Життя дається нам лише раз. Одному – довге, а іншому – коротке; щасливе або безталанне. Але хоч би як там було – це найцінніше, що у нас є. Коштовні камінці, благородні метали, не коштують стільки, як воно. І байдуже – чи це життя багатого, чи бідного. Перед кожним з них тьмяніють усі скарби світу, разом узяті.
Та, виявляється, є на світі речі набагато дорожчі за наше власне життя – це життя наших дітей. Сини і доньки – ось справжння цінність, неймовірне багатство і цілюще джерело наснаги. Цей скарб ще можна назвати священним даром батьківства, Божою благодаттю, яка дарує всім, на кого сходить, неповторні відчуття радості, миті приємного хвилювання і безцінні хвилини щастя. Але це лише за умови, якщо дитина – бажана, а батьківство – свідоме.
На жаль, далеко не кожен з нас усвідомлює цю беззаперечну істину. От і маємо тисячі покинутих дітей, залишених напризволяще ще в пологових будинках, і страшну статистику навмисного переривання вагітності.
Що це?! Що знами сталося?! Ми ж, українці, ще з діда-прадіда плекали родинне вогнище, бо вважали родину – основою основ.
"Все починається з родини” – так говорили наші далекі предки. Адже ще в сиву давнину на українських землях виник і утвердився погляд на см’ю і рід, як на святиню, а на вховання дітей – як на святий обов’язок батьків. Підтвердженням виняткового значення родини для наших предків є й те, що вони з особливою щирістю шанували божества Рід і Рожаницю, які на пантеоні слов’янських богів перебували безпосередньо за елітною верхівкою – Перуном, Дажбогом, Сварогом та Хорсом. Тому поруч із божественним культом сонця, неба, води та хліба у свідомості нашого народу віками живе і успадковуєтьсся з покоління в покоління культ матері, см’ї та роду. Принаймні, успадковувався до недавнього часу.
А тепер… Тепер зв’язок між поколіннями невпинно втрачається, змінюються одвічні моральні підвалини суспільства. Такі чесноти, як: доброта, чуйність, милосердя, співчуття та любов до ближнього відхотять у тінь, натомість суспільством оволодіває жага грошей, облуда, обман, карєризм і підступність. Тож не дивно, що у багатьох дітей за таких умов практично не залишається шансів на нормальне життя, а то і життя взагалі. Цинічні і пекучі фрази-виправдовування: "Ми ще молоді і нам хочеться пожити для себе, а дитина заважатиме "ставати на ноги” або "Немає горошей для виховання малюка” сьогодні стали настільки буденними, що душу охоплює жах. Але, шановні, вибчте за можливо жорстокі слова, чим ви думали, коли вам зачухалось, самі знаєте де? Добре над цим подумайте, бо ще жодна дитина сама на цей світ не просилася – її майбутні батьки вирішують за неї час приходу на нашу грішну землю. І, переконаний, кожен, займаючись коханням, усвідомлює усі можливі наслідки. Тому звинувачувати у всьому долю, зелену молодість, наївність і ще тисячу обставин вважаю категорично не правильним. Кожен сам обирає свою долю і те, яким буде подальше життя, залежить виключно від нас самих.
Пригадую, з яким нетерпінням чекали з дружиною появи на світ нашої донечки, нашої ніжної кровиночки. Навіть ім’я їй підібрали – Ангеліна, тобто та, що несе добру вість. Чекання обтяжувалосі тим, що протягом дев’яти місяців кілька разів перед нами поставала реальна загроза передчасного переривання вагітності. Але – не здавались, боролись за рідне життя. Тим часом, у лікарні, в якій перебувала дружина на збереженні, кожного дня не менше десяти жінок робили аборт. Та найстрашніше, що серед них дуже рідко бачили засмучені чи заплакані обличчя. І від цього ставало ще прикріше і боляче на душі. А одна розфарбована і вся в дорогих витрибеньках дамочка (жінкою її назвати не повертається язик) після операції навіть не залишилась на декілька годин, щоб відновити сили і з гордо піднятою головою одразу вшилася геть, нібито щойно не вчинила найстрашніший злочин – вбивство безневинної душі, а зробила манікюр в салоні краси.
На цьому фоні одна лиш думка про те, що можемо втратити доньку розжареним ножем різала наші серця. Не знаходили собі місця й інші жінки, які, так як і ми боролися за життя своїх ще ненароджених крихіток.
Й досі перед очима бачу вираз обличчя сусідки дружини по палаті, малюк якої помер в утробі на п’ятому місяці життя до народження. Я навмисне так зауважив, бо належу до тих людей, які точно знають, що життя дитини починається з перших секунд запліднення. І навіть учені уже довели, що дисятиденний плід здатний відчувати страх і біль.
На нещасну жінку без болю і сліз не можна було дивитися, а після вимушеної операції, ми у чотирьох – вона, її чоловік, моя дружина і я мало не півдня нікого несоромлячись проплакали у нашій, тоді ще спільній, палаті. З того часу ми не перериваємо зв’язок і постійно спілкуємось. Не перервав з ними зв’язок і Всевишній, який після важкого випробування послав їм найбільшу благодать – батьківство. Так що, нині щасливіших від них людей важко знайти. Хіба що нас, бо з Божою допомогою нам вдалося врятувати нашу крихітку.
Наша перша зустріч з донечкою після пережитого була особливо жаданою, трепетною і зворушливою. Тоді від щастя виплакали всі сльози, а вперше побачивши її таку маленьку, таку беззахисну, але водночас таку прекрасну, я подумав: "Воістину, це маленький ангел спустився до нас з небес”. І з кожним днем дедалі більше в цьому переконуюсь.
Кажуть, що чужі діти ростуть швидше. Можливо. Та, дивлячись на свою донечку, кожного дня помічаємо щось нове. Ось вона вперше промовила "агу”, вперше самостійно перевернулась на бік, вперше взяла іграшку, сказала "мама”, зробила перший крок, вперше сама сіла на горщик… Таких "вперше” дуже багато. І саме вони є основною складовою і вершиною людського щастя. Принаймні, для мене.
Та нам з дружиною довелося пізнали не лише радість батьківства, досхочу "напилися” ми і горя, особливо коли підступна хвороба ледь не відібрала у нас нашого Ангела. Слава Всевишньому, ми встигли до лікарні вчасно і зараз донечка уже потроху видужує. Відлік часу тоді йшов на хвилини і четвер 12-го серпня 2010 року я запам’ятаю на усе життя.
Людська доля досить складна штука і що чекає нашу маленьку сім’ю попереду – ніхто не знає. Але щиро віримо в краще. Адже тепер у нас є донечка – наш маленький ангел і сенс подальшого життя.
Хтось із сказаним мною може погоджуватися, ну а хтось – ні. Це ваше право. Онак, незважаючи ні на що, любіть своїх дітей всім серцем і душею. Цінуйте божий дар батьківства і ніколи, ні за яких обставин не залишайте своїх кровинок напризволяще. Діти – найбільша цінність у нашому житті, а все інше – другорядне. Тож не забуваймо про це.
Kolega.