На превеликий жаль, з наших дорогих вдів залишилось всього дві в живих, решта всі нині покійні. Кожного року в річницю Дня Перемоги біля монумента Слави збираються односельці, учні школи, щоб вшанувати пам’ять загиблим воїнам.
Хотілося б, щоб в цей день вшановували всіх Матерів-Вдів, щоб священик з церковним хором разом відспівували душі загиблих і душі нещасних їхніх жіночок.
Не судилось їм прожити разом на цьому світі, тож хай хоч імена їхні увіковічняться і поминаються на цьому священному місці.
Я хочу розповісти про Матерів-Вдів, матерів моїх друзів і подружок, які проживали у найвіддаленішому куточку Ягнятина під назвою Запавлушка.
У дитинстві доводилось майже щодня бачити, як вони йшли на роботу і поверталися звідти. Тільки зараз ми, їхні діти, дивуємося, як вони такі молоді, ніким не захищені, все встигали робити і в полі, і дома, чоловічу і жіночу роботу, і ростили своїх діточок-сиріточок. Це ж вони на своїх худесеньких плечах винесли весь тягар війни і післявоєнної розрухи.
На березі, де протікала невеличка річечка, стояла невеличка хатина, де було мокро і сиро, проживала в ній Марія Макси-мівна Кушим. Тітка Марія залишилася вдовою і сама виростила двох синочків Ваню і Колю, донечку Аню. Потім пережила найстрашніше горе – поховала своїх дорогих синочків, а невдовзі померла й сама.
Зразу ж за їх хатою жила Катерина Гаврилівна Якимчук, також нині покійна, яка залишилась вдовою з маленьким синочком Колею. А потім три роки доглядала донечок сестри Ганни, про яку піде мова пізніше.
Третьою хатою була хата Марії Павлушко, нині покійної, яка залишилась з двома малесенькими донечками Олею і Любою. Дуже тяжко було їй, але вона не зламалась і виростила своїх дівчаток.
Через дорогу від Марії жила Марина Жовтун, нині покійна, яка залишилась вдовою з трьома дітками: синочком Михайлом і донечками Олею і Любою. Колись розповідала тітка Марина, як Любі було всього два місяці, а поліцай виганяв жінку на буряки. Казала, що плакала, бо як же покине маленьке дитя. Та він сказав: «Викинь дитину в ящик для сміття і йди». Все пережила і витерпіла тіточка Марина, але дітей своїх виростила і виховала.
На другій вулиці, через город, жила наша сусідка Євдокія Паламарчук, яка залишилася вдовою з трьома діточками: донечкою Марусею і синочками Ванею і Толіком. Виростила тітка Явдоха своїх діток, але так розпорядилася доля, що Толю прийшлось похоронити.
Найближча моя сусідонька Килина Пилявська, також покійна, залишилась вдовою з трьома синочками-соколиками Мироном, Соловеєм і Гришою. Хлопчики росли великими пустунами, а вона, здається, на них і не сварилась.
Над річкою з-поміж верб визирала біленька хатина, де проживала Ганна Гаврилівна Горупаха, яка залишилась вдовою з двома донечками Олею і Любою. Цій мамі випала, мабуть, найтяжча доля. Якось, йдучи з роботи, взяла пару житніх снопів. Розказувала старша Оля, що мати просила: «Як прийдуть мене забирати, то плачте – може, не заберуть». Але маму забрали. Дівчаток приютили тітки Катерина й Параска.
Місяць везли тітку Ганну товарняком і завезли аж в Іркутську область на вирубку лісу. Скільки років минуло, а бабуся Ганна все пам’ятає й зараз і розповідає, що вручили їм кирку, сокиру, пилку. Спали в палатках, поклавши на мерзлу землю колоди, стелили бушлати і ними ж вкривались.
– Нас, – каже, – було в палатці втрьох: я і дві жінки з сусідніх сіл. Так було холодно, що по черзі лягали одна по одній в середину, щоб хоч трішки зігрітись. Не можна було заснути від холоду, від болю і думок про рідненьких донечок, які стояли перед очима кожного дня і ночі.
Минуло три довгих, мученицьких роки. Якось стояла тітка Ганна в черзі за обідом, прийшла начальниця і сказала збиратись додому. Випала з рук ложка і мало не впала сама.
Врятувала її Люба, якій не було семи років, і попала Ганна під амністію.
І знову місяць везли товарняком, стукали колеса, стукало в голові, стукало серденько: до дому, до дому, до Олі, до Люби. Приїхала Ганна Гаврилівна в Зарудинці, забрала її на ніч жінка, яка їхала з Києва в одному вагоні з нею. Постелила їй постелю, поклала подушку. Подякувала сердешна, сказала, що не буде лягати, бо місяць не милась і не перевдягалась.
Ледь засвітало – пішла посадкою на Ружин, щоб нікого не зустріти: соромно, що в такому вигляді. У Ружині наздогнали її односельці і привезли підводою в Ягнятин.
– Біжу, – каже, – через поле, вже й бачу хату Катерини, а серце мало не вискочить, ще трошки – побачу своїх кровиночок, своїх донечок, заради яких жила, все витерпіла… А Люба мене не впізнала...
Зараз Ганна Гаврилівна живе коло старшої донечки Олі, має 4 онуків, 5 правнуків і праправнучка Данилка.
А нещодавно тьотя Ганна мене запитала: «Скажи, Надю, коли краще було: при Союзі чи зараз? Знаєш, я не бачила добра, але за Союзом скучаю. Скільки всього побудували для людей, а тепер все валять, крадуть і в тюрму їх не садять».
Вдумаймось у ці слова. Людина, яка стільки всього пережила, перенесла, не держить в собі зла ні на кого. Завдяки таким Матерям-Вдовам здобули перемогу над фашизмом, завдяки їм відбудували країну, завдяки їм здобули освіту й нажили капітал наші можновладці. Дуже хочеться щоб наші горе-реформатори взялися за розум, щоб у маленького Данилка були віра й надія на краще майбутнє.
Живим Матерям-Вдовам бажаю здоров’я, чистого мирного неба й низький уклін. Покійним Вдовам – Царства Небесного й вічного спокою.
Надія Іванівна ЩЕРБАТЮК,
с. Ягнятин