Оце прочитав і ще раз переконався, що Україна таки справді держава контрастів. З обного боку - маємо багату духовну і культурну спадщину. Зоерема, наша народна творчість, твори мистецтва і літератури захоплюють людські серця і знахоять шанувальників у багатьох країнах світу. Українські сувеніри успішно долають десятки кордонів, винаходи вітчизняних учених роблять людське життя комфортнішим, а на планеті важко знайти місце, де хоча б раз не звучала українська пісня. До речі, линула вона і крізь космічний простір із навколоземної орбіти, коли перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк під час польоту шатлу “Коламбія” організував для своїх американських колег два пісенні вечори.
Водночас, з іншого боку маємо дуже прикре "але" – останнім часом ми дедалі більше перестаємо поважати себе і тих, хто то нас оточує. Інакше, як поіншому назвати побачене на цій фотографії чи те, що кинути недопалок або обгортку від цукерки посеред вулиці для багатьох з нас уже давно стало нормою?
Мій хороший занайомий, який свого часу навчався у одному з європейських університетів, якось запитав про те, чи знаю я головну відмінність між українськими містами і більшістю міст Європи. Я не знав відповіді і тоді він просвітив “мою темну душу”, сказавши, що коли весною або під час зимової відлиги там тане сніг, на тротуарах і газонах не з’являються сліди, вибачте за потробиці, життєдіяльності братів наших менших, гори сміття і усякого непотребу.
У справедливості цих слів згодом переконався особисто, коли нещодавно у один із “підтоплених” плюсовою температурою весняних ранків, ведучи доньку до дитячого садка, довелося пробиратися крізь справжнє мінне поле. Але весь трагікомізм цієї ситуації полягає у тому, що алея, якою ми ходимо веде лише до дитсадка і школи, тобто переважно нею користуються лише діти. Звідси і запитання: невже ми настільки зачерствіли, що за власними, часто несуттєвими, інтересами забули головне правило будь якого поважаючого себе суспільства – “Діти – наше все”?
Це ж стосується і смяття, яким практично завалені вулиці багатьох наших міст, містечок і, що особливо прикро, навіть сіл. Невже нам не сороромно і який приклад даємо своїм дітям? Спробуйте чесно відповісти на це запитання.
А ще пригадайте слова Шевченка (не того, який футболіст, а того, якого називаємо Великим Кобзарем), який казав: "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде..."