Сім років поспіль Лариса шукала людину, яка врятувала колись їй життя. Чоловік довіз її до лікарні після жахливої аварії і зник у невідомому напрямку. Тоді кожна секунда була на вагу золота…

У травні 2003 року вчорайшенка Лариса Гутевич з двома друзями поверталася з весілля одногрупника. Близько першої години ночі вони їхали мотоциклом з Плоскої у Верхівню. Але вмить відмовили гальма і вони злетіли з дороги.

– Я пам’ятаю тільки дорогу, а потім щось мелькнуло перед очима, – розповідає Лариса. – Отямилася аж через три тижні, увесь цей час лежала без свідомості. Лише через якийсь час мені розповіли, що трапилося.

Після того, як мотоцикл перекинувся, Сергій, який був за кермом, вийшов на дорогу, щоб зупинити будь-кого, аби завезти Ларису в лікарню. Лише один водій зупинився, поклав непритомну дівчину у своє авто і привіз у лікарню.

– Я дуже вдячна лікарям районної лікарні, які рятували моє життя. І вдень, і вночі коло мене був Олександр Миколайович Зозуля, який усе своє професійне уміння і душу вкладав, аби моє здоров’я пішло на поправку, - ділиться Лариса Вікторівна.

Після того, як жінка вийшла з лікарні, почала шукати свого рятівника. Усіх питала, хто то був, але відповіді не отримувала. Шукала, аби подякувати. Отримавши у аварії серйозні травми, довго видужувала, заново вчилася ходити. Якби той чоловік тоді вчасно не нагодився, чи не зупинився, чи не довіз швидко до лікарні, хто його знає, чи Лариса залишилася б живою, або чи не зосталася б інвалідом. Але її впертість, мамина надія та Божа поміч зробили диво. Жінка видужала, закінчила інститут, вийшла заміж, народила хлопчика… І увесь час пам’ятала про невідомого чоловіка, якому і завдячує за можливість жити і радіти життю.

І от, влаштувавшись на роботу в Ружині, Лариса врешті обрала день, аби навідатися до того одногрупника, з весілля якого вона поверталася у ту страшну ніч. Зрештою, він зізнався, що знає ім’я випадкового свідка трагічної пригоди.

Ним виявився мешканець Вербівки, колишній військовий, Олександр Ляшевич. І Лариса поїхала на зустріч з ним…

Люди в селі підказали дорогу. Разом з нею поїхав у Вербівку її чоловік. Він щось розповідав, але від передчуття такої довгожданої миті розум жінки наче застилав туман, вона нічого не чула і не бачила. На порозі хати, на яку вказали перехожі, стояли чоловік і жінка. Гостей цього дня вони аж ніяк не очікували.

– Ви Олександр Іванович Ляшевич? – запитала Лариса і, почувши ствердну відповідь, вхопила його за руку. – А я та дівчина, яку Ви врятували сім років тому.

– Я наче батька рідного зустріла у ту мить, – на очах жінки зблиснула сльоза. – Хочу через газету подякувати Олександру Івановичу за те, що не проїхав повз у ту травневу ніч, яка могла стати останньою в моєму житті, що не залишився байдужим до чужої біди, що дав мені другий шанс на життя. Доземний уклін Вам, Олександре Івановичу. Хай Вас благословляє Бог, дарує Вам багато років життя у доброму здоров’ї, злагоді, достатку! Нехай у Вашій родині буде злагода і мир. Спасибі Вам, від усього серця!