Передноворічна оказія
Тягнути санки по асфальту – справа, м’яко кажучи, не вдячна, клопітна і… трохи дивна. Але нічого не вдієш, дав слово – тримай. Тож, хочеш чи не хочеш, мусиш виконувати роль шута при дворі величної королеви-доньки.
- Но, конячка, вперед, - наймелодійніший у світі голос підбадьорив мене, і я, вдихнувши зимового повітря і подумавши на занадто спостережливого перехожого: «сам такий», потягнув санки далі.
Противний до оскоми на зубах скрипіт, немов вістун людської дурості, знову наповнив увесь довколишній простір. Ворони, голуби і бродячі собаки враз кинулись урізнобіч і, думаю, ще довго не потривожать мешканців нашого кварталу. Що аж ні як не скажеш про самих мешканців, котрі, схоже, зараз розриваються між двома глобальними дилемами – надавати мені стусанів одразу, як кажуть, не відходячи від каси, чи трохи потерпіти і почекати санітарів з дурдому.
«Господи, як соромно», - п’явкою засіла у мізках нав’язлива думка, у той час, як спина ... Читати далі »