Мої очі сумні не розкажуть тобі
За ким серденько мліє й болить.
І зізнаюся я у безмежній журбі
Лиш отій, що край річки стоїть.

Лиш вербиченька та самотня єдина
Мовчки вислуха горе моє,
А думки десь до Бога, зірвавшись, полинуть
І душі уже легше стає.

Їй розкажу про те, як в свої двадцять п’ять
Закохатись посміла зухвало,
А думки десь далеко летять і летять
І простору їм того замало.

Їм би зринуть туди де і твоя душа
Й закружлять з нею в радіснім танці,
Щоб зустріть разом ніч, щоби не поспішать,
Щоб прокинутись разом уранці.

Та покинуть би все те, чого досягла
І поринуть з думками до мрії…
Я б зробить, мабуть, все для тебе змогла,
Я була б твоє щастя й надія.

Я безумством хворію, що коханням зоветься,
Ой, дарма мені ліки шукати.
Та у струнах твоєї душі чи озветься
Та хвороба, чи марно чекати?
Олександра Свєтлова