Андрій з Іриною прожили у  парі 12 років. Жили окремо від батьків у невеличкому будиночку за містом. Ірина працювала у дитячому садочку вихователем, а Андрій їздив на заробітки. Здавалося, всього вистачало, та жінку хвилювало те, що разом стільки років живуть, а дітей не мають. Любила вона дітей, жила дитячим сміхом. Витирала слізки з очей, цілувала і пригортала, як своїх, рідних, до себе. Щеміло в ту мить її серце, ох, як щеміло, коли почула від лікарів, що не в змозі мати дітей. Але не припиняла вірити у диво, що колись пригортатиме до себе й своїх, а не чужих, діточок. 
Об’їздили вони з Андрієм багато монастирів. Один з монахів ще тоді їй сказав, що кожна людина за свої гріхи несе покарання. Потрібна молитва і терпіння. Відтоді Ірина принишкла і зовсім подалася з виду. Згадала про один гріх дванадцятирічної давнини і запевняла себе, що саме за це несе перед Господом покарання. З тієї пори її почали тривожити погані сни. Часто снилася та світловолоса жінка з новонародженим на руках, яка з’явилася у їхньому з Андрієм житті, мов примара.
Ірина бачила, як руйнувалися на очах їхні стосунки з чоловіком. Адже 12 років без дітей зробили тріщину у сімейному житті цих двох молодих людей, які, здавалося, нещодавно познайомилися. Ще зовсім юними покохали один одного. Ірина сподобалася Андрію своїм надзвичайно довгим русявим волоссям і зеленими, мов морська безодня, очима. Її очі причаровували його, бентежили серце, що голосно билося у грудях. Багато ніжних слів зринало з його вуст, та вірила Ірина тим словам і не гадала, що колись вони змінять своє значення.
Одружилися вони, коли дівчині виповнилося вісімнадцять. Не знала ще вона, що сімейне життя – це не солодкі вечори побачень, а початок домашніх клопотів. Напередодні весілля щаслива наречена, приміряючи весільну сукню, почула на ґанку незнайомий жіночий голос, що насторожив її ще одразу. Ірина визирнула з-за дверей, коли на порозі стояла із заплаканими очима вагітна жінка. Іра відчула, як ті очі пильно оглядали її зверху донизу. А потім, поглянули у її очі так глибоко з печаллю, що дівчина сама відчула той біль, з яким у голосі заговорила білявка. Передчуття не підвели. Незнайомка благала Ірину не виходити заміж за Андрія. Запевняла, що виношує під серцем його дитину. Ірина не вірила своїм вухам, стояла мов у тумані, не відводячи погляду із опуклого живота, який мав вигляд на місяців сім чи навіть вісім.
– Як це могло статися? – не розуміла вона. Невже Андрій зрадив їй з цією жінкою?
Сльози хлинули з очей. Не контролюючи себе, дівчина прокричати їй в обличчя:
– Йди геть! Чуєш! Геть! Я не вірю тобі! Це не його дитина. Ти брешеш! Чуєш, ти брешеш!
Незнайомка відійшла за кілька метрів від будинку, озирнулася і промовила:
– Не будеш ти з ним щаслива. Я все одно зроблю так, що він вернеться до мене, скільки б сил мені не довелося до цього прикласти. Це його немовля, але він мені не вірить теж. Та я чекатиму його і завжди прийму, якщо колись він надумає повернутися до мене. А ти, запам’ятай, що на чужому нещасті, щастя не побудуєш! І подалася геть з двору.
Ірина, не розповівши Андрію про візит Ганни, таки вийшла за нього заміж, правда зі смутком на душі, який ще довго їй отруював життя.
Дванадцять років – час не маленький, але й невеликий, щоб забути, а згодом осмислити помилку, яку вчинила, виходячи заміж за чоловіка в якого ось-ось мала народитися дитина.
Неправильно вчинила вона тоді, треба було не виходити за нього. Можливо, Господь, не покарав би її безпліддям, і та дитина росла б і виховувалася з батьком. Як би хотілося їй повернути той день. Усе могло б бути по-іншому.
Та пригадала Ірина один лист, адресований чоловікові від Ганни, про те, що в неї народилася дівчинка. Жінка вивернула пожовклі конверти на підлогу, які тривалий час зберігала як пам’ять, розгортаючи їх руками знайшла той, який шукала. Адреса знову ж насторожила її. І чому вона не звернула увагу ще тоді, що Ганна з міста.
Ірина стала помічати, як часто став затримуватися в місті у справах її Андрій. Став холодним і байдужим останнім часом до неї. І щось таки вона почала розуміти. Поглянула на своє відображення у дзеркалі: бліде обличчя, запалі очі, жирне зібране у пучок волосся…
– І на що я перетворилася! – прошепотіла вона. – Дітей немає, чоловік у постійних відрядженнях. Я одна, як та вовчиця!
І справді, Ірина залишилася одна. Андрій покинув її наодинці зі своїми щоденними депресіями. А згодом пішов геть до тієї, що приходила напередодні весілля, глибоко вдивляючись з печаллю в Іринині очі.
І тепер, через 12 років, вона стала такою ж, як та покинута жінка, яка на порозі її дому благала не виходити заміж за Андрія.
Доля внесла свої корективи у життя цих людей. Не зумівши змиритися з таким поворотом подій, Ірина прийняла забагато снодійного. Часте безсоння давало про себе знати. У кімнаті Андрій, який нагодився за документами, знайшов багато препаратів заспокійливого, а поміж пігулок – використаний тест на вагітність. Він ридав, трясучи її за плечі:
– Іро! Вставай! Іро, ти чуєш мене! Ну ж бо, прокидайся! Прошу! Прочитав невідправлене Іриною повідомлення у телефоні, адресоване йому:
«Мій рідненький! Я нікого так не кохала, як тебе. Без тебе мені важко, але я змирилася. У мене скоро буде задля кого жити. Часточка твого кохання тепер живе у мені…»
Прочитані рядки розривали Андрієву душу навпіл. Він не міг пробачити собі того, що накоїв. Життя для нього стало суцільним випробуванням. Згодом виявилося, у Ганниної доньки – інший батько.
Він ледве не збожеволів від горя, від нездійсненності його таких безмежних мрій, мати власних дітей…
Прочитуючи те послання, Андрій шепотів, мов божевільний, раз за разом дивлячись у небо: «Пробач! Ірино, пробач мені!»
Зрозумівши, що тепер для нього немає місця в цьому пустому без Ірини світі, Андрій вирішив податися до одного із чоловічих монастирів. Одне єдине, що лишилося жити в його наболілому серці – це пам’ять про дружину, та тих дванадцять років, що пролетіли, як одна мить.