Халява, манна небесна, безвоздмездна радість, щастя студента, богиня богинь, заступниця на сесіях, голубка, сонечко, прийди, допоможи – це далеко не повний перелік назв загадкової, але від того не менш відомої, богині сесій, заліків і екзаменів, її величності Шари. Однак, хоч сьогодні вона, як правило, насамперед асоціюється із студентською братією і не безпідставно вважається заступницею усіх спудеїв-халявників, науковці-дослідники і біографи Шари запевняють, що їй уже багато тисяч років. Більше того, проводячи численні розкопки у всіх регіонах планети, археологи довели, що на зорі своєї появи, Шара жодного стосунку до студентів не мала. Тож, хто вона – загадкова, до кінця не пізнана, химерна і всіма любима Шара? Давайте спробуємо це з’ясувати.
Як свідчать археологічні і історичні джерела, Шара з’явилася на землі приблизно у період переходу від матріархату до патріархату на території сучасних України, Білорусії і європейської частини Росії. В той час вона була малим божеством, якому поклонялися усі, хто хотів відлиняти від роботи. Але час на місці не стояв і людство стрімко еволюціонувало від Homo habilis (людина вміла) і Homo sapiens (людина розумна) до кроманйольців, австралопітеків, неандертальців і, нарешті, сучасної людини. За цей час змінився не лише зовнішній вигляд наших далеких пращурів, а й також їхній внутрішній світ, вірування і погляди, в яких Шарі відводилося не завидне останнє місце.
Ображена Шара покинула насиджені землі і пішла шукати щастя в інших місцях. Мандруючи по світу і здобуваючи нових прихильників, на початку ХІІ століття до н. е. Шара забрила у Древню Грецію. Їй дуже сподобався теплий середньоземноморський клімат і вона вирішила там оселитися. Але грекам у цей час було не до неї, адже саме тривала війна з Троєю, яку уже 10 років безуспішно намагався завоювати володар Мікен Агамемнон.
Спостерігаючи за безрезультативною осадою її майбутніми земляками греками Трої, Шара вирішила їм допомогти. Обернувшись красунею-блондинкою вночі вона пробралась у намет Одиссея і нашептала йому про гігантського дерев’яного коня, в якому можуть сховатися його воїни. Віддячувати Шарі за пораду Одиссею довелося аж до самого ранку – до того моменту, коли заспівали перші півні і він вкрай обезсилений, але безмежно щасливий, постійно несамовито повторюючи: «Ах яка жінка!», виповз з намету, щоб попити води.
Наступного дня, утнувши придуманий Шарою фант з дерев’яним конем, греки нарешті здобули Трою. Дізнавшись від Одиссея про те, хто насправді допоміг йому виграти цю війну, вдячний Агамемнон пише лист Зевсу з проханням дарувати Шарі титул богині і виділити їй окрему житлову площу на горі Олімп, або хоча б на перших порах окрему кімнату у жіночому гуртожитку молодших богинь.
Зевс поважав Мікенського царя, а тому погодився. Спочатку бос грецьких богів не сприймав серйозно пропозицію Агамемнона, але коли побачив красуню-Шару, одразу в неї закохався і без роздумів возвеличив її у сан верховних богинь та дарував новенький трьохповерховий палац, поблизу свого бунгала.
Розпочався найбезтурботніший період життя Шари. Безкінечний шопінг у кращих бутіках Олімпу, вечірки, світські раути, салони краси, фітнес-центри і театри. Від щастя крутилася голова. Однак, на жаль, її радість була не довгою – до неї почав підбивати клинки сам Зевс. Як чесна і порядна жінка Шара відмовила Зевсу – набагато старшому від неї та ще й на додачу одруженому на богині шлюбу і сім’ї Гері. Громовержець, отримавши відворот, не на жарт розлютився.
У пориві гніву Зевс перетворив красуню-Шару на кулю і прогнав з Олімпу. Та цього йому видалось мало і він під страхом смерті наказав усім грецьким правителям і римським імператорам знищити писемні джерела, у яких є хоча б найменший натяк на колишню владну богиню Шару.
Знову вимушено скитаючись по світу, у X столітті до н. е. Шара прийшла до Стародавнього Єгипту, жителі якого з радістю її приютили. Проживши в Єгипті до 330 року н. е., Шара вирушає у щойностворену Візантійську імперію, де прожила декілька століть до повернення на Батьківщину (туди, де тепер знаходяться сучасна територія України, Білорусії і європейської частини Росії).
На жаль, візантійський період життя Шари сьогодні є малодослідженим. Відомо лише, що у 620 році імператор Іраклій умовляв її залишитися, але вона відмовилась, гордо сказавши: «Я достатньо походила по світу, а тепер хочу з’єднатися з своїм народом, щоб бути з ним у щасті і у горі, на волі і в полоні, у смутку і в радості до скону свого віку. Хочу разом з ним будувати моє світле майбуття». Розчулений цими словами Іраклій без вагань відпустив Шару до рідної домівки. І саме 620 рік більшість істориків і біографів Шари схильні вважати роком її повернення на Батьківщину.
Доречно зауважити, що після від’їзду Шари візантійцям перестало фортунити, а їхня імперія почала занепадати і зрештою у 1453 році припинила своє існування.
За часів Київської Русі Шара в слов’ян була у великій пошані. Її послугами користувалися не лише прості люди, а й князі. Вона стала бажаним і дорогим гостем, як у княжих палатах, так і у домівці бідняка. Про Шару складались пісні, прислів’я, легенди, примочки і припарки. Наприклад, найвідоміше прислів’я того часу звучить так: «Робота не вовк, у ліс не втече».
Поступово життя русичів почало підкорюватись законам Шари. А закони Шари досить жорсткі – вона приходить до обраних. Але й обраних на той час на Русі було багато, а шара ж то – одна. От і почалися міжусобиці удільних князів за право зашаритися. Багато крові пролилося, аж раптом у 1113 році Київський Великокняжий престол посів Володимир Мономах, якому всі ці розбірки між удільними князями не дуже подобалися. Тож позвав він до себе Шару і попросив її заради припинення на Русі розбрату ненадовго, всього на пару десятків років, поїхати в Європу на екскурсію.
Ось, як ця зустріч описується у «Повісті минулих літ»: «Покликавши Пласту [Шару] князь поросивши єя теліжитися [їхати] туди, де розсвічувало [світило або сонце] почивати лягає, і пояснити тамошнім принципалам [керівникам] і державцям [володарям], кому оттепер [нині] на Русі животіти [жити] благодушне [добре]. Пласта же потакнула [згодилася] і в хідник [путь] приспішила [поспішила]».
Про перебування Шари у середньовічній Європі науковцям мало відомо. Історичні джерела і документи того часу вперто мовчать на цю тему. Є лише окремі, обривчасті відомості. Зокрема у одному із зібраних і виданих у 1510 році наказів Першого Великого інквізитора Іспанії Томаса Торквемади йдеться про «невідому особу, яка взамін на преклоніння перед нею, одаровує везінням і удачею». Оскільки це перечило моральним догмам інквізиції, то далі в документі звучить суворе «наказую взяти її під варту і доставити у суд».
Піймати Шару інквізиторам так і не вдалося. Понад 100 років вона вдало переховувалася від переслідувань лицарів спеціально для цього створеного ордену «Шара не пройде», а коли тікати більше не було куди – вона таємно дала дьору На Україну.
Для Шари настали не найкращі часи. Змушена переховуватись і остерігатись безпощадних лицарів, вона рідко виходила на вулицю. Та якось доля подарувала їй ще один шанс – повертаючись з бакалійної крамниці вона зустріла молодого, чемного і привітного хлопця. Представившись Григорієм, він допоміг їй донести важкі валізи додому. Згодом виявилось, що той хлопчина був студентом Києво-Могилянської академії. Тож Шара, щоб віддячити за доброту, допомогла хлопцю і декільком його друзям здати важкий іспит з філософії.
Тим хлопчиною виявився майбутній видатний український просвітитель, гуманіст, філософ, поет і педагог Григорій Сковорода. Шара йому імпонувала і вони дуже швидко потоваришували. Крім довгих розмов про високі матерії буття і прогулянок по місту, Сковорода часто запрошував Шару в академію, познайомив її із своїми приятелями. Шарі сподобалось перебувати в середовищі веселих і безтурботних студентів і вона усе частіше допомагала їм здавати іспити.
Життя котилось своєю чередою і здавалось ось воно щастя – спокійне життя і коханий Григорій. Та у долі були свої плани щодо Шари. Одного теплого літнього дня її таки вистежили підступні лицарі ордену «Шара не пройде».
Дізнавшись про біду коханої Григорій призначив кривдникам Шари роз’їзд (по сучасному,стрілку) і в призначений час на київських кручах зійшлися дві могутні сили – студенти академії та паладини (лицарі). Відбулася страшна бійка, аналогів якої ще не знала тодішня історія. Неймовірними зусиллями та з великими втратами студенти добре відчихвостили чужинців і захистили честь коханої свого друга. Знаменитий лицарський орден, перед яким тремтіла уся Європа, за якихось півгодини повністю припинив своє існування.
Студенти святкували перемогу. Тиждень вони не вилазили з монопольки (кабака) на Хрещатику. Тиждень вони не просихали. Коли ж нарешті, прогулявши усі гроші, стали приходити до тями, то помітили, що з їхнім предводителем Григорієм щось діється не те. Помітила це і Шара.
Раніше ласий до спілкування з людьми Григорій раптом замкнувся у собі і став не говірким. Більше того, він заявив усім, що на певний час полишає навчання і йде мандрувати по світу, бо усією душею прагне стати мандрівним філософом. Чому Сковорода раптом вирішив докорінно змінити своє життя й досі залишається не розгаданою таємницею. Однак багато істориків погоджуються в тому, що це могло статися внаслідок отриманої під час бійки з чужоземними лицарями травми голови.
Шара дуже важко прежила розрив з коханим. Але її почуття були настільки сильними і жертовними, що вона, переступивши через себе, змирилась із своєю участю і благословила його у далеку дорогу. Зокрема біограф Шари Сеня Бердичівський у своїй монографії «Життєвий і трудовий шлях Шари: від Греції до України» пише так: «Обливаючись сльозами, Шара востаннє обняла Григорія і напутньо сказала йому: «Світ дуже жорстокий. Підступність, жадібність, облуда, цинізм і шахрайство будуть тебе підстерігати на кожному кроці, щоб піймати у свої лещата. Тож постарайся, щоб цього не сталося... ». Після цієї зустрічі вони більше ніколи не бачились. Та ймовірно, що їхні почуття не зникли. 9 листопада 1794 року в селі Іванівці (нині Сковородинівка) на Харкіщині Григорій Сковорода пішов у вічність. «Світ ловив мене, та не спіймав», - попросив він написати на своїй могилі. Таким чином через багато років після розлуки з коханою і, уже після своєї смерті, так коротко і лаконічно Сковорода прозвітував перед нею про прожите життя…»
Також Сеня Бердичівський у своїй монографії зауважує, що «дізнавшись про смерть коханого Шара довго горювала. Але час – хороший лікар і згодом страждалиця повернулася до звичного життя і повністю поринула у свою улюблену справу – допомагати студенетам здавати сесії».
З того часу у житті Шари мало що змінилося. Не змінила вона і рід своїх занять – сьогодні, як і колись, вона продовжує сприяти студенству здобувати міцні знання. Хіба що іноді халтурить на стороні, бо у студентів не дуже то і вломиться, а їсти щось же треба. Крім того, багато дослідників біографії Шари вказують на цікавий факт: вона приходить і допомагає, як правило, лише українським, російським та білоруським студентам, а про їхні статки усім відомо. На багатших студентів закордонних ВНЗ Шара принципово не звертає увагу. Академік Сруль Срульович Сруль таку позицію пояснює тим, що глибоко у душі Шара затаїла образу на усе закордонне після того, як лицарі настукали Григорію по голові і він чкурнув мандрувати. «І хоча з часу розлуки пройшло багато років, душевна рана у Шари так і не загоїлася», - підсумовує у своїй книзі «Роздуми про Шару» цей поважний учений.
Насамкінець варто зауважити, що ставлення до Шари у нашому суспільстві неоднозначне. Хтось її обожнює, хтось – ненавидить, одним вона подобається, іншим – ні. Та як би там не було, а внесок Шари у розвиток студентської свідомості, культури та життя – неоціненний. І цікаво, що це визнають, як прихильники, так і противники Шари.
Сьогодні життя Шари досліджене досить добре, але все одно ще недостатньо. Новому поколінню науковців і дослідників є над чим працювати. Зокрема, як зауважує все той же Сеня Бердичівський, потрібно розширити і систематизувати усю джерельну базу та перекласти на сучасну українську мову сотні старовинних документів, в яких згадується Шара, а головне – навчитися задобрювати її не волаючи о 6 годині ранку або о 12 годині ночі з вікна гуртожитку на усе горло: «Шаро, прийди!», а якимсь іншим, менш подразнюючим для мирних громадян, способом. Адже, якщо цього не зробити, то може вибухнути конфлікт між студентами і простим населенням.
Висновок напрошується сам по собі – від вирішення вказаних проблем залежить не лише подальший розвиток вітчизняної науки, а й усього громадянського суспільства.
Kolega, спеціально і лише для «Ружинської землі» з архівного відділу Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.