Похмура погода і дрібний  весняний дощик не зіпсували настрою жодному із двадцяти восьми випускників, що приїхали на зустріч. З кожним поштовхом серця, яке бентежно стукало в грудях згадували вони шкільні роки, вчителів та друзів. Посміхаючись, намагалися розгледіти в дорослих, змужнілих та загартованих життям обличчях своїх однокласників. Тепер у кожного своє життя, сім’я, робота, інше коло знайомих, проте саме зустріч із шкільними друзями спонукала пройтися коридорами школи, посидіти за партою в рідному класі, з вдячністю згадати класних керівників: Леоніду Теофіївну Буравську та Миколу Івановича Войтка. А щоб про випускників 1991 року пам’ятали в Білилівській гімназії, вони подарували картину, яка прикрасить інтер’єр навчального закладу.
– Зустріч з дитинством, із шкільними роками – це приємні спогади та довгоочікуване свято. Всі стали такими серйозними, дорослими… Проте приємно бачити вас за партами… Одразу на душі стає так тепло і хороше. Правду кажучи, дехто змінився настільки, що й впізнати важко, а хтось такий, як і двадцять років тому, такий же щирий та відкритий, – розповідає Павло Чуб.

– Знаєте, сучасна молодь, якось не дуже привітно відгукується про школу, вчителів та однокласників. А я всі двадцять років з приємністю згадувала шкільні роки та вас. Між нами не було ворожнечі, всі були дружні, віддані, допомагали один одному, підтримували. Ніколи не забуду вечір, який влаштували нам хлопці з нагоди 8 Березня. Ви пам’ятаєте, дівчата? Вони попросили нас почекати на коридорі, а тим часом прикрасили клас, на столи поставили солодощі, а вітання попередньо записали на касету, оскільки соромилися сказати вголос, – посміхаючись, згадує Олена Рибак.
– Пам’ятаю, як одного разу хтось із вчителів попросив мене принести журнал з учительської, то скориставшись нагодою я «підправив» оцінки. Відмінникам поставив по декілька двійок, а тим, хто вчився гірше, трішки підняв рейтинг, – ділиться спогадами Андрій Мицик.
– А я згадую, як одного разу ми писали контрольну роботу, і я, майже дописавши всі завдання, помилився і вирішив вирвати листок, щоб переписати. І позаду чую голос когось із дівчат: «Не встигла!», – розповідає Роман Дзюба.
У пам’яті роки, проведені за шкільною партою, – як найдухм’яніші та найяскравіші квіти, а кожна пелюсточка тих квітів, дарма, що підсушена часом, дихає безтурботним дитинством…
Минають роки… Учні прощаються зі школою, ідуть у нове життя. Вони працюють лікарями і вчителями, юристами і бухгалтерами, продавцями і перукарями, будівельниками і механізаторами, водіями і столярами. Проте Білилівська гімназія може пишатися тим, що її випускники не тільки знайшли своє місце в житті, але й всі стали справжніми спеціалістами і поважними людьми.