09:39 РОЗІЙШЛИСЬ | |
| РОЗІЙШЛИСЬ Як не боліло, плакати не міг, І серце затискалося у грудях. А у дворі іскрився перший сніг. Найперший сніг, такого більш не буде. І щоб не видно сліз – сховав чоло В долонях, що тремтіли від ридання.
Згадав він враз про все, Як разом зустрічали ми світання, Як разом коротали вечори, І бесідам тоді не було краю. І бачив Бог оте усе згори, Й розлуку допустив чому – не знаю. Шляхи так швидко наші розійшлись І більш не зійдуться, немов би паралелі. І бігли мої сльози, ні – лились, Стікаючи з подушки на постелю. Як порожньо в душі зробилось враз – І слів немає все це описати. Ми розійшлись без слів і без образ, Не намагаючись в минуле повертати. Він плакав там, а я ридала тут, Та наші перехрестя розминулись, І не лишилось місця для спокут. На жаль, ми в різні боки відвернулись. Почать життя нове? З чого ж його почать? Вже чистих аркушів у долі не лишилось. І він мовчить, і я буду мовчать. І скільки б ми з ним Богу не молились, Одне до одного не звернем навпростець, Не знайдем стежки миру по дорозі. Серця вкриває перший морозець… І на обличчях замерзають перші сльози… ЗАБУДЬ ЙОГО ВСІ МАРНІ ОБІЦЯНКИ
Забудь його всі марні Тебе, як всіх, він у колекцію складе. Прокинешся ти якось спозаранку І зрозумієш, що життя твоє іде. Воно іде, ні – мчить в майбутнє швидко, А він лишивсь позаду за плечем. І на душі уже не важко і не гидко, Зв’язок із ним рубай стальним мечем. Не повертай минуле, не потрібно, Залиш його і смуток разом з ним. Твоє теперішнє вже стало злитком срібним, Твоє майбутнє стане золотим. Ти, як те сонце, що у небі сяє, Вже світиш іншому дорогу майбуття. А він хай вічно долю проклинає, Що відпустив тебе з свого життя. Він, як той камінь, усіма забутий І, як вода, його точитиме печаль, Він буде вічно до гріхів своїх прикутий. А ти живеш! Тобі його не жаль! ЗИМА Затріщали навкруги Першії морози. В осінь плакало усе, Та замерзли сльози. Змерзло серденько твоє, Землице-сестрице, І на сонному гіллі Перший сніг іскриться. Змерзли рученьки твої, Світе біло-милий. Швидкоплиннії річки Рух свій припинили. Заморозила усе Зимонька грайлива. Білосніжним покривалом Застила сміливо. Ой, мені б та її чари І серце із льоду! Щоб нічого не відчути Й мати вічну вроду. Заморозила б усе: І душу, і тіло, – Щоб кохання не чекали І кохать не вміли. Я ВІДПУЩУ ТЕБЕ Я відпущу тебе з надіями у даль І вороття мені назад уже немає, Ти не зважай на сум мій і печаль, Ти не зважай, що й досі я кохаю. Нехай нелегкий мій життєвий шлях, Душа належить лиш тобі одному. Я цей тягар нестиму на плечах І не жалітимусь ніколи і нікому. Чому так сталось в долі не спитаю – Це за усі гріхи моя гірка спокута І бачить Бог, як я тебе кохаю, І бачить Бог – тобою я забута. Вмираю я. Дійшла кінця стежина. Нехай мені немає порятунку. Хто я для тебе? Навіть не дружина, А лиш знайома другого ґатунку. Я відпущу тебе із мріями у даль, Не повертайся, бо мене уже немає. Лишила в спадок я тобі печаль І вічний відзвук: «Я тебе кохаю»! Олександра Свєтлова | |
|
| |
| Всього коментарів: 2 | |
|
| |
