09:17 Вісті із вчорайшого | |
| Вісті із Вчорайшого Літературна композиція до 120 – річчя від дня народження Максима Тадейовича Рильського. Зібралися учні і вчителі Вчорайшенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів у актовому залі. Настрій – урочисто святковий. Літературна композиція з нагоди 120-ї річниці від дня народження Максима Рильського ось-ось має розпочатися. Широкоекранний телевізор, стіл із квітами, портрет Рильського, виставка книжок «Великий гранослов великого народу» - все це у центрі уваги. Активні учасники цього заходу в українському національному одязі (Дар`я Рудич, Яна Кравчук, Олена Щербатюк, Анастасія Зінчук, Анна Приступнюк – учні 6 класу; Ярослав Суботенко учень 9 класу; Зоя Руденко, Яна Лещенко, Анна Затилюк, Марія Бабич – учні 10 класу; Дмитро Дзюбко, Олег Ващенко – учні 11 класу). Лунає музика (М. Лисенко. «Елегія»), і всі, хвилюючись, слухають вірш «Як ідеш ти білою тропою…». Далі учні читали вірші розповідали цікаві біографічні моменти із життя українського поета, перекладача, академіка, громадського діяча, розбудовника рідної культури Максима Тадейовича Рильського. Майбутній поет народився 19 березня 1895 року в місті Києві в будинку на вулиці Тарасівській у сім`ї Тадея Розеславовича Рильського та Меланії Федорівни Чуприни. Багато нового дізналися про батьків М.Рильського, про родину М. Лисенка, де проживав Максим, коли навчався у приватній гімназії Володимира Науменка в місті Києві. Там звідав солодких любовних мук: він безнадійно закохався в доньку композитора Галю Лисенко, старшу за нього аж на шість років. Крім того Галя вже мала нареченого та невдові одружилася. Загало без цього роману перша збірка Максима Рильського «На білих островах» (1910) не долічилась би багатьох віршів. Про збірку багато і прихильно писали. Леся Українка, ознайомившись із поезією збірки «На білих островах», напророкувала її авторові славне майбутнє. У 1915 – 1917 роках М. Рильський навчався на медичному факультеті Київського університету – на цьому наполягла Меланія Федорівна. А в тім, медицина була Максиму не до душі. На початку 1917 року він перевівся на історико-філологічний факультет щойно організованого Українського народного університету, але в літку 1918 року кинув і його, подавшись у рідні краї. Деякий час працював у Сквирській продовольчій управі, у садовому відділі повітового земства. З особливою гордістю розповідали учні, що з 1919 року М.Рильський почав учителювати. І розпочав педагогічну діяльність у с.Вчорайше. Досі розповідають, що поселився він у одному із шкільних будинків. Харчувався у родині Середюків названих у селі Хуторними (раніше вони проживали на хуторі). Іван Якубівський – завзятий рибалка – щоразу кликав із собою до річки поета. Часто за дружньою розмовою можна було бачити М. Рильського із місцевим різьбярем – аматором Матвіюком Іваном Федоровичем, який працював у школі вчителем ручної праці. Потоваришував із Остаом Дубенком – жителем села Вчорайше, який пізніше протягом життя працював у поета бібліотекарем. Максим Рильський умів пробудити любов до того, що любив сам. Учні поважали Максима Тадейовича за знання, за багатющу пам`ять, за чуйне ставлення до них. Особливо подобалася дітям його неповторна манера читання віршів. У 1935 році поет пише вірш «Сторінка», на початку якого розповідає легенду, пов`язану із походженням назви села Вчорайше: Переказ є: Хмельницького загін Колись жовніри польські тут зустріли,А козаки на другий день жовнірам Усипали: «Оце вам за вчорашнє!» Отож зовуть від тоді те містечко - Вчорашнім чи Вчорайшим. У 50-ті роки М.Т.Рильський у селі Вчорайше вів агітаційну роботу до виборів у Верховну Раду. Був кандидатом у депутати. І сьогодні можна бачити на фасаді Вчорайшенської загально освітньої школи І-ІІІ ступенів пам`ятну меморіальну дошку з написом: «Тут з 21 січня 1919 р. по 24 березня 1921 р. працював учителем української мови і літератури український радянський поет і громадський діяч Максим Тадейович Рильський». Пізніше учителював у Романівці, де в будинку Рильських відкрили семирічку. Викладав українську мову, літературу й історію. Разом із братами Іваном та Богданом чимало енергії віддавав драмгуртку, в якому доводилося бути режисером, актором, декоратором і музикантом водночас. М.Рильський публікував свої вірші на сторінках журналів «Шлях» та «Літературно – науковий вісник». Значний читацький інтерес викликали його збірки «Під осінніми зорями» (1918) та «Синя далечінь» (1922). 12 липня 1926 року М.Рильський одружився із Паткевич – Очкуренко Катериною Миколаївною. Вона стала другом і порадником, першим читачем і критиком більшості поезій М.Рильського. І кожну книжку свою, кожен творчий ужинок свій дарував він дружині. Та біда довго не чекала, у день народження 1931 року Максима Тадейовича заарештували за звинуваченням у належності до української контрреволюційної організації. Цю дату було вибрано навмисно, для психологічного тиску на нього, людину емоційну і вразливу. Після обшуку, поета конвоєм повели до Лук`янівської тюрми, де він пробув рівно 5 місяців. А 19 серпня 1931 року справу було припинено у зв`язку з відсутністю даних для її передачі в судові органи. І невдовзі з`явилося те, чого від нього чекали, - декларативні твори, вірші на потребу дня. У 1932 році вийшла збірка «Знак терезів». Та в пам `яті нащадків він залишиться людиною, яка обстоювала і захищала у важкі часи українську культуру, її самобутність і сама зробила вагомий внесок у її розвиток. Можна лише уявити самопочуття людини, на очах якої зникали в чорному мороці радянського тоталітаризму кращі друзі – Остап Вишня, Микола Зєров, Павло Филипович та ін.. Оргінальна поезія М.Рильського пережила в цю пору спад художньої сили. Зате в повному блиску продовжував жити М.Рильський – перекладач. До століття від смерті О.Пушкіна з`явилася його українська версія «Євгенія Онєгіна». 1930 роками датовано також переклади «Оржанської діви» Ф. Вольтера, «Синьої птиці» М.Метерлінка тощо. Із 1935 року до 1942 року М.Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету; водночас він очолював відділ поезії в редакції журналу «Українська література». Одна за одною виходили його збірки – «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). Чимало видань з`явилося в перекладах російською мовою. Влада поклала на М.Рильського важку ношу офіційного поета. У 1939 році він став, кажучи мовою того часу, поетом – орденоносцем. А про те, як пізніше казав М. Хрущов: «Життя Максима Тадейовича в часи сталінщини не раз висіло на волосинці…» У роки Другої світової війни родина Максима Рильського була евакуйована до столиці Башкирії Уфи. Уже в осени 1941 року країну облетіло полум`яне «Слово про рідну матір».Творчість М.Рильського періоду Великої Вітчизняної війни сповнена любові до Вітчизни, віри в її безсмертя, в перемогу. У 1942 році М.Рильському за кілька поетичних збірок і за поему «Мандрівка в молодість» присудили Сталінську премію першого ступеня. Наступного року його обрали дійсним членом Академії наук УРСР, прийняли до партії та доручили очолювати Інститут народної творчості та мистецтва АН УРСР. Широко відзначалося 50-річчя від дня народження поета: були нові поетичні збірки і державні нагороди… Та минуло зовсім небагато часу і на його голову посипалися важкі удари. На республіканській нараді молодих письменників, розширеному пленумі правління Спілки письменників України проти М.Рильського висунули безпідставні звинувачення в допущенні націоналістичних помилок. У республіканській пресі з`явилися статті, які мали на меті очорнити творчість поета і вченого. Що ж діялося в душі Максима Тадейовича? Щоденникових записів він не вів, але як поет залишив нам вистраждану мудрість, що допомагала йому вистояти. Коли тривоги життьової Тебе підхопить вітер злий, По вінця сили традової У серце стомлене налий. Нехай не виє самотина, Як чорний пес за ворітьми! Скажи крізь муку: я людина! Зрадій скрізь горе: я з людьми! У 1951 році Рильські переїхали до новозбудованого будинку в Голосієвому. Це був його «замок-резиденція». Тут минули останні тринадцять років життя майстра. У другій половині 50-х – на початок 60-х років ХХ ст.. тривав період «третього цвітіння» Максима Тадейовича. З`явилися збірки «Троянди й виноград», «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь». Для лірики письменники останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не лише краса природи,а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, як пише М.Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою. Якою ж має бути поезія, здатна хвилювати сучасника? У збірці «В затінку жайворонка» у вірші «Поетичне мистецтво» автор дає відповідь на це запитання. Ще одна трагічна мить життя поета – втрата коханої дружини. Він лишився сам. В останні дні згадка про «ту, з якою вік пройшов», зігрівала, тамувала нестерпний біль. Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч або лишень час від часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. На думку Олександра Дейча, був він «енциклопедистом свого часу, який умів легко та повсякчас поповнювати свої різнобічні знання». При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Залишався тим життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі, для пісні тощо. Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність. Допитливість працелюбність, людяність, доброта – основоположні риси Максима Тадейовича. У поезії «Що я ненавиджу і люблю» сконденсовано його досвід, принципи, погляди на творчість, на призначення людині і метця. 6 червня 1964 року поета привезли з Московської лікарні додому – у Голосіїв. Перед раком підшлункової залози навіть кремлівська медицина виявилася безсилою. Серце Максима Рильського перестало битися 24 липня 1964 року. Літературна композиція,присвячена Максиму Рильському, завершилась словами, що звучали під музику М. Лисенка «Меланхолійний вальс». Коли на могилі моїй Зелена затужить трава,-Читатиме хтось ці пісні, Нескінчені тихі слова… Читачу, вглибся у те, Чим я свою пісню зігрів, І, може, почуєш ти щось, Що більше од звуків і слів… Побачиш ти в пісні моїй Луну своїх власних надій… Читачу! Поглянь, усміхнись.. Я твій! Я не вмер! Я живий! Вчителька української мови і літератури Рудніцька Світлана Євгеніїна | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
