А ЗОРІ ТУТ ТИХІ
Сучасна «кислотна» музика виїдала усі мізки, заставляючи їх пульсувати з шаленою швидкістю. Ще мить і голова обіцяла вибухнути під дією незрозумілих наборів звуків, які нинішня молодь гордо називає музикою. Дискотека набирала обертів.
Килинка і Хельга сиділи на самій крайній лавочці під каштанами поблизу районного будинку культури. Світло від вуличних ліхтарів сюди ледь сягало, а тому вони знаходилися майже під покровом ночі. Декілька разів їм довелось «відшивати» компанії малолітніх залицяльників, які усе норовили познайомитися з «такими красивими кралями» (і де тільки ця шпана таких слів набралася?) і зараз вони відверто нудьгували.
– Знаєш, Хельго, як тільки він з’явиться вважай, що на одного інформатора у тебе стало менше. Я його приб’ю. Уже цілу годину його чекаємо, наражаючи свій мозок на небезпеку бути розплавленим від цієї молодіжної му-зз-ики… А може він взагалі забив на усе?
– Не хвилюйся так, обов’язково приїде. У Лари знову якісь нелади і йому дуже потрібні гроші.
– А що ж вона, бідолашна, захворіла? Ой, біда так біда! – Килинка притворно зітхнула. – Що у неї на цей раз: простуда, вітрянка, понос, герпес?
– Не єхидничай, у людини, між іншим, біда, – ледь стримуючи сміх відповіла Хельга.
– Еге ж, біда. Тільки от з головою. Це ж треба було машину Ларою назвати…
Дівчата залились веселим сміхом. І сміялися б вони, напевно, ще дуже довго, але раптом почувся скрежет автомобільних гальм і з-за вугла на всіх парах вилетів старенький автомобіль ВАЗ 2101, прозваний в народі «Копійкою». З кожної щілини цього зеленого монстра з білим капотом і синіми задніми дверцятами з правого боку линуло:
«Группа крови – на рукаве,
Мой порядковый номер – на рукаве,
Пожелай мне удачи в бою, пожелай мне:
Не остаться в этой траве,
Не остаться в этой траве.
Пожелай мне удачи, пожелай мне удачи!»
Різко загальмувавши Лара елегантно зупинилась акурат поблизу журналісток.
«И есть чем платить, но я не хочу
Победы любой ценой.
Я никому не хочу ставить ногу на грудь.
Я хотел бы остаться с тобой,
Просто остаться с тобой,
Но высокая в небе звезда…»
Вовчик безцеремонно перервав спів Віктора Цоя і почав вибиратися з машини. Коли ж йому це вдалося, інформатор ніжно погладив дах авто і з любов’ю в голосі сказав:
– Не сумуй, люба, я не надовго.
– Ну не псих? – прошепотіла Килинка.
– Сто відсотків, – теж пошепки погодилась Хельга.
Вальяжно, не поспішаючи Вовчик підійшов до дівчат і хизуючись знанням двох-трьох десятків слів англійської мови весело промовив:
– Greetings, to journalists! How are you doing? How are you?
– Хаваєм, хаваєм… Ти краще скажи, the moron not finished and a radish green, in other words, the bad person, ти де так довго швендяв? – стискаючи кулаки запитала Килинка.
– Не зрозумів? – посмішка вмить щезла з обличчя Вовчика.
– Як не зрозумів? Ти ж кажеш, що досконало знаєш англійську мову? – Килинка зробила рішучий крок уперед.
– Ну я… я… того… я… того… – бурмочучи під ніс, Вовчик ступив крок назад.
– Килинка у тебе, перекладаю дослівно, ідіота недобитого, редиски, тобто нехорошої людини, запитала де ти так довго швендяв? Що тут не зрозуміло? – поцікавилась Хельга.
– А-а-а! Зрозуміло! Просто Килинка нечітко і неправильно вимовляла слова, то я спочатку і не врубався, – задоволений тим, що викрутився, Вовчик знову почав шкіритися на усі зуби.
– Я – дипломований перекладач з англійської, французької, японської і ще з десятка мов, неправильно вимовляла слова? Я вірно тебе зрозуміла? – здавалось ще мить і Килинка залишить Лару без хазяїна.
Розуміючи, що трохи забрехався, Вовчик благально подивився в очі Килинки:
– Так… тобто – ні… Я не це хотів сказати…
– Правильно, правильно. Не відбріхуйся. Твій час прийшов, так що Hasta la vista, baby! – Килинка підійшла до переляканого Вовчика і замахнулася кулаком правої руки.
Інтуїтивно інформатор закрив голову руками і з криками: «Лежачого не б’ють!» гепнувся на землю. В очах потемніло, у вухах задзвеніло, а душа уже почала відділятися від тіла, аж раптом…
«Стоп! Чому мені не боляче? Удар, напевно, був добрячий, але я не відчув болю, чому? Так, так, так... Справді, чому?.. Ура!!! Знаю. Я ж умер, тому й не болить. Але… де ж яскраве сяйво і… що це за сміх?.. Тьху ти, знову вони мене підкололи», – Вовчик розплющив очі і побачив Килинку та Хельгу, які тицяючи у нього пальцями мало не лопали від сміху. Прожогом піднявшись з трави, щоб не доведи Господи, часом ніхто сторонній не побачив хвилинної слабкості відомого у Ружині пацанчика Вовчика, інформатор ображено подивився на дівчат і буркнув:
– Foolish joke and not the ridiculous.
– Ти знову за своє, невже тобі мало цього уроку? Жарт, бачте, йому не смішний. Менше бикувати треба, – відрізала Килинка і додала: – Жарти – жартами, але ми не для цього тут зібралися. Працювати треба. Ти «нарив» інформацію, яку ми просили?
– Так «нарив», але з огляду на сьогоднішню екзекуцію вона коштуватиме вам на п’ятдесят баксів дорожче.
– Гаразд, вибач. Ми з Хельгою трохи перестаралися. Але це ти сам винен, не треба було примушувати нас довго чекати, слухаючи цю кислоту, прозвану в народі музикою. Ну то що, мир?! – на знак примирення Килинка протягнула Вовчику руку.
– Мир, але п’ятдесят баксів зверху, – Вовчик потиснув запропоновану йому руку.
– Ти диви, який хвацький, – до розмови долучилася Хельга. – У тебе часом в сім’ї одеситів не було?
– Не знаю за одеситів, а бізнесмени точно були.
– ???
– Мій прадід Мусій ще при царі Миколі ІІ підпільно самогон гнав і вигідно його збував. Його продукція в окремих колах була відома під назвою «Мусіївська». Бабуся розповідали, що часто дідову оковиту замовляв на бенкети навіть Ружинський поміщик Антон Злотницький. Ось так.
– І що ж з тим бізнесом сталось, бо по тобі щось не видно, що ти нащадок великого горілчаного магната? – хіхікаючи поцікавилась Килинка.
– Накрився бізнес мідним тазом. І через, що? Через дрібничку, безглузде непорозуміння.
– Яке? – з неприхованим інтересом поцікавилась Хельга.
– У Злотницького був водій Прокофій Сиротенко…
– Стоп! Який водій, – перебила Вовчика Килинка, – тоді ж іще автомобілів не було?
– А ти, що не знала – поміщик Злотницький ще у тисяча дев’ятсот восьмому році купив автомобіль «Пежо», двадцять чотири кінських сил під капотом і номерний знак 117?
– Я й про такого поміщика не чула, а про його автомобіль тим паче. Але ти розповідай далі. Дійсно, цікава історія.
– Так от, «Мусіївську» Прокофій напередодні кожної гулянки забирав поміщицьким автомобілем із прадідового міні-заводу, розташованого у клуні за хатою. І усе було гаразд, аж якось прадіду закортіло пригостити Прокофія новим сортом оковитої «Мусіївська козацька». А оскільки у ті часи державтоінспекторами навіть не пахло, поміщицький водій не відмовився від такої халяви. Та мій предок забув врахувати, що міцність його нової «Козацької» сягала шістдесяти градусів. Тож Прокофій наклюкався, сів за руль і благополучно угробив автомобіль свого хазяїна. Бабуся казали, що Злотницький рвав і метав, а потім здав мого винахідливого предка жандармам. Так безславно і закінчився прадідів бізнес.
– Печальна історія, нічого не скажеш, – зітхнула Хельга. – Але давай-но, нарешті, розповідай те, про що ми тебе просили дізнатися.
– Та без проблем. Там історія ще цікавіша і більш заплутана. Тож слухайте уважно.

Зелена «копійка» впевнено мчала крізь зоряну Українську ніч. Позаду уже залишились Плоска та Ягнятин, а попереду маячив Карабчиїв. Вовчик уважно слідкував за дорогою, вправно скеровуючи авто між вибоїнами. У свою чергу, Лара крехтіла і іноді «покашлювала» вихлопами від неякісного бензину, але мовчки везла свого хазяїна та його пасажирку на швидкості дев’яносто кілометрів за годину у Верхівню. З динаміків линула музика легендарного гурту «Кіно» – хлопці співали про те, як вони садили алюмінієві огірки на брезентовому полі.
Килинка сиділа у передньому пасажирському кріслі і думала над тим, що ще якихось дві-три години тому їй з Хельгою розказав Вовчик. А розповідь та, дійсно, виявилась цікавою і пізнавальною.
За словами інформатора, виходило, що справжнім власником «Верхівня інкорпорейшн» був такий собі француз Поль Дебюсі, який управляв компанією через підставного директора Юхима Небилицю. І саме француз, з невідомих поки що причин, затіяв морозивну кризу і підставив Івана Пилиповича. Причому, для досягнення цілі він не пошкодував навіть свого підприємства, влаштувавши там навмисний підпал. На Україні француз з’являвся дуже рідко (обережний, мабуть), але нещодавно у Верхівню з інспекцією приїхав його старший син Жак. У тому, що інспекція – це фікція, Килинка не сумнівалася, однак справжня причина цього візиту залишалася таємницею за сімома замками. Вовчик не зміг нічого путнього про це дізнатися. Лише обривок чутки про те, що гість із Франції нібито шукає Золоту рибку. Але це була лише перша частина Марлезонського балету. Далі – ще цікавіше і заплутаніше.
Під прикриттям вигаданої реконструкції, нібито фінансованої щедрим анонімним французьким меценатом, Верхівнянський маєток Ганських-Ржевуських на все літо закрився для відвідувань, а усі працівники агротехколеджу разом з директором за рахунок усе того ж невідомого мецената відправились у тримісячне турне по Середземному морю.
Насправді ж удавані реставратори обстежували усі закутки маєтку і парку в надії знайти золоту статуетку і, якщо вірити інформаційному джерелу Вовчика, поки що безуспішно. Саме тому потрібно було поспішати і Килинка вирішила власною персоною (інкогніто звичайно) навідатися у Верхівню.
– Вовчик, – Килинка відволіклась від роздумів, – а у тебе часом немає послухати нічого іншого? Я не противник гурту «Кіно», але усе ж…
– Чому ж нема? У Вовчика є усе, – інформатор не відводячи погляду від дороги, правою рукою поміняв касету у магнітолі.
Спочатку з динаміків чулося лише шарудіння, а затим пролунало:
«В мой старый сад
ланфрен-ланфра
Лети моя голубка
Там сны висят
ланфрен-ланфра
На всех ветвях
Голубка…»
– Ти мене дивуєш. Такий контраст – то «Кіно», то – Боярський, – Килинка не приховувала свого здивування.
– У мене ще є Рамштайн і запис концерту хору Кубанських козаків, хочеш послухати?
– Не треба, Боярський в самий раз, – завовтузилась у своєму кріслі Килинка.
– Ну як хочеш.
У салоні авто запанувала мовчанка. За вікнами було темно, лише передні фари виривали у темряви невелику полосу світла. Позаду уже залишився і Карабчиїв зі своїми сплячими жителями та голосно гавкаючими собаками.
Позіхнувши, Килинка знову занурилась у роздуми.
За її підрахунком, все вказувало на те, що вона от-от наблизиться до розгадки великої історичної таємниці. І нехай тоді Ден Браун плаче від заздрості гіркими сльозами над своїм вигаданим «Кодом да Вінчі». Лишалося зовсім мало – непомітно пробратися у маєток і першою знайти Золоту Рибку. У передчутті такої «веселої» перспективи Килинка зітхнула.
– Щось сталося? – виявляється Вовчик не лише уважно слідкував за дорогою, а й прислухався до того, що відбувалося в салоні авто.
– Ні, просто подумала про те, як непомітно добратися до Бальзаківських кімнат.
– Тю, це ж elementary, Watson.
– Та не вже? – саркастично мовила Килинка.
– Авжеж. Приїдемо я тебе проведу.
– А звідки ти усе знаєш?
– Work at me such – all the nobility. По нашому: робота у мене така – усе знати.
– You the simple taxi driver! – спеціально на англійській кривляючись сказала Килинка.
– Так, я звичайний таксист, але знаєш, яких клієнтів іноді доводиться возити? Огогого яких, – Вовчик на мить підняв обидві руки, показуючи ступінь важливості його пасажирів.
Залишена без керування Лара злегка качнулась вліво.
– Ти за руль держись, а не махай руками.
– Ой! – Вовчик вхопився за руль і швидко вирівняв траєкторію руху автомобіля. І досить вчасно це зробив, бо тієї ж миті очі засліпило ярке світло зустрічного автомобіля, який на великій швидкості промчався за декілька десятків сантиметрів від Лари.
Рефлекторно Вовчик натиснув на гальма і його машина шумно зупинилася на обочині.
– Нічого собі, ледь розминулися, – оглядаючи Лару на предмет ушкоджень сказав інформатор.
– Більше з тобою нікуди не поїду, таксист недолугий.
– Та я ж не винен. Він, редиска, дальнє світло на ближнє не перемкнув і засліпив мене. Ти ж сама бачила.
– А руль, хто кинув, Пушкін?
– Так вийшло…
– Так вийшло, – передражнила Килинка співрозмовника і уже м’якшим та добрішим голосом додала: – Гаразд, обійшлося і слава Богу. А тепер поїхали, час на місці не стоїть. Скоро ніч уже закінчиться.

До Верхівні доїхали без нових пригод. Вовчик акуратно припаркував машину за сто метрів від центрального в’їзду на територію маєтку-коледжу і далі довелося йти пішки.
– Що робитимемо? – запитала Килинка, коли вони наблизились до території парку.
– Дуй за мною, – обізвався Вовчик і поліз у кущі.
– Ще по кущах мені не вистачало шастати – обурилась Килинка.
– А у тебе є краща ідея? – почулося з кущів. – Ні? Тоді чого стовбичиш, як Айтодорський маяк у Ялтинському порту?
Кращих ідей у Килинки дійсно не було і їй нічого іншого не залишалося, ніж довіритися інформатору.
– Добре, уже іду.
На здивування допитливої журналістки, кущ виявився не таким уже й страшним і колючим. Одразу за цим куцим створінням природи розпочиналася територія парку і якщо там, на вулиці трохи підсвічували зорі та місяць, то тут, під кронами столітніх дерев, була така темінь, що хоч в око дай.
Якусь мить постоявши, щоб призвичаїти очі до темноти, Килинка пішла слідом за Вовчиком, який і не думав зупинятися.
– А де ми зараз? – пошепки запитала Килинка. І хоч раніше бувати у цих місцях їй доводилося неодноразово, в темноті усе здавалося не знайомим.
– Через двадцять-тридцять метрів буде капличка-усипальниця Ганських, від якої рукою подати до палацу.
І справді дуже швидко вони дійшли до невеликої одноповерхової будівлі із дзвіницею, від якої до палацу вела мощена великими тротуарними плитами доріжка. Килинка із-задоволенням ступила на неї, бо йдучи навпростець уже змуляла усі ноги. Мета була близько, а коли вони дійшли до гігантського каштана, за яким одразу розпочинався кам’яний місток через розлогий яр, дівчина несподівано запитала:
– А ти знаєш, що це за каштан?
– Та хто ж цього не знає? Бідолашне дерево! – Вовчик зітхнув. – Це ж треба було комусь вигадати, що під ним Бальзак уперше поцілував Ганську.
– А якщо це не вигадка і все було насправді?
– Ніхто сьогодні уже розбере, як воно було насправді, але дерево все одно жалко.
– Тут ти правий, – Килинка співчутливо подивилася на каштан. – Студенти і туристи добряче його обчихвостили, відламуючи кору для виготовлення талісманів кохання. Та я вір…
– Ану давай швидко за мною, – перебив Килинку Вовчик і, вхопивши її за руку, потягнув у яр.
Спотикаючись об ями і розкидане гілляччя та обдираючи відкриті частини тіла об кущі, новоспечені шукачі пригод на м’яке місце стали пробиратися на дно яру.
– Ти, що здурів?! – обурено гримнула Килинка, коли вони заховалися під містком.
– Тс-с-с-с… – Вовчик приклав вказівного пальця лівої руки до губ. – Чуєш?
Дівчина прислухалась і почула голоси, які з кожною миттю ставали усе чіткішими. То безперечно були чоловіки і судячи по шуму, не менше чотирьох осіб.
– Je voudrais revenir à la France, – почулося десь з гори. – Je me suis lassé de regarder cette statue mythique.
– Peut-être que ça n'existe pas. Nous sommes tous bien cherché mais rien trouvé, – зазвучав ще один голос.
Вовчик і Килинка сиділи тихо і намагалися почути кожне слово.
– Тю, нічого не розумію, – обурився вовчик.
– А що тут розуміти? Хлопці просто критикують своє начальство, – пояснила Килинка.
– Серйозно? – з недовірою поцікавився інформатор.
– Так. Перший сказав, що йому набридло шукати міфічну статуетку і він хоче повернутися у Францію. А другий висловив думку, що Золотої Рибки взагалі не існує, бо вони тут усе обшукали, але й досі нічого не знайшли.
– Не знайшли, кажеш, це – дуже добре. Значить, у нас є ще шанси.
– Шанси то є, але як добратися до потрібних кімнат? – скептично мовила Килинка.
– Тут ти права, прямий і короткий шлях нам уже не світить. Так що доведеться чимчикувати у обхід. Давай тихенько за мною, – Вовчик низько пригинаючись рушив у протилежному від незнайомих французів напрямку.
І знову – колючі чагарники, слизька від роси трава, підступне сухе гілляччя під ногами і хаотично розташовані ями. Вимушена прогулянка нетрями Верхівнянського парку не додавала оптимізму і хорошого настрою. Але, що поробиш, видавати свою присутність у даний момент було ще більш не прийнятніше. Тому, прикусивши від злості на земляків Бальзака нижню губу, Килинка ось уже півгодини мовчки сунула за Вовчиком.
«Сподіваюся, він знає, що робить, інакше…»
Про інакше Килинка не встигла подумати, бо Вовчик, порушуючи усі правила їхньої конспірації, несподівано сказав:
– Усе, далі буде легше. Скоро вийдемо на мощену доріжку, здається алею Кохання, чи Дуелей, точно уже не пам’ятаю, а там – рукою подати до задньої частини палацу.
– Оце, дійсно, хороша новина, – враз повеселішала Килинка. – Але, йдучи по алеї, чи не зустрінемо ми не бажаних персон?
– Не повинні. Тут майже ніколи ніхто не ходить. Навіть туристів сюди рідко водять.
– Чому так?
– Все до банальності просто – далеко від палацу. Тому метрів сімсот-вісімсот ми можемо пройти відносно спокійно і майже не ховаючись.
Вовчик виявився правим – їх дійсно довго ніхто не турбував. Але усе хороше, як відомо, має паскудну і підлу здатність закінчуватися. Одразу за іподромом колишніх господарів маєтку, який нині виконував роль студентського стадіону, Килинку і Вовчика чекав сюрприз у вигляді трьох озброєних охоронців.
Занадто розслабившись під оманливою дією відносного спокою, Вовчик мало не ткнув носом у спину одному з охоронців – лише в останню мить він зметикував, що до чого і вирішив нанести удар першим.
Скориставшись секундною перевагою у раптовості, Вовчик із всієї сили ударив противника кулаком по лівій нирці і, не чикаючи поки він опам’ятається, відправив у нокаут сильним ударом по обличчю.
Двоє інших охоронців виявилися більш спритнішими і, дістаючи зброю, вони кинулись на непроханих гостей. Однак, Вовчику аж ніяк не подобалась перспектива ходити з простреленою головою, а тому він почав рішуче діяти. Спочатку підпустивши супротивників на максимально допустиму відстань, побіг їм назустріч і різко підстрибнув уверх. Затим, зробивши у повітрі неймовірний пірует, ударом ноги надовго вивів з гри ще одного недруга.
А от з третім охоронцем довелося трохи пововтузитися. По-перше, його потрібно було залишити у свідомості для подальшого допиту, а, по-друге, він показав себе досить спритним бійцем.
Двобій між Вовчиком і сторожем з перемінним успіхом тривав більше десяти хвилин і йому не було видно кінця, бо у однаково виснажених суперників не вистачало сил для того, щоб поставити в ньому остаточну крапку. За них це зробити вирішила Килинка. Знайшовши найбільш підходящий дрючок, вона стала примірятися для нанесення удару. Та, як на зло, незручність полягала, в тому, що, обмінюючись ударами, Вовчик і охоронець по черзі поверталися до неї спиною, а тому ймовірність влучити по своєму напарнику була досить високою. Лише, коли Вовчик зрозумів її намір і спеціально відхилився в сторону, Килинка змогла здійснити свій намір. З криком: «Банзай», вона щосили гепнула противника по спині так, що аж дрюк хруснув. Оціпенівши від болю охоронець на мить відкрився і пропустив потужний удар.
– Ти мене дивуєш. Це ж треба було так його тріснути. Чесно кажучи, не чекав від тебе такого. Молодець, – відхекуючись сказав Вовчик.
– Я від простого таксиста теж не чекала такої спритності, – правдиво зізналася Килинка, дивлячись на нерухомо лежачого, ніби мішок з картоплею, охоронця, який для допиту аж ніяк не годився. – Де ти так навчився махати кулаками і ногами, на карате чи ушу це зовсім не схоже.
– Це, моя дорогенька, бойовий гопак, а він, знаєш, штука набагато сильніша за всякі там східні фіґлі-міґлі, – гордо відповів Вовчик. – А про те, де я цьому навчився, може, колись тобі і розкажу по старій дружбі.
– Добре, відкладемо розмову на потім. Зараз же нам потрібно діяти швидше, бо скоро сюди вся охорона збіжиться. Ох і наробили ми з тобою тут шуму!
– Так ми уже майже прийшли. Залишилось якихось два десятки метрів.
– Ну тоді – вперед! – скомандувала Килинка і дві малопомітні людські тіні під покровом ночі посунули до, з цього боку, правого крила палацу.

На диво, на нещодавній шум охорона ніяк не зреагувала і ніхто не поспішав допомагати своїм колегам. Звичайно, так то воно і краще, але тиша і спокій, чомусь, бентежили.
– Сюди, – тихо сказав Вовчик і, ховаючись від світла ліхтарів, попід стіною пішов до потрібного їм входу у палац.
Килинка наслідувала його приклад і теж притулилася до стіни, а коли наблизилась до свого супутника запитала:
– Зможеш відкрити?
– Ага, навіть швидше, ніж ти думаєш.
– ???
– Тут взагалі не замкнено – заходь й бери, що хочеш. Мені це не дуже подобається.
– Так, щось тут не чисто, – задумливо погодилась Килинка і раптом запитала: – А це, що там?..
Вовчик прослідкував за напрямком її руки і, напруживши зір, іронічно відповів:
– Автомобіль.
– Та я бачу, що не підвода. Але що це за автомобіль?
– Тю, звичайний собі червоний BMW X6 M.
– А ти на номерний знак подивись.
Територія перед центральним входом у маєток добре освітлювалась, а тому Вовчик без проблем розгледів номер авто і тихенько присвиснув:
– Так це ж беха Простоквашина!
– Отож бо й воно.
– Цікаво, а він що тут забув? – Вовчик не приховував свого здивування.
– Думаю, скоро дізнаємося.
Інформатор мовчки кивнув головою і переступив через поріг у темряву палацу. Килинка й собі подалася за ним.
За дверима їх чекав продовгуватий передпокій, минувши який доморощені Ружинські Лара Крофт та Індіана Джонс потрапили до невеликого коридору, увінчаного дерев’яними сходами на другий поверх.
– Ну ось ми і прийшли, – задоволено констатував Вовчик і зупинився біля фарбованих темно-коричневим лаком дверей.
– А це точно те, що нам треба? – несміливо перепитала Килинка.
– Точно, точно. Дивись сюди, – інформатор змінив положення свого ліхтарика і тицьнув пальцем у невелику табличку, яка повідомляла про те, що за дверима знаходиться музей французького романіста.
– Ну, раз так, то, як кажуть французи: "Est le bienvenue!”
– Що?
– Ласкаво просимо!
– Ага, просимо. Спочатку треба відімкнути замок, – скептично сказав Вовчик і узявся за дверну ручку.
Під легким натиском двері з легкістю відчинилися.
– У них тут, що сьогодні день, точніше, ніч, відкритих дверей? – резонно зауважила Килинка.
– Схоже на те, – Вовчик на мить задумався. – Слухай, а може це пастка?
– Не думаю. Хотіли б нас піймати, уже давно б скрутили. Ні, тут однозначно щось інше, і я маю намір зараз же це з’ясувати.
– Тоді ти йди з’ясовуй, а я тут початую. Мало, що може бути, непрохані ж гості нам зараз не потрібні.
Нічого не сказавши у відповідь, Килинка увійшла до колишніх апартаментів Бальзака.

Допитливу журналістку зустріла тиша, яка, чомусь, навівала не тривогу, а – спокій. Ось вона – її мета. Місце, де трохи більше сотні років тому жив Бальзак, здавалося й досі пам’ятало свого знаменитого постояльця. Кожен предмет тут дихав історією і міг не мало розповісти про колишніх господарів цього дому і велике кохання Евеліни та Оноре.
Килинка на мить оторопіла. Раніше їй уже доводилося декілька разів тут бувати, але то було у день і під суворим наглядом екскурсовода й поглядами інших відвідувачів. Тепер же вона була сама та ще й у ночі, а ніч, самі знаєте, навіває особливі думки і показує цілком звичне у зовсім іншому ракурсі. І саме у ночі можна побачити те, що у день малопомітне. Тим паче, що світло від вуличних ліхтарів, проникаючи у кімнату крізь невеликі вікна, робило з темряви напівтемряву, яка створювала тут особливий ореол таємничості.
Одночасно борючись з цікавістю і необхідністю чим швидше знайти статуетку і вшиватися звідси, Килинка підійшла до піаніно XVIII століття. На музичному інструменті красувався надпис: «Карл Ганс. Одеса». Руки чомусь зрадницьки тремтіли, але силою волі вгамувавши хвилювання, Килинка тихо підняла кришку і повільно, щоб не порушити тишу, торкнулась клавіш.
Такої насолоди вона ще не отримувала.
«Це ж треба, я удавано граю на піаніно, клавіш якого торкалися руки багатьох відомих людей. То ти, Килинка, у нас, виявляється, блакитної крові…», – посміхнулася новоспечена аристократка і перевела погляд на круглий стіл, який осиротіло стояв посередині кімнати.
Колись краєм вуха вона чула, що за цим столом, привезеним сюди з Одеси, разом з Ганськими грали у карти Пушкін, Міцкевич, Раєвський і багато інших відомих особистостей того часу.
– Що то була за дивна компанія, так Олександре Сергійовичу? – пошепки запитала Килинка, але Пушкін з відомих причин промовчав.
Ретельно оглянувши вітальню, журналістка зайшла у робочий кабінет Бальзака, де присутність романіста відчувалася ще більше.
– Ну і де ж ви заховали Золоту Рибку? – Килинка на мить зупинилася і помітивши біля каміна два крісла прилаштувалася було всістися у одне з них, але її наміру завадив шум у спальні письменника.
– Хто тут? – тремтячим голосом запитала перелякана журналістка.
– Хто-хто, Бальзак! Хто ж іще може тут бути о четвертій ранку? – почулося у відповідь.
До Килинки не одразу дійшло, що голос їй до болю знайомий. І лише за кілька десятків секунд напруженої роботи мозок таки видав на гора правильне припущення.
– Простоквашин, це ти?
– Так, я.
– А, що ти тут робиш?
– Не задавай дурних запитань, краще допоможи.
– А-а-а… звичайно… зраз іду… – Килинка знову не одразу зметикувала, що до чого.
Переступивши поріг спальні, журналістка була вкрай здивована від побаченого. У кутку під вікном на підлозі лежав зв’язаний по руках і ногах майор, а гармидер у кімнаті свідчив про нещодавню бійку.
– Нічого собі, тебе скрутили! А я наївна думала, що побороти славного майора Простоквашина неможливо, – гигикнула Килинка.
– Не єхидничай, – зло буркнув майор. – З ніг мене звалили підступно гепнувши ззаду по макітрі чимось важкеньким… У чесному бою я б їм наваяв. А так… Перевелися нині злочинці… стали хитрішими і підступнішими… Так що продовжуй вірити у світлі ідеали… і у добрих та скромних героїв… таких як я…
Відчувалося, що кожне слово дається майору не легко і Килинці стало соромно за свою поведінку.
– Вибач, я не хотіла тебе образити.
– Пусте, сам винен. Не треба було лізти без підтримки у це осине гніздо, – уже добріше озвався майор. – Так ти мене нарешті розв’яжеш, чи будемо й далі так розмовляти? Тобі-то, може і зручно, а от мені – не дуже.
Звільнити Простоквашина від пут виявилось не легко і для того, щоб розрізати мотузку Килинці довелося розбити графин із венеціанського скла. Але й після цього міцна мотузка довго пручалася і йорзала під гострою скалкою.
– Ух, нарешті свобода, – зітхнув майор, повільно піднімаючись на ноги. – Дякую тобі, моя рятувальниця. Як би не ти, то валятися б мені тут ще Бозна скільки.
– На здоров’я. Ти краще скажи, що тут відбулося?
– Добре, тільки після того, як ти поясниш свою появу. Я ж тебе просив самій нічого не робити, – Простоквашин з докором подивився на Килинку.
– Назад уже не повернеш і докорами справі не допоможеш, – обурилась вона.
– А якщо без докорів?
– Якщо без докорів, то з’явилася у мене цікава інформація, і я вирішила усе перевірити на місці.
– І як, перевірила?
– Ага, з вами тут перевіриш – довелося відволікатись на рятування одного нещасного майора, який потрапив у халепу. Та ти його, хі-хі-хі, мабуть, не знаєш.
– Смійся, смійся. По-справжньому сміється той, хто сміється останнім.
– Вибач. Але так воно й було насправді.
– Гаразд, вірю. Тепер, я так розумію, моя черга колотися? – сказав Простоквашин і, діждавшись схвального кивка, продовжив: – Нам надійшла оперативна інформація про те, що сьогодні має відбутися пограбування Верхівнянського маєтку. А оскільки усі досвідчені працівники райвідділу й досі вистежують і виловлюють по-одному відморозків з банди морозивофобів, то я вирішив діяти в одиночку. Не брати ж із собою необстріляний молодняк? Так от, приїжджаю я у Верхівню, а тут французи уже пакують цінні речі. Ну, я вихопив свого «Макара» і закричав: «Стояти! Міліція! Руки вгору, стріляю на ураження!»
– І вони всі одразу здалися, кинули зброю, упали на коліна і заволали: «Не стріляйте, дядечко міліціонер», – не стримавшись Килинка вставила своїх п’ять копійок.
– Даремно іронізуєш, перестрілка була ще та. Добре, що, перед тим, як полохати бандитів, хоч допетрав відійти подалі від машини, а то зробили б з моєї бехи решето. Хоча точно не знаю, може таки зробили. Я ж, вивівши з гри усіх бандитів на вулиці, посунув всередину палацу, у темноті якого й отримав добрячий удар по тім’ячку. А далі були зірки і далекі планети…
– Не переживай, з машиною усе гаразд, сама бачила. А що було далі?
– Далі… – майор злобно прикусив верхню губу (усі люди кусають нижню, а от Простоквашин завжди, чомусь, гриз верхню). – Очухався я уже зв’язаний у цій кімнаті. Але прийшовши до тями, очі відразу не відкривав. Так нас колись вчили в академії – спочатку з допомогою слуху вивчи ситуацію, а уже потім розплющуй свої баньки. На слух з’ясував, що у кімнаті, крім мене було ще четверо осіб – троє французів і один українець. Приблизно визначив місце їхнього розташування і вирішив діяти.
– І, що було далі?! – Килинка нетерпляче перепитала співбесідника.
– Що, що? Підполковник Кучер, мій викладач тактики виходу з критичних ситуацій, якби дізнався, то засоромив би на увесь світ.
– Це чому?
– А тому, що я телепень не врахував, що зв’язаний.
– Я так розумію, у тебе нічого не вийшло?
– Правильно розумієш. Тільки зайвий синяк під око заробив. Як виявилось, – вів далі майор, – одним з французів був такий собі Жак Дебюсі. Тобі знайоме це ім’я?
– О, ще й як знайоме! Це син справжнього власника «Верхівня інкорпорейшн» Поля Дебюсі.
– А хто ж тоді Юхим Небилиця? До речі, тим українцем виявився саме він.
– Підставний директор.
– Ух ти, не знав. Я ж думав, що він нормальний мужик. Скільки років були знайомі, а тут виявилось… Ех!.. – майор махнув рукою.
– Це життя, майор. Люди часто виявляються не тими, кого вдають.
– Я ж навіть, коли Сало на допиті зізнався не хотів вірити, що Юхим на таке здатний і до цієї ночі думав, що усе творилося за його спиною. От я телепень, не хотів зрозуміти простої істини – таку аферу неможливо провернути без відома директора.
– Нічого, усі помиляються. Ти краще скажи, француз чи Небилиця тобі щось казали.
– Так, француз, до речі, на чистісінькій українській мові, втирав про те, що не потрібно було мені лізти у його справи, що тепер гірко про це пошкодую і таке інше у тому ж дусі. Але коли, я сказав про спецназ, який нібито уже скоро має з’явитися у Верхівні, одразу разом з Юхимом вшився. Думаю, вони уже десь під’їжджають до Києва, а там – у Бориспіль і «Привіт, гостинна Україна!»
– То потрібно негайно повідомити твоїх столичних колег.
– Не переймайся, далеко не втече, його й так уже чекають в аеропорту мої, як ти сказала, колеги. Тільки от затримувати його ніхто не буде, прослідкують, щоб він сів у літак і «До побачення!»
– Як так?! Він злочинець! – обуренню Килинки не було меж.
– Та заспокойся ти. Ніхто його відпускати не збирається, – спокійно сказав Простоквашин.
– Але ж ти щойно сам сказав, що затримувати француза ніхто не буде.
– Правильно, затримувати в Україні. Розумієш про, що я?
– Здається так. Ви його здасте французькій поліції.
– Не одразу, спочатку за ним трохи постежать наші хлопці.
У кімнаті на добрих п’ять хвилин запанувала тиша. Килинка і Простоквашин думали кожен про своє. На дворі уже майорів ранок і десь на селі загорлали перші півні. Але тут, в апартаментах великого Оноре де Бальзака, час ніби зупинився і уся життєва метушня за вікном здавалася не суттєвою.
– Ліве око правої дівчини, – несподівано Килинка озвучила свої думки.
– Не зрозумів, що?
– Пам’ятаєш, я розказувала тобі, що Пилипович белькотів щось про дівчину?
– Пам’ятаю, але до чого це нам?
– А до того, що потрібно її знайти.
– Та де ж її шукати? Французи тут три місяці шукали і нічого не знайшли. Може, вона взагалі живе в іншому селі чи десь за кордоном.
– Ні, вона тут, я нутром чую. І, думаю, вона не людина, а… – не договоривши Килинка зірвалася з місця і прожогом кинулась до кабінету, звідки за мить почувся її радісний окрик: – Знайшла!
Простоквашин одразу поспішив за журналісткою і, зайшовши у сусідню кімнату, побачив, що вона ретельно розглядає камін, ніжки якого були стилізовані під двох дівчат з оголеними грудьми.
– Оце так дива… – єдине, що спромігся сказати здивований майор.
– Уявляєш, Золота Рибка весь цей час була поруч, але ніхто її не помічав! – сказавши це, Килинка підійшла до дівчини з права і натиснула їй на ліве око.
Деякий час нічого не відбувалося і шукачі пригод навіть встигли подумати про якусь помилку, аж раптом спрацював якийсь механізм і у мармуровій стіні утворилася невелика ніша.
Килинка тремтячими від хвилювання руками дістала із заглиблення в стіні трохи потьмянілу від часу золоту статуетку – маленьку рибку на круглому постаменті.
– Яка ж вона красива! – захоплено чомусь пошепки мовила дівчина.
– Ага, красива і дуже дорога. Не менше півкіло чистого золота, - відрубав прагматичний Простоквашин.
– Тобі б усе про гроші. Невже не розумієш - ми на крок наблизились до розгадки великої історичної таємниці.
– Та розумію, розумію… Мене цікавить лише, як цей шматок золота нам допоможе розгадати «велику історичну таємницю»?
– Це з’ясуємо трохи пізніше, а зараз пропоную вшиватися звідси від гріха подалі.
– Згоден.

(продовження уже пишеться)