Він причепився до мене, мов реп’ях до хвоста собаки. Куди не піду, теж туди суне. Уже й казав, щоб відстав, просив, благав і навіть погрожував. Реакції нуль. Ходить за мною, та й усе. І що, скажіть на милість, робити? Може здати його в надійні руки правоохоронних органів? Ні, мабуть, не варто. Він дядько ніби не поганий, просто не тутешній і… трошки схиблений. Це одразу видно по поведінці. Хіба ж нормальна людина буде увесь день ходити за незнайомцем, тобто за мною, і стверджувати, що він мій десять разів пра-пра-прадід? Правильно – ні! А цей, бачте, стверджує. Каже, що прибув у наш час з далекого козацького минулого і йому потрібна моя допомога. Та ще й на жалість тисне, мовляв: якби він свого часу не загуляв з Галиною із слободи, то ні мене, ні мого батька, ні діда, ні прадіда і взагалі нікого з нашого роду не було б на світі. Оце вигадав, Девід Вебер і Кір Буличов доморощений. Та йому не до мене, а до лікарів треба! Теж мені родич знайшовся… Гаразд, хочеш погратися у ... Читати далі »