Буквар, пенал, зошити в косу лінійку…Усе це нагадує шкільне дитинство, час, коли світ ще здавався неосяжним, а все було нове й цікаве. А чи пам’ятаємо ми, як наша перша вчителька, поклавши свою по-материнськи теплу долоню на нашу ще таку невпевнену руку, яка невміло тримала ручку, вчила виписувати різні палички і гачки у зошиті з прописами? А чи пам’ятаємо її очі, ясні і мудрі, які з такою любов’ю дивилися на нас, малих, поки ми читали перше слово «м-а-м-а»? А чи питаємо її тепер, коли шкільні літа вже стали лиш солодким спомином, як живеться їй сьогодні? Нашій першій вчительці – людині, яка виплекала у кожному з нас золоте зерно знання.

Більше сорока років працювала вчителем молодших класів Ружинської школи Ірина Іванівна Возна. Сотні горобенят-школяриків (у їх числі й авторка статті) вона навчила писати і рахувати, читати, малювати, співати… та, зрештою, розуміти і любити навколишній світ, бути людиною – вихованою і чемною, гідною і простою. Безмежно вдячна Вам, Ірино Іванівно, за Вашу мудрість і терпіння, за ті знання, які Ви сформували, за те, що навчили вчитися. 
Восьмого серпня Ірина Іванівна святкує свій ювілей, сповнений людської вдячності й поваги, душевного тепла й щирості. Адже майже все життя вона віддала дітям, роздавала щедро їм свої знання й добро. Продовжує це робити й нині, адже дає індивідуальні уроки вдома.
Любов до дітей у родині Ірини Іванівни передається з покоління в покоління. З родового джерела вона, а тому кришталево чиста. Народилася Ірина в шпичинецькій сім’ї, де тато був вчителем, а мама працювала в колгоспі. Крім неї подружжя виховувало ще двох доньок та сина. Тато вчителював, аж поки не потрапив на фронт.
Спочатку дівчина закінчила Верхівнянський аграрний технікум, та оте невимовне ніжне почуття до дітей спонукало її вивчитися на вчителя у Бердичівському тоді ще педінституті. Відтак почала торувати свою стежку у Прибережному, а згодом в Ружині.
– Одні з перших моїх учнів були дуже дружні, – пригадує Ірина Іванівна. – Оля Хлібінська, Марічка Понуренко, Андрій Підручний, Оксана Ревун та інші завжди всім ділилися один з одним, разом проводили час не лише на уроках, а й поза ними – на різних екскурсіях…
На превеликий жаль, доля приготувала подружжю Возних багато складних випробувань, та, як зауважує Ірина Іванівна, саме учні давали їй сил витримати біль. Саме вони, слухняні і бешкетники, уважні й не дуже, спокійні і верткі були для неї розрадою, давали наснагу і енергію.
– Робота з першокласниками – то моя насолода, – ділиться вчителька. – З них, таких ще чистих, треба зліпити людину. Людину, яка б розуміла життя. А для цього треба мати велику витримку.
Допомагав організовувати позакласні заходи І.І.Возній її чоловік Віктор Петрович, вчитель музики. До речі, 30 червня у нього також був ювілейний День народження – вісімдесятий. Пам’ятаю, як колись у класі 3-4-му ми усі разом готувалися до Свята Осені і ставили жартівливу сценку «Ходить гарбуз по городу». Кожен мав свою роль: Жовта Диня, Огірочки, Морквиця… Словом, всі «родичі гарбузові», які не лише вірші вивчили, а й гопака навчилися танцювати під акордеон Віктора Петровича. Вийшло весело й жваво.
Усього було в житті, і радості солодкий мед, і болю гіркий полин, та нині радують серце матері й батька донька Людмила, яка живе наразі в Білій Церкві, і вже дорослий онук. Юрій вже закінчив університет, вивчився на архітектора і зараз працює в столиці України.
Ірина та Віктор Возні поєднані не лише педагогічною діяльністю, а й творчістю. Обоє створюють розкішні картини: дружина голкою й нитками, а чоловік – пензлем. Крім того, кохається Ірина Іванівна у вирощених власноруч квітах. А найбільше до душі їй осінні айстри й ромашки. Можливо тому, що вона й сама така ж скромна і чиста, проста і щира. А всередині – сяє сонце: то сяє її доброта і любов до дітей.
Ольга МОЛЯВЧИК