Коли почалася війна мені
було трохи більше п’яти років, меншому брату Вові ще не виповнилось двох, середній сестрі було біля чотирьох років, а старшій сестрі – дев’ять. Батько наш був учасником Великої Вітчизняної війни, ще з весни 1941 року. Його викликали у військовий комісаріат, а додому не вернувся – мобілізували на фронт.
Мешкали ми тоді по вулиці, яка нині називається Бірюкова. Там тепер Меморіал Слави, де викарбувані імена моїх рідних: батька Чернія Миколи Івановича, дядьків Чернія Степана Івановича, Руденка Степана Гивовича.
День визволення ми зустріли перші, бо жили поблизу головної дороги. Нам, малолітнім дітям, було дуже страшно. Ми просили маму піти в підвал-сховище, яке було напроти нашого будинку. Та мама не хотіла йти, бо в цей час помітила двох розвідниць в білому, які швидко пробігли по вулиці. Але ми так плакали і просили маму, закривалися подушками під ліжком, наче б то куля не проб’є, що вона не витерпіла. І ми пішли до сховища.
Та не встигли ми отямитися від темноти у підвалі, як почули, голос солдата, який російською мовою окликнув: «Выходите, товарищи».
Ми зрадівши, вийшли з підвалу, вітали й обіймали солдатів, які нас брали на руки. Мама пригощала їх стравами, чаєм, а ми розпитували про свого батька, який в той час воював на фронті.
Солдати згадували своїх діток, радіючи разом з нами, розповідали про бойові будні, геройство та втрати своїх товаришів…
Минуло стільки років, ми вже виросли, маємо своїх дітей, внуків та правнуків, але все перед очима, наче було сьогодні.
Люди мого покоління пізніше отримали статус дітей війни. Пережито багато труднощів, мало радісних днів, холод і голод. Особливо складним був 1947 рік. Та ми вивчилися, я маю вищу освіту, працювала в будівельних організаціях по оплаті праці. Пам’ятками нашої праці є побудовані лікарні, школи, будинки, як житлові, так і тваринницькі в Ружинському та Попільнянському районах.
З часом покращувалося життя народу, безкоштовно лікувалися, учились, за направленням їхали на роботу. А тепер? Що мають діти війни, ці трударі, які відбудували зруйноване війною. Закон про соціальний захист дітей війни, на жаль, не працює, нема тієї 30% надбавки до пенсії за віком. Скажете субсидія? Та де там. Така несправедливість, що годі й казати. Рятуючись від безробіття, наші діти виїхали на роботу в інші держави. Але ж приписані вони у нас. Та, щоб оформити субсидію, потрібна довідка про те, що вони фактично не проживають тут. Однак таку довідку мені взяти не вдалось.
Доводиться старим хворим кволим батькам, дітям війни, платити за газ, світло всі 80-90%. Де справедливість?
Діти війни будували, а теперішні господарі зруйнували сільське господарство, без бомб розбомбили хлібозавод в Ружині, який випікав хліб на весь район, ковбасний цех, цехи, де виготовляли ситро, макаронні вироби. А скільки робочих місць украдено! Проте залишилися ще добрі господарі, які дбають про добробут людей. Прикладом є керівник СВК «Ружинський» Олександр Феодосійович Колібаба, який у скрутних економічних умовах зберіг та розширив господарство, особливо тваринництво. Побільше б таких господарів.
Хочеться вірити, що прийде кращий час, коли Закони України будуть виконуватися всіма гілками влади. Президент В.Ф.Янукович уже розпочав реформи, будемо бачити їх результат. Чи буде покращуватися наше життя, чи ні, чи діти війни одержать компенсацію за безрадісне дитинство, страхи війни, холод та голод.
Ми, діти війни, віримо в це та чекаємо кращих часів.