудка”, який бабцями-торбешницями кишів.
Вони саме поверталися із столиці і повні грошей везли кишені.
Прешими здалися два студенти, що додому їхали на вихідні.
А з бабцями довелося сильно повозитись. Бій був такий, як на війні.
Не одна, товариші, кравчучка розбилась на спецсназівській спині.
Тож не чіпай, чужинцю, наших бабок, бо тільки горе буде тоді тобі!
Години три, а, може, й усі чотири запеклий бій на трасі цей тривав
Торбешниці кравчучками таки відбились, і загін чужинський знову у поля тікав.
Та несподівано чужинцям щастя підвернулось, їм зупинилось синє жигулі,
За сотню баксів до Ружина дістались рано-вранці, ще навіть не співали перший раз півні.

ЕПІЛОГ
Ружин зустрів загін Маклейна тихо, ніде ні звуку, а ні тобі чичирк.
Лиш той, хто по зручності на двір ходить, міг бачити цей маскарад чи просто цирк.
До адміністрації, що в центрі міста, бугаї з автоматами брели,
Бо на четвертому поверсі твір легендарний сподівалися знайти.
Та там на них уже чекали Простоквашин і його завзятая братва,
Усіх чужинців одразу пов’язали і зачитали вголос їм права.
Мовчки Маклейн у полон здався, руки до гори свої підняв:
"Ну все, капець, я облажався, закінчилась для нас війна”.
Лиш Сара Конор на весь рот кричала: "За мною термінатори прийдуть.
Стане вам тоді тут жарко, коли вони мене знайдуть”.
Та Простоквашин був не промах, він ще у школі в ДУМ-2 усіх підряд мочив,
І, саркастично посміхнувшись, Сарі рота скотчем заліпив.
Ось так скінчилась ця епопея і мораль її проста, аж ах:
Нема чого нападать на Ружин, він вам усім не позубах.
У нас є, хлопці, Простоквашин, якому не відомий страх.
А ще є у нас також бабусі, кравчучки - страшна зброя у їх руках.
Тому облиште спроби нападати, краще у гості приїздіть,
Уміють ружинці хбом-сіллю друзів гостинно зустрічати,
А кравчучками б’ють тільки ворогів своїх.

КІНЕЦЬ (THE END)
07 – 14.12.2010.