ПРОЛОГ
У небі уже з’явилися перші зорі. Місяць, немов хазяйновитий ґазда, почав обходити свої володіння. Сьогодні він був якийсь не такий, як зазвичай, а більш святковий – переливався усіма відтінками біло-блакитного кольору і щедро обдаровував ружинців своїм світлом. Такі ночі найбільше любить молодь, особливо закохані пари. Тому, час від часу, тишу то тут, то там порушувала молодіжна метушня, обривки розмов, а подекуди навіть і «Несе Галя воду», «Горіла сосна палала» або сучасне «На що дивлюся, про те й співаю». Іноді починали брехати собаки, ліниво перегавкуючись між собою, а з густоти ночі виринала добротна українська лайка.
Нарешті подув прохолодний вітер і дихати стало трохи легше. Повітря злегка охололо і в ньому почали відчувалися ледь помітні нотки озону – вірного провісника дощу.
«Ох, скоріше б почався дощ, а то спека уже дістала під саме більше не хочу», – подумала Килинка і відійшла від вікна.
Монітор комп’ютера розмірено мерехтів і показував недописаний текст, мовляв: «Хватить уже ходити, пора й роботу продовжувати».
– Нічого, потерпиш, – ніби почувши скиглення монітора відповіла Килинка і увімкнула електричний чайник. – Спочатку зроблю собі кави, а там…
Договорити Килинка не встигла, бо до кабінету зайшла Хельга.
– З ким це ти розмовляєш?
– З кавалером. З ким же іще можна розмовляти в одинадцять вечора на робочому місці?
– А-а-а, ясно! Що текст ніяк не йде?
– Не йде, - Килинка сумно зітхнула. – І чому це звалилося на мою голову?
– А ти спробуй трохи відволіктися. Подумай про щось приємне.
– Та уже пробувала, не допомагає. Може, коли поп’ю кави трохи розворушуся?
– Правильно мислиш. Але знай міру, бо зайва кава теж не дуже потрібна, – сказала Хельга, дістаючи із своєї сумочки шоколадку. – А це, щоб тобі краще думалось.
– Дякую, Хельго! Ти подарувала мені надію на включення мозку.
– Немає за що. Завжди рада тобі допомогти, - посміхнулась Хельга. – А тепер мушу іти. Так що до зустрічі.
– Щасливо! І обережно там, бо уже ніч на дворі.
– Будь спок, – почулося у відповідь.
У той момент, коли колега закрила за собою двері, характерний свист сповістив про те, що чайник нарешті закипів.
«Ох і вляпалася я в історію. Чого тільки не сиділося на місці? Теж мені «герой нашого часу» знайшлася. А головне – сама ж напросилася. Ніхто ж за язик не тягнув, – роблячи каву, розмірковувала Килинка. – Хоча, з іншого боку, з цього може вийти класний матеріал. Так що до роботи, шановна».

МОРОЗИВНА КРИЗА
Вся ця каша заварилася після того, як у гостьовій книзі сайту газети «Ружинська земля» відбулося жваве обговорення проблеми можливого дефіциту морозива.
Спочатку Kolega, посилаючись на «залізобетонне і достовірне» джерело інформації БІБіСі (Баба Іншій Бабі Сказала), припустив, що уже найближчим часом може розпочатися морозивна криза, від якої можуть постраждати не лише пересічні споживачі Ружинщини, а й також залежна від продаж морозива економіка району.
Вирішувати проблему Kolega пропонував глобально, кардинально і не зовсім законно. По суті усі його пропозиції зводилися до промислового шпигунства і застосування грубої сили: «… треба вивідати рецепт морозива у молочних корпорацій» або «… попросити ООН натиснути на виробників морозива усього світу, щоб вони поставляли свою продукцію тільки у Ружин».
Більш виважена і прагматична пропозиція прозвучала від Kisunyi, яка закликала до утримання від необачних вчинків і порадила ружинським виробникам морозива винайти нові рецепти на будь-який смак: «Хтось любить кисле – тому відповідно «З кислинкою», хтось – гостре – тому «З чилі», ну а любителям гіркого можна запропонувати «З гірчинкою» . Або зі смаком пива чи шампанського, м’ясним смаком, рибним чи смаком сала, фруктовим чи овочевим».
Переосмисливши свої думки, Kolega погодився з Kisunya. Підтримали її й інші користувачі, обрадувані, що нарешті з’явиться можливість вирішити багато соціальних проблем. «Уявіть собі, зібралися чуваки в барі, з’їли морозива зі смаком пива та оковитої і ще ескімо зі смаком шампанського з верху догнались, закусили морозивом зі смаком риби, сушених горішків і ковбаски. І настрій хороший, адже посиділи славно, і на подвиги не тягне, бо голова не хмільна», – резюмував розмову у гостьовій книзі Kolega.
Сайт «Ружинської землі» був найпопулярнішим не лише у районі, а й далеко за його межами. Щоденно його відвідували десятки людей, тож про морозивну кризу уже наступного дня говорили усі, кому не лінь. Однак , якщо звичайні обивателі обговорювали проблему поверхнево, думаючи як зробити чим найбільші запаси морозива, то виробники цього продукту, як за соломину, усіма зубами вхопилися за пропозицію Kisunyi і у заводських лабораторіях «закипіла» жвава робота по винайденню нових рецептів.
Результат не забарився, уже через тиждень на полицях магазинів і розкладках Ружина з’явилась удосконалена морозивна продукція. Головним чином новинки запропонували крупні корпорації «Ружин морозиво компані», «Верхівня інкорпорейшн», «Ружинхолод», «Бистрикморозивопродукт», «Ягнятинське морозиво», «ЗАТ «Княжикиморозиво» та ще з десяток дрібних виробників .
Різноманіття нових смаків одразу сподобалось ружинцям і це вселяло надію у те, що кризи вдасться уникнути. Та, на жаль, зацікавленість морозивною справою, крім жителів району та добросовісних виробників, виявила таємнича третя сторона.
Не пройшло і місяця з часу появи новинок, як на районних морозивних підприємствах почали відбуватися дивні речі. Спочатку з невідомих причин спалахнула пожежа у одному з цехів «Верхівня інкорпорейшн». Потім з якогось дива вийшло з ладу обладнання на «Ружинхолоді» та «Бистрикморозивопродукті», а у «ЗАТ «Княжикиморозиво» і «Ягнятинського морозива» почалися затримки з електро та гозопостачанням. І хоча дрібні виробники не постраждали, самостійно наситити потужний ринок Ружина вони не могли. Тому знову почалися перебої у постачанні морозива, а серед населення поширювалися найрізноманітніші чутки.

День не віщував нічого поганого, навіть незважаючи на те, що звався Понеділком. Привітно посміхалося сонце, буяли запашні трави, та виспівували невгамовні птахи.
Килинка йшла не поспішаючи, мрійливо наспівуючи під ніс якусь незатійливу мелодію. Настрій у неї був пречудовий – на вихідні вдалося чкурнути у Славське і трохи побродити по горах, подихати цілющим повітрям і… ненавмисно трішки нашкодити тамтешнім жителям. Про «нашкодити» Килинка намагалася забути.
«Подумаєш, камінчик не туди кинула, – розмірковувала вона. – Я ж не знала, що це спровокує каменепад. Самі винні. Про таке попереджувати одразу треба».
– Доброго ранку.
Килинка мало не підскочила від несподіванки, але вчасно взяла себе у руки і спокійно відповіла:
– Доброго ранку.
«Прийде час і я придушу цього бовдура охоронця. Якщо, звичайно, ще до мене ніхто не зробить таку хорошу послугу людству. Це ж він, харцизяка, спеціально ховається за вуглом, а коли хтось заходить, тихо підкрадається і випалює: «Доброго ранку». Жартівник недоумкуватий, – промайнуло у думках Килинки.
Неквапом вона піднялася на четвертий поверх, де розташовувалася їхня редакція, і трохи захопившись роздумами мало не збила з ніг Редактора, який тримаючи чашку з кавою у лівій руці, стояв біля свого кабінету.
«Та-а-а-к!.. Чашку тримає у лівій руці, значить… трапилось щось серйозне. Але ж ніхто з наших, здається, приводу для наганяю не давав. Отже висновок напрошується один – перед нами постала проблема мінімум районного масштабу».
– Привіт, Килинко, – шеф злегка кивнув головою.
– Здрастуйте!
– Як з’їздила в Карпати ?
– Та начебто без пригод.
– От і добре. Дочекаєшся Хельгу і швиденько удвох до мене в кабінет.
– Окай, бос! – сказала Килинка, подумавши:
«Гм... таки щось серйозне. Шеф так рано літучки не проводить, та ще й не у повному складі редакції. Печінкою чую не ладне».

Через п’ятнадцять хвилин Килинка і Хельга уже сиділи у редакторському кабінеті і поїдали свого шефа здивованими очима.
– Перед тим, як я почну вам розповідати одну вельми цікаву історію, пообіцяйте мені, що жодне слово, сказане у цьому кабінеті, не стане надбанням сторонніх, – Редактор пильно подивився кожній співрозмовниці у очі.
– Шеф, ви ж нас знаєте, ми нікому не…
– Та знаю, Хельго, але справа дуже серйозна, тому й питаю. То як?
Замість відповіді дівчата синхронно кивнули головами.
– От і добре. А тепер до справи. Думаю, вам усім добре відомо про те, що зараз діється в районі, – діждавшись, коли підлеглі знову кивнуть Редактор продовжив. – Та не все те, що говорять люди правда. А правда ось яка. Усі біди наших виробників морозива почалися у один час. У свою чергу, це дає підстави вважати, що вони не випадковий збіг обставин, а – цілеспрямована акція по підриву економіки району. І особи, які реалізували таку масштабну дію, схоже, володіють значними фінансовими ресурсами і певними зв’язками. Ні правоохоронці, ні самі виробники сьогодні навіть приблизно не можуть сказати, кому вигідна така махінація. А головне – для чого її реалізували.
– Що тут думати, адже і так усе ясно, – Килинка безцеремонно перебила розповідь шефа. – Це могли зробити лише сектанти морозивофоби, які люто ненавидять морозиво і тих, хто його любить. Залишити ружинців без морозива… Така нісенітниця може з’явитися лише у хворій голові сектанта-морозивофоба.
– Я так не думаю, – заперечив Редактор. – Вони, напевно, мають якесь відношення до цієї афери, але відіграють у ній не головну роль. Афера проведена просто блискуче – без слідів, без збоїв, без зайвих свідків. Морозивофоби на такому високому рівні працювати не вміють. Вони завжди йдуть на пролом і залишають після себе багато слідів. Тут же видно, що діяли професіонали. Ні, однозначно, не вони. Хоча, разом з тим, цю версію теж потрібно прорахувати.
На добрих п’ять хвилин в кабінеті настала тиша. Кожен з присутніх напружено думав, аналізував і зіставляв факти, робив власні висновки. Думали журналісти інтенсивно, а тому крізь тишу було чути не лише, як комар пролітає, а й те, як від праці шелестять перевантажені мізки.
Першою тишу порушила Килинка:
– Стривайте…Здається, я до чогось додумалася.
Редактор і Хельга з цікавістю подивилися на співрозмовницю і вона продовжила:
– Чи на всіх підприємствах, я маю на увазі крупні, сталися збої у роботі? – секундна пауза. – Правильно, не на всіх. А хто у нас не постраждав?
– «Ружин морозиво компані», – сказала Хельга, зрозумівши, куди хилить її колега.
– Так і є, – продовжила Килинка. – А якщо ще й врахувати те, що хтось у Ружині поширює негативні чутки про виробників морозива, закликаючи при цьому купувати лише морозиво «Ружин морозиво компані», то усе стає на свої місця.
– Молодці, дівчата, – Редактор задоволено посміхнувся, але за мить його обличчя знову стало серйозним і стурбованим. – За логікою речей, все так і має бути, але чи вірите ви у те, директор «Ружин морозиво компані» Іван Пилипович, до речі, дуже відома і шанована людина, патріот Ружинщини і щедрий меценат, зміг утнути такий безглуздий фортель?
– У тихому болоті, самі знаєте, хто водиться, – не погодилась з шефом Килинка.
– Точно, – підтримала її Хельга.
– Так то воно так, але… Якось занадто очевидно і легко вираховується злочинець. Навіть, якби Пилипович захотів провернути таку аферу, то діяв би не так відкрито – він розумний дядько. А так, виходить, що вчинив злочин і кричить на усі усюди: «Добрі люди, це я нашкодив конкурентам і спричинив морозивну кризу!» Ні, дівчата, однозначно, тут щось не ладне.
– Ви хочете сказати, що Пилиповича підставили? – уточнила Килинка.
– Схоже на те.
– А що він сам про це каже?
– Сіє мені не відомо. Його ще вчора затримали правоохоронні органи і зараз він знаходиться в ізоляторі тимчасового тримання.
– Нічого собі, як швидко розвиваються події, – з нотками удаваного здивування у голосі озвучила спільну у той момент думку присутніх Хельга.
– Тому ми не можемо втрачати час, – втомлено сказав Редактор. – Негайно потрібно братися за проведення власного журналістського розслідування. Ним думав зайнятися особисто, однак, на жаль, мені потрібно на тиждень поїхати у Прагу на міжнародну конференцію редакторів. Так що, хто з вас візьметься за цю справу?
– Я, – ні секунди не думаючи випалила Килинка.
– От і добре. А ти, Хельго, їй допоможи. У тебе найбільше надійних інформаторів, які обов’язково мають щось знати.
– За інформацію ж треба платити… – показово задумливо мовила Хельга і театрально імітувала печаль на своєму обличчі.
– З цим проблем не буде. Я зараз же дам відповідне розпорядження головному бухгалтеру. Ну, а тепер – до роботи! Час на місці не стоїть. Будьте на зв’язку і не забувайте про обережність!
– Все буде Окай, не хвилюйтеся, – запевнила Килинка.
– Знаю я ваше Окай, тому й кажу про обережність, – відказав Редактор, коли дівчата уже зібралися виходити з кабінету.

У ПОШУКАХ ЗОЛОТОЇ РИБКИ
Після розмови з Редактором, Хельга взялася обдзвонювати своїх інформаторів, а Килинка вирушила до місцевого райвідділу міліції, сподіваючись напроситися на розмову з Іваном Пилиповичем.
Спека доймала до самих печінок.
«Добре, що хоч йти не дуже далеко, а то точно розтанула б, як цукерка на сонці», – подумала Килинка, входячи до прохолодного холу місцевого відділення міліції.
Сьогодні у черговій частині чатував, бдив і охороняв спокій громадян молодший лейтенант Іван Семенов, який одразу помітив нового відвідувача.
– Здраствуйте, Килинко. Як поживає наша доблесна преса?
– Здрастуйте, Іване. Та якось уже поживає, – Килинка підійшла ближче до віконця чергової частини. – Щось у вас сьогодні дуже тихо?
– Еге ж…
– А, що усі «пішли на фронт».
– Можна і так сказати, Семенов ледь помітно посміхнувся. – Практично весь особовий склад задіяний у пошуку і нейтралізації морозивофобів.
– Навіть так, – Килинка імітувала здивування. – Що ж вони такого натворили?
Семенов почухав потилицю і мовив не зовсім те, що хотіла почути його співрозмовниця:
– На жаль, цього сказати не можу. Наказ Буриломича, розумієте?
– Та розумію… Ваш начальник просто так нічого не робить. Раз сказав мовчати, значить на те є свої причини. До речі, полковник у себе? – Килинка пильно подивилася Семенову у вічі.
– Ні. Він поїхав на тиждень у столицю на якийсь семінар.
«Прямо якийсь сезон конференцій і семінарів», – подумала Килинка і запитала лейтенанта:
– То виходить тут зараз ви головний.
– Ех, якби ж то, – зітхнув Семенов. – Головний в даний момент майор Простоквашин.
Почувши про майора, Килинка одразу повеселішала. Простоквашина вона знала давно, з тих часів, коли він був ще старшим лейтенантом. Хороший спеціаліст і слідчий від Бога, чесний з людьми та прямолінійний з начальством майор у будь якій ситуації залишався людиною. За це його поважали жителі району і недолюблювало високе керівництво. І бути б йому вічним старлейом, якби не начальник райвідділу Буриломич. Він мало горлянки не поперегризав генералам і полковникам, відстоюючи свого підлеглого. А оскільки про впертість і зв’язки колишнього начальника 9 секретного відділу головного управління контррозвідки, а нині скромного начальника рядового райвідділу міліції, знали усі, то перечити йому просто побоялися. Подейкують навіть, що праця Буриломича на Ружинщині – це прикриття для якоїсь важливої і надсекретної операції розвідувального управління. Але це лише чутки і насправді ніхто не знає, що поважний полковник забув у Ружині.
– Гаразд, хай буде Простоквашин, – Килинка із запитанням у погляді подивилася на Семенова, який одразу зрозумів, що від нього чекають і на внутрішньому телефоні швидко набрав номер кабінету майора.
– Тут до вас з редакції прийшли… Килинка… Ага важливе… Пропускати?.. Добре. – Семенов поклав слухавку і махнув рукою. – Можете йти, майор вас чекає.

Кабінет майора Простоквашина вражав своїм аскетизмом. Ні тобі новомодних меблів, ні – картин на стінах. Старенький обшарпаний стіл, за яким, мабуть, ще колись давно працювали чекісти часів батька вітчизняної міліції Фелікса Дзержинського, два таких же обшарпаних стільці, масивний вогневодостійкий сейф і невеличка шафа. Із новацій сучасної цивілізації тут були присутні лише зручний офісний стілець володаря кабінету, телефон, комп’ютер і настінний годинник із гордим надписом: «Ружинська земля. 80 років».
Килинка поглядом слідкувала за майором, який, тримаючи руки за спиною, розміреними кроками міряв свій кабінет.
– То, кажеш, тобі потрібно поговорити з Пилиповичем? – Простоквашин на мить зупинився, задумливо подивився на стелю і знову подався кроками виміряти кабінет.
– Не просто треба, а – дуже треба. Він єдиний, хто може пролити хоч якесь світло на цю справу.
– Єдиний, кажеш? Можливо. Та, на жаль, на цей раз не можу допомогти. Буриломич наказав ні пари з вуст.
– Але ж, я…
– Знаю, проводиш власне розслідування, – майор тицьнув вказівним пальцем вгору. – Але, вибачай, НІЧИМ допомогти НЕ МОЖУ!
Прослідкувавши за рухом Простоквашина, Килинка швидко второпала, що тут відбувається, взяла ручку і на листку, вирваному з блокнота, написала:
«НАС МОЖУТЬ ПІДСЛУХОВУВАТИ»
Майор мовчки кивнув у відповідь, а затим набрав номер чергової частини:
– Семенов, говорить Простоквашин… Скажи, наш директор давно дихав свіжим повітрям?.. Як вчора вечором? Ви, що замордувати його захотіли?.. Ти мені не «нікай», а давай швидко його на прогулянку…
Поклавши слухавку Простоквашин кивком голови натякнув Килинці, щоб вона йшла за ним.

Внутрішнє подвір’я райвідділу міліції було не надто великим, але чистим і охайним. З одного боку – ряд гаражів для спецавтомобілів, з іншого – критий навіс для двох автозаків, прозваних в народі Чорними воронами, та ще якісь допоміжні приміщення, а попереду – невеличкий спортзал, в підвалі якого знаходиться тир. Як кажуть: «Тіснувато, зате зимою тепло». Хоча чого новому поколінню міліціонерів нарікати? Їхні старші колеги пам’ятають ті часи, коли ця територія була ще меншою. Вірніше добрячий її шмат займав чотириметровий бронзовий пам’ятник вождю всіх вождів Володимиру Іллічу Леніну, який перед встановленням поблизу приміщення місцевого райкому партії, на певний час був завезений на територію райвідділу міліції. Потім всемогутній Радянський Союз раптово наказав довго жити і нікому не потрібний пам’ятник пролежав тут багато років, аж доки в середині буремних дев’яностих минулого століття тонна бронзи не зникла в невідомому напрямі.
Цю історію Килинці розповів Простоквашин, який нервово поглядав на двері чорного ходу, звідки мали вивести на прогулянку Пилиповича.
– Що ж вони тягнуть кота за хвіст, – майор уже дістав мобільний телефон, щоб дати прочухана Семенову, але одразу його сховав, бо нарешті сержант Сало привів Пилиповича.
– Нарешті діждалися твоєї ласки! Сало, можеш бути вільним, я сам покараулю арештанта, – чітко поставленим командирським голосом розпорядився майор.
– Слухаюсь! А коли прийти забрати арештанта?
– Через півгодини.
– Слухаюсь! Дозвольте йти?
– Та йди уже, – роздратовано буркнув Простоквашин, про себе дивуючись невідповідності худобезної статури хлопця і прізвища Сало.
Коли сержант зник у дверному прорізі чорного ходу, Пилипович імітуючи кашель, вивів майора із задумливості.
– От, йо-ма-йо, цей Сало зовсім мене збив з пантелику, – стрепенувся Простоквашин. – Ну нічого, я йому ще шию намилю.
– Ага, обов’язково намиль, – підтакнув Пилипович. – Хлопчина-то не простий. Подивись у моєму лівому кармані. Він думав, що я не помітив, як він мені туди щось підкинув.
Простоквашин запустив свою руку у карман піджака директора «Ружин морозиво компані» і витягнувши звідти маленький шпигунський жучок, аж присвиснув:
– О це так знахідка… Виходить, що це він таємно прослуховував райвідділ. Ну, Сало, постривай! Я тобі зараз покажу як правильні бутерброди ковбасою донизу робити, – злобно буркнув майор і побіг до чорного ходу.

Залишившись віч-на-віч з Пилиповичем, Килинка вирішила цим скористатися і задала своє перше запитання:
– Як ви думаєте, хто насправді затіяв морозивну кризу?
– На жаль, точно сказати не можу, але здогадки деякі маю, – Пилипович почухав потилицю. – Мені здається, що ниточки цієї махінації тягнуться за кордон.
– Ого, – не стримала здивування Килинка.
– Саме так. Мотивів і замовників я не знаю, але відповісти на ці запитання зможе Золота Рибка.
«Ніби доросла і освічена людина, а таку нісенітницю каже. Він, напевно, в дитинстві казок Пушкіна перечитав чи, може, так негативно на людей впливає перебування в ІТТ?» – подумала Килинка.
– І не треба на мене дивитися як на бовдура. Я знаю про, що кажу. Мені ще мій батько розповідав про Золоту Рибку, яка оберігає якусь там таємницю Бальзака і Ганської.
– Вибачте, це від несподіванки, – мовила Килинка.
– Не переймайтеся, я теж спочатку так реагував.
– А ваш батько, часом, не розповідав, де можна знайти цю Золоту Рибку?
– Чому ж не розповідав? Розповідав.
– ???
– У Верхівні, в маєтку Ганських-Ржевуських.
– ???
– В кімнаті, де під час приїздів у Верхівню жив Бальзак.
– Так за декілька століть ту кімнату, напевно, уже не раз обдивилися. І я не чула про те, щоб там, щось знайшли. Та й зрештою риба так довго не живе, – Килинка не втрималася, щоб не підколоти співрозмовника.
– Хороший жарт. Я маю на увазі про рибу, – анітрохи не образився Пилипович. – Але Золота Рибка це – не карась, а золота статуетка, з потаємною нішею для зберігання важливих документів. А не знайшли її, бо не знали, де конкретно шукати.
– А ви, значить, знаєте?
– Ні. Я знаю того, хто знає.
– Хто?
– Адам-Вітольд Адамович Ржевуський – останній граф Верхівні.
Килинка так і заклякла з відкритим від здивування ротом.
– Так він же помер майже століття тому, – все що вона змогла вимовити.
– Правильно, граф помер у 1939 році і таємницю кімнати Бальзака забрав із собою в могилу.
– І що, більше ніхто не знав, як шукати Золоту Рибку? – Килинка благально подивилася на Пилиповича.
– Наскільки мені відомо, лише граф знав істину. Щоправда, кучер графа Максим Загребельний якось обмовився приятелю про те, що його хазяїн довірив йому родову таємницю. Наплів тому про ліве око якоїсь правої дівчини.
– Ліве око правої дівчини? – перепитала Килинка.
– Саме так, ліве око правої дівчини. Нісенітниця якась.
– Гм… цікаво, – мовила Килинка і всім тілом здригнулася від почутих в середині приміщення райвідділу пострілів.

Шум і метушня, розбавлені пострілами та звуками битого скла, з кожною секундою наближалися. Килинка і Пилипович розгублено блимали очима і як вкопані стояли на одному місці.
– Живим не дамся, – почулося верещання Сала.
– Стріляйте по ногам… – не забарився бас Простоквашина, який одразу заглушила автоматна черга.
– А-а-а-а! – деручи горлянку з чорного ходу вибіг захеканий, обшарпаний і розхристаний Сало з пістолетом у руці, а одразу за ним вискочили Простоквашин, Семенов та ще два міліціонери, озброєні автоматами АК «Сотої серії».
– Стій! Здавайся по хорошому… не роби дурниць… тобі ж гірше буде, – кричав Простоквашин, але утікач ніяк не реагував на його попередження.
Немов злющий бик під час кориди, Сало гасав по внутрішньому дворику, не забуваючи при цьому пострілювати у своїх переслідувачів. І, можливо, якби трохи вправніше володів вогнепальною зброєю, у когось таки поцілив би та… Сержант-утікач стріляв погано і кулі з його «Макара» хаотично й без толку розсікали повітря над головами загонщиків.
Перебуваючи у легкому шоковому стані, Килинка відсторонено спостерігала за «гладіаторським» боєм, який відбувався перед її очима. Вона навіть ні про що не думала. Просто стояла і спостерігала. Пилипович заховався за контейнером для сміття і навіть носа звідти не показував. Та й Простоквашин з колегами теж знайшли собі укриття. А вона від початку перестрілки навіть з місця не рушила. Ні тобі страху, ні – інстинкту самозбереження, ні – застережливого скиглення внутрішнього голосу. Жодних емоцій, лише збентеження.
До реальності Килинку повернула куля, яка просвистіла у декількох сантиметрах від її голови.
– Ах так!.. Ми, українці, – мирна нація. Нас не чіпають, ми – не чіпаємо. Тож нарікай лише на себе. Сам напросився, – обурено буркнула собі під ніс Килинка. Тієї ж миті вона зняла з плеча сумочку, розмахнулася і з усієї сили жбурнула нею у навіженого сержанта.
Сало не очікував такого повороту подій. Він намагався ухилитися від удару, але на якусь долю секунди не встиг і Килинчина сумочка добряче торохнула його по писку. Сержанта одразу викинуло із свідомості і він, зробивши в повітрі сальто-мортале, плюхнувся на землю.
Заледве Сало встиг поцілуватися з асфальтом, як до нього тут же поспішили Простоквашин і Семенов з колегами.
Наручники дзвінко клацнули на зап’ястях сержанта.
– Так, Семенов, приведіть цього новоявленого неука-шпигуна до тями і доставте у мій кабінет. У нас з ним буде ду-у-у-же цікава розмова, – розпорядився Простоквашин і звернувся до Килинки: – А ти молодець, вправно його вирубила. Я завжди казав, що жіноча сумочка – потужна зброя.
– Еге ж, вправно. Тільки тепер Редактор мене теж вирубить, – нерадісно відізвалась Килинка, не відводячи погляд від своєї сумочки, в якій лежало те, що ще якихось декілька хвилин тому було дорогущим дзеркальним фотоапаратом NIKON D 3000. – І як я тільки могла забути, що він лежить у сумочці? Приб’ю Сало…
Простоквашин співчутливо подивився на Килинку:
– Гм… ситуація вкрай досадна. Але, що зроблено, те – зроблено. Нічого уже не зміниш. Головне – не панікуй. Якось викрутимось.
– Викрутимось? – несміливо перепитала Килинка.
– Ну, так. Саме викрутимось. Ми тебе у біді не кинемо, правда Пилиповичу?
– Як кажуть: «Чим зможемо, тим допоможемо», – підморгнувши Килинці, Пилипович продовжив обтрушувати із себе пилюку. – Що знаходиться у ваших контейнерах, мене з ніг до голови пройняло якимсь дивним запахом? Смерджу, як оселедець перед власним весіллям.
– Як, що? Сміття, – гигикнув майор і враз посерйознішав. – Килинко, хочеш взяти участь у допиті Сала?
– ???
– Можна. Не хвилюйся. Буриломич і без цього нам дасть такої прочуханки, що й страшно подумати. Тож гірше уже не буде.
– Ну, раз так, то звичайно хочу, – Килинка зі всієї сили стиснула кулаки.
– Тоді гайда за мною. Пилиповичу, якщо бажаєш, приєднуйся до нас.

Після перестрілки перший поверх райвідділу справляв жалюгідне враження – обдерті і облущені кулями стіни, перевернуті і потрощені меблі, розбиті вікна і… О, жах! Тріснуте, готове щомиті розлетітися в друзки, величезне на пів стіни скло, яке розділяло хол і чергову частину. І хоча сліди недавнього бою правоохоронці уже старанно прибирали, вони все одно ще сильно різали очі.
Похмурий Простоквашин, чітко уявляючи екзекуцію, яку по приїзді вчинить з ними Буриломич, мовчки йшов до свого кабінету. За ним теж мовчки сунули Килинка і Пилипович.
– Стривай! – Килинка зупинила майора, який уже було намірився входити до свого кабінету. – А що за фрукт цей Сало?
– Ну, як тобі сказати? – Простоквашин на мить задумався. – Він у нас працює без року неділю. Замкнений, не говіркий, нудотний і, як виявилось, ще й падлюка.
– І це все?
– Так. Щоправда, є у нього одна заморока – він себе вважає справжнім чоловіком.
– Це як?
– Як? Як? Таким, як описують в художній літературі – мужнім, сильним, найрозумнішим і найпривабливішим.
– У нього мабуть не лади з головою або він дуже давно дивився на себе у дзеркало, – встряв у розмову Пилипович.
– Це точно, – погодився Простоквашин. – Бетмен недолугий. Сам же боягуз-боягузом, дурний як валянок, а про красу взагалі мовчу, ви мали «щастя» нею милуватися. Але, незважаючи навіть на це, він твердо переконаний, що є кращим з кращих. Тьху ти, аж огидно таке говорити.
– Цікаво, а як у ряди доблесної міліції потравив цей, як ти кажеш, невіглас?
– Та дуже просто, Килинко, потрапив – у нього рідний дядько по материнській лінії в столиці високо сидить. От і посприяв племіннику, а заодно підкинув свиню Буриломичу і усім нам, – Простоквашин важко зітхнув. – І що тільки не робив полковник, щоб здихатися бовдура, але нічого вдіяти не зміг. Навіть зв’язки не допомогли. Дядечко вперся рогом і ніяк не хоче поступатися.
– Тут нічого дивного немає, шановні, – знову озвався Пилипович. – Він сам-то, напевно, добре знає розумові здібності племінника. От і запроторив його не в главк і не у міський, а у районний відділ подалі від зайвих очей. Родичі – родичами, але підставлятися дядечко не захотів.
– Виходить, Сало уникне покарання? – спантеличено запитала Килинка.
– На цей раз – ні, – майор ледь помітно посміхнувся. – Учора телефонував Буриломич і сказав, що з допомогою високопоставлених друзів нарив на дядька нашого Сала убійний компромат. Так що допомагати племіннику він більше не буде, у самого зараз проблем по горло. Наш полковник, якщо береться за когось, то одразу можна сушити сухарі.
Співрозмовники якусь мить постояли мовчки, а потім Простоквашин, відкриваючи двері кабінету, мовив:
– Що ж, пішли побесідуємо з нашим красавчиком, а то він мабуть уже весь знудьгувався чекаючи нас?
– Нічого, потерпить, зараз йому стане дуже весело, – сердито пробурчала Килинка і пішла за майором.

Останнім до кабінету зайшов Пилипович. Він акуратно, але щільно зачинив за собою двері і повільно сів на звільнений Семеновим стілець. Молодший лейтенант, в свою чергу, діставши гумовий кийок, став позаду формально поки що свого колеги Сала. В тому, що насправді вони уже не колеги і більше ними ніколи не стануть Семенов тепер навіть не сумнівався.
Сало сидів на другому старенькому стільці. Його руки були завернуті за спину і надійно скріплені наручниками. Усім своїм видом сержант-зрадник показував зверхність та зневагу до присутніх і єхидно посміхався.
«Нічого, побикуй ще трішки, тобі не довго шкіритися залишилось, – подумав Простоквашин, роздавлюючи ногою останнього шпигунського жучка. – Ну, здається усі. А тепер можна і поговорити».
Майор за звичкою почав розміреними кроками міряти свій кабінет. На мить він зупинився і, обкинувши оком усіх присутніх, зупинив погляд на Килинці, якій люб’язно поступився зручним офісним стільцем і місцем за своїм робочим столом. У відповідь журналістка ледь помітно кивнула, мовляв: «Я готова», і Простоквашин розпочав допит.
– Хто тебе підкупив?
– Ага, зараз я тобі, майор, візьму і все розкажу. Розмріявся, ги-ги-ги.
– Розкажеш, ще й як розкажеш. У нас є докази твого зв’язку з бандою сектантів морозивофобів, а ще, що це ти нашпигував усе приміщення райвідділу жучками. Думаєш ми нічого не помічали дивного у твоїй поведінці? Дзуськи. За тобою уже давно наглядали.
– Ну то й що мені з того, – набичився Сало. – Ти хоча б знаєш, хто мій дядько? Та він тебе на шматки порве… все життя у молодших сержантах просидиш. Я тобі обіцяю, зрозумів?
Сало аж кипів від злості. Його писок почервонів і щедро покрився краплинками поту, а з очей, звалось, от-от посиплються іскри. Але й Простоквашин був не пальцем роблений. За свою міліцейську кар’єру він ще й не таких типів бачив.
– Що?! Ти мені погрожуєш, недомірку? – майор не на жарт розійшовся. – Та твоєму хваленому дяді самому залишилось на волі гуляти від сили дві-три години. Так що не ламай тут комедію.
– Заливаєш. Я тобі не вірю.
– Твоє право. Але, май на увазі, поки не розкажеш все, що знаєш про морозивну аферу, звідси не вийдеш.
– Ой-ой, як злякався, – насмішкувато кривляючись відказав Сало.
Допит явно не клеївся. З самого початку усе пішло не так, якось воно не заладилось. І тепер стало очевидним, що Сало нічого говорити не збирається і не буде.
– А ти, майоре, йому по печінці настукай або хай він «сам і по своїй волі» упаде декілька разів на підлогу і боляче стукнеться об неї головою, – запропонував Пилипович.
– Було б кому мене бити. Ото насмішили, – несподівано розреготався Сало. – Та наш доблесний, добрий і справедливий лицар сучасності Простоквашин ніколи не підніме руку на беззахисну людину.
Тут Сало був правий. Надто глибоке відчуття справедливості утримувало розлютованого майора від спокуси надавати колишньому сержанту стусанів.
«Так! Певно доведеться діяти іншими методами, а то ще чого доброго дійсно просидимо тут Нового року», – подумала Килинка і почала повільно підводитися зі свого стільця.
– Кажеш, що ти справжній чоловік? – Килинка спеціально демонстративно поставила на стіл свою сумочку і стала у ній щось шукати. – Зараз ми це перевіримо.
Повисла тиша. Всі присутні, в тому числі і Сало, вирячилися на дівчину здивованими очима. Тим часом на столі уже лежали помада, тональний крем, туш для вій і пудра.
– Ну що, попудримо носика? – Килинка під мигнула Салу.
Єхидна посмішка умить зникла з обличчя сержанта-перевертня і ковтаючи слова він заторохтів:
– Що тут відбувається?.. Я буду… скаржитись… Вимагаю допиту згідно інструкції…
– Не бійся, боляче не буде, – Килинка підійшла до Сала. В одній руці вона тримала помаду, а іншою хватонула його за волосся на потилиці. – Зараз робитимемо з тебе справжнього мужчину.
– Ні-і-і-і-і-і! Тільки не це. Благаю… – несамовито заверещав Сало, коли помада торкнулась його губ.
– Що ти кричиш, як паршиве дівчисько на виданні? А ще кажеш: «Я справжній чоловік». Який же ж ти після цього чоловік?! – Килинка спеціально фарбувала губи Салу повільно, щоб він зміг реально оцінити ситуацію. – То ти нам щось цікаве розкажеш, чи доведеться фарбувати вії?
– Розкажу, розкажу… Я все розкажу. Тільки не треба вії, благаю.
– От так би й зразу, а то скорчив із себе Супермено-Бетмено-Спайдермена, – Килинка увімкнула диктофон і продовжила: – Як ти влип у цю історію?
– Декілька місяців тому мені зателефонував мій дядько і попросив допомогти якомусь доброму чоловіку провернути в Ружині аферу з морозивом.
– Що за «добрий чоловік»?
– Я не знаю, бо ніколи його не бачив. Він сам телефонував тоді, коли були потрібні мої послуги.
– От не задача, – зло мовив Простоквашин.
– Добре, припустимо, що так і було, – не звернувши уваги на репліку майора, Килинка продовжила допит. – Але ж гроші за послуги тобі ж якось платили?
– Точно, гроші! – незрозуміло чому зрадів Сало. – Мені їх привозили готівкою хлопці із Верхівні.
– Верхівні?
– Так, з Верхівні. Точніше з «Верхівня інкорпорейшн».
– О! Це уже цікаво, – вражено мовила Килинка. – І за що ж тобі платили ці хлопці?
– Щоб я заплутував розслідування справи про саботажі на морозивних підприємствах і зводив наклепи на присутнього тут Івана Пилиповича. А ще…
– Ну, чого замовк, кажи раз вже почав.
– … Щоб спроваджував цікавих від Верхівнянського панського маєтку.
– Навіщо? – майже хором запитали Килинка, Простоквашин і Пилипович.
– Точно не знаю, але краєм вуха від хлопців з Верхівні чув, що там зберігається якась дуже коштовна річ.
– Навіть так, – Килинка хвильку помовчала і знову заговорила: – Що ще цікавого можеш розказати?
– Більше нічого, чесне слово.
– Гаразд. Ось тримай ручку та папір і давай строчи явку з повинною. Ми сьогодні добрі, правда майор?
– Еге ж, добрі. Тільки ти там прізвища, автомобільні і телефонні номери, адреси, паролі, явки не забудь написати, – рикнув Простоквашин.
Сало у відповідь інтенсивно закивав головою.

Килинка і Простоквашин стояли на ганку райвідділу. Сонце наближалось до горизонту, який від того «горів» яскравим жовто-червоним кольором. Настав вечір.
– Може я тебе підвезу до редакції чи додому? – майор кивком показав на припаркований на стоянці червоний автомобіль BMW X6 M з номерним знаком «1313».
Килинка уже давно не могла зрозуміти звідки у простого міліціонера звичайного районного відділу внутрішніх справ взялися гроші на таку дорогу автомашину. Нібито і хабарів не бере, чесний і справедливий, а на цілій купі грошей їздить. Цього збагнути у Ружині ніхто не міг.
– Дякую, не потрібно. Хочу трохи пройтися і подумати, – чемно відповіла Килинка.
(продовження уже пишеться)