Від автора
Дорогі ружинці! Вашій увазі пропонується нова фантастично-історична розповідь про звитягу наших мужніх предків скоргородчан. Події в ній відбуваються у 967 році, коли Київський князь Святослав рушив з походом до берегів Дунаю, щоб схилити на свою сторону у майбутній війні з Візантією вільнолюбних болгар і допомогти їм позбутися гніту Візантійських Василевсів (імператорів). У тому ж році, користуючись відсутністю Святослава (до речі, справедливо визнаного одним з найкращих полководців усіх часів і народів), печеніги напали на Київ. Принаймні, так стверджують історичні джерела.
Але цікаво, як ці події розвивалися б, якби у ті часи існували трьохголові Змії Гориничі, чаклуни, русалки та інші фантастичні створіння, а на захисті прикордонних рубежів Київської Русі непорушно стояли відважні богатирі із Скоргородської прикордонної застави – воєвода Микула, його помічник Щерба, княжич Ярополк, сміливці Святогор, Яр, Дір, та всі інші скоргородські дружинники? Про це ви зможете дізнатися, прочитавши «Сина Русі».
Тож, сподіваюся, приємного вам читання.
З повагою, Kolega.

Частина І
Між небом і землею

На берегах мальовничої річки Роставиці розкинулось славне богатирське містечко Скоргородок – останній оплот Київської Русі. За його високими дерев’яними мурами заховалась прикордонна застава – елітна богатирська дружина великого київського князя Святослава. Всі богатирі, як один – кремезні і навдивовижу сильні. Кожен може одним ударом прикласти до землі коня (подейкують, що окремі богатирі, буваючи із князем у закордонних вояжах, прикладали до землі верблюдів і навіть слонів, не говорячи уже про ворогів), розігнути підкову і випити відро медовухи одним ковтком. «Що ж то за богатир, який від відра медовухи п’яніє», – часто жартували славні сини Русі.
А головним на заставі був воєвода Микула, син коваля Анта, який, кажуть люди, викував меча самому князю. Воєвода перед світанком кожного дня особисто обходив усю заставу. От і сьогодні його кремезну постать можна було побачити на мурі у промінні сонця, яке щойно прокинулося. Усі на заставі поважали, боялися і любили воєводу, справедливо вважаючи його одним із найсильніших богатирів Русі. Але так було не завжди.
Ріс Микула, як і всі діти. Любив побешкетувати, подоставати старших і поїсти. Коли хлопцю виповнилось шістнадцять старий Ант вирішив, що йому досить проїдати батьківські харчі і пора вчитися розуму. А де на Русі-Матінці можна навчитися розуму, як не у князівській богатирській школі, куди зрештою і потрапив Микула.
Навчання, скажемо чесно, давалося хлопцю не легко. Якщо військова справа йшла на «ура», то з читанням і писанням якось не склалося. Але усіма правдами і не правдами і, головним чином, завдяки батьківським кабанчикам, Микула закінчив школу з відзнакою і був направлений рядовим дружинником у особисту охорону матері князя, славної княгині Ольги. На той час княгиня уже відійшла від державних справ і повністю поринула у виховання улюбленого внука Володимира (того самого, якого через багато років народ нарече Великим).
Спочатку Микула нудився і мало не кожного дня «топив» нудьгу у відрі медовухи. Однак та ніяк не хотіла топитися. Довелося збільшити дозу. І це не помогло.
Тоді Микула пішов до знахаря діда Сверида. Старий уважно вислухав паладина (лицаря), співчутливо похитав головою і мовчки пішов спати. І лише на ранок старий мовив до Микули:
– Хлопче, тобі конче необхідно вчинити подвиг і тоді все стане на свої місця.
– Але ж який подвиг я можу зробити – Добриня Нікитич перебив мало не усіх печенігів, Альоша Попович – надавав по зубах усій нечисті чорній? За Іллю Муромця я взагалі мовчу. Та й наш князь теж не сидить, склавши руки.
– А ти спробуй завалити Змія Горинича.
– Так де ж я його візьму? Після князівських рейдів Зміїв Гориничів вдень із свічкою не знайдеш.
– Правду кажеш, сину, князь із своїми богатирями трохи перестарався. Панцерних налякали добре. Тепер мабуть сидять десь у степах і думу думають, як краще напасти на Русь-Матінку. Ох бойня ж буде, коли усі Гориничі об’єднаються. Подейкують, що у них з’явився лідер.
– Це все вірно, але, діду, як же моя біда?
– Ати, хто?
– Як хто? Микула.
– А-а-а! Точно, Микула. Вітаю, хороше ім’я. Чого тобі треба?
У Микули аж очі на лоб полізли від цього запитання. Він чув, що дід Сверид трохи придуркуватий, але ж не думав, що настільки. Довелось освіжати дідову пам’ять ударом по потилиці.
– Ну навіщо так? – пискнув дід. – Я усе добре пам’ятаю. Тобі потрібно прибити змія, і тобі пощастило, є тут один на приміті.
Від діда Сверида Микула вийшов ще більш сумний, ніж до розмови. Підходящий змій знаходився у Київському звіринці і охоронявся спеціальною князівською грамотою…
– Пане сотнику, – ці слова вирвали Микулу із спогадів. – Пане сотнику, із Заходу наближається ворог.
До Микули підбіг захеканий дружинник Щерба і тицяючи вказівним пальцем кудись у далечінь, намагався спрямувати погляд зверхника (начальника) у правильне русло.
– Тривога! Готуватись до відбиття нападу. Загін чаклунів – на передову, хай відробляють хліб, а то уже зажерлись без роботи. Загін прикриття – за ними, – віддав наказ Микула і поспішив до головних воріт, щоб перед боєм провести інструктаж.
Ні він, ні жоден з інших богатирів у ту мить ще не знав, що сьогоднішня НП (надзвичайна подія) буде набагато серйознішою, ніж зазвичай.

– Постоїмо за Русь-Матінку, не дамо супостату по ній топтатися, – в один голос закричали богатирі і помчали за ворота міста.
Попереду, як завжди передовий загін чаклунів, на чолі з гол-магом (старшим чаклуном), а позаду – група прикриття. Взагалі група прикриття такою вважалася офіційно, насправді ж вона була потрібна для нагляду за чаклунами, щоб ті бува не дали драла з поля бою.
Попереду на русичів летіла чорна курява, в якій розгледіти щось було дуже важко. Лише окремі силуети видавали вершників і ще щось не відоме.
– Здається, Добриня не допрацював. Це ж печеніги? Як думаєш? – командир загону прикриття Святогор повернувся до свого помічника Яра.
– Схоже на те. Але що ж то там у небі над вершника…
Договорити ратник не зміг, бо раптом його, як і Святогора, осінила єдиноправильна у цей момент думка – печеніги об’єдналися із Зміями Гориничами.
– Ну все, нам кранти, – урвати кігті уже не встигнемо, – Святогор пильно, ніби уже попрощавшись із життям, подивився в очі Яра.
– Та ні, відіб’ємося, командире.
– Хтозна, хтозна?
Святогор ще раз глянув на куряву. Фігури вершників стали чіткішими і уже можна було розгледіти противні пики Зміїв Гориничів.
– Гаразд, якось воно буде. Викрутились минулого разу і цього теж спробуємо. Але ти, Яре, давай-но дуй на заставу та попередь воєводу про небезпеку.
Повторювати двічі Яру не доводилось ще жодного разу. Тому не встиг командир віддати наказ, як він уже на коні мчав у напрямку застави.
– Нічого, червонопикі, мало вам було на узбережжі Руського моря (Чорного моря), то отримаєте зараз. Дружина, до бою, – прокричав Святогор, дістаючи із піхов свого меча.
Русичі, вихопивши зброю і прикрившись щитами, миттю стали у пари таким чином, щоб прикривати напарнику спину.
Тим часом, чаклуни першими вступили у нерівний бій із чорною силою печенізькою. Простягаючи руки і виставляючи долоні перед себе, вони концентрували енергію.
У перший час нічого не відбувалося. Однак згодом на долонях мольфарів з’явилися маленькі, ледь помітні, електричні розряди, з яких повільно формувалися кулі.
Гол-маг ретельно слідкував за приготуваннями підлеглих, і коли у руках кожного чаклуна з’явилося по дві електричні кулі, дав команду:
– Готуйсь. Не поспішати, чекаємо…
А печеніги під повітряним прикриттям Гориничів, оголивши закручені ятагани, стрімко наближалися. По даним їхньої розвідки Скоргодоцька застава налічувала лише сотню воїнів і десяток чаклунів. Їх же сьогодні була тисяча, плюс п’ять драконів, а це – п’ятнадцять живих вогнеметів. Тому самовпевненості печенігів не було меж.
– Чекаємо, чекаємо, чекаємо… – на все горло розпинався гол-маг.
– Ворог близько, учителю, пора бити, – не сміливо пропищав поруч якийсь молодий чаклун, але наткнувшись на суворий погляд старшого, одразу замовк.
– Чим ближче підпустимо, тим більше покладемо. Чекати, чекати… – гол-маг на мить подивився на своїх підлеглих і знову перевів погляд на ворога. – Так, ще трішки… готуйсь… давай, вогонь, хлопці.
Тієї ж миті вперед полетіло два десятки електричних куль. Ще за мить вони досягли ворожих рядів, і почалося… Вибухи, крики, стони і прокльони злились у одну жахливу мелодію бою. Повітря наповнилося озоном і смердючим запахом горілого. Печеніги ж, не чекаючи такої відсічі, кинулись у різні сторони, їхній стрій було порушено.
– Молодці, хлопці. А тепер назад, далі уже наша черга, – почувся позаду чаклунів могутній бас Святогора. – Прикривайте повітря, не дайте Гориничам прорватись у Скоргородок, а то, чого доброго, ще спалять заставу.
Чаклуни сумирно відійшли, пропускаючи на передову богатирів, які одразу увірвались у ворожі строї...

Схрестилися богатирські мечі і поганські шаблі, аж іскри полетіли. Відважні русичі налягали на ворога так, що мама не горюй. На кожного богатиря приходилося по декілька десятків печенігів. Та хоробрі слов’яни добре трималися, рубали вправо і вліво. І рубали вони вправно.
То тут, то там чулося поганське «акхара макхара баккхара» (боги рятуйте від шайтана), а самовпевненість ворога змінилася розгубленістю і істерикою. Печеніги тепер билися бездумно, по інерції, бо найменші натяки на якусь тактику давно розвіялися у повітрі. Русичі ж щораз піджимали і відтісняли їх все далі від Скоргородка.
– Ух… Ледь не зачепило, – процідив крізь зуби Святогор. Він вправно мотнув головою вліво і ворожа шабля зі свистом розрізала повітря там де ще секунду тому була його голова. Ступивши крок назад, богатир підпустив ближче розлюченого невдачею печеніга і несподівано пригнув вперед, цілячи свого меча акурат у лоб супротивника. Та цей степовик був хорошим воїном. Вгадавши напрям удару, він почав було ухилятися, але… Святогор теж був не промах – в останню мить він трохи розвернув меч і ударив у шию. Печеніг не встиг зрозуміти що сталося, а тому його відсічена голова, падаючи на землю дивилася на русича широко відкритими очима, в яких читалося здивування.
Молодий дружинник Дір, відбиваючи один ворожий удар за іншим, краєм ока бачив як Святогор розправився з печенігом. На долю секунди він втратив пильність, за що був одразу покараний.
– Що за… Ах ти ж поганська морда, мене захотів убити?! То не забудь здачу забрати, – викрикнув Дір, після того як відчув нестерпний біль у боці. Незважаючи на серйозне поранення, хлопець зібрав у кулак усю свою волю і перерубав кривдника навпіл.
– Ось тобі і «архара», і «макхара», і «Баккхара», і ще від нас «траляля», – почув десь позаду Дір голос свого товариша і,по-сумісництву сина князя, Ярополка та характерний звук удару богатирсьго меча і тихий зойк печеніга.
Цікавість просто розпирала Діра, але повторювати своєї помилки він не хотів. Лише, коли відправив у небо чи під землю (хто його знає, як там у них) душу останнього печеніга у радіусі найближчих десяти метрів, насмілився обернутися. В цей час Ярополк добивав теж свого останнього супротивника і, помітивши погляд друга, ледь помітно посміхнувся.
– Ну що, друже, надавали сьогодні ми їм по м’якому місцю, – радісно закричав Ярополк, для достовірності показуючи лівицею на мізерні рештки ворожих воїнів, які тікали з поля бою. – Що з тобою? Ти поранений?
Лише тепер Ярополк помітив на лівому боці Діра криваву пляму і тієї ж миті кинувся до нього. Княжич ледь встиг добігти, щоб підтримати бойового побратима, який уже почав падати.
– Нічого, друже, тримайся. Усе буде добре. Дід Сверид тебе швидко поставить на ноги. – Ярополк підняв на свої плечі Діра і поніс у напрямку високого дуба, до підніжжя якого уже почали зносити інших поранених.
Хоча Ярополк і був сином князя, він ніколи не гордував своїм походженням. У побуті, як і усі богатирі, був невибагливим, цінував дружбу, вірність і надійність. Тому більшість бойових побратимів навіть не здогадувалася про його високий статус. Лише декілька найближчих друзів, як от Дір, та воєвода Микула і командир передового загону скоргородської застави Святогор знали усю правду. Він сам попросився у батька служити простим дружинником, щоб пізнати усю науку управління військом із середини, і дуже швидко став для богатирів своїм у дошку.
Передавши Діра у руки знахарів і знайшовши поглядом Святогора, Ярополк поспішив до нього.
– А це ти, княжичу?
– Так, я. Славна була битва, еге ж?
– Дійсно славна, але ще не закінчена. Ти подивись туди, – Святогор показав на Скоргородок.
– Стріла їм в печінку, нічого цим недолугим чаклунам довірити не можна, – в серцях викрикнув Ярополк, дивлячись на те, як єдиний вцілілий Змій Горинич закладає крутий віраж над заставою, щоб полити її своїм вогнем…

Микула стояв на найвищій, західній, вежі і уважно спостерігав за битвою. У його душі поселилася тривога, а в голові час від часу з’являлась настирлива думка: «А що, коли не вдасться стримати ворога?» Хоч воєвода і був з не лякливих, але по його спині таки пробігло стадо мурашок. Та коли печеніги під натиском русичів почали тікати, а чаклуни один за одним збивати Гориничів, він одразу повеселішав.
– Ну як тобі наші орли? Оце дають! – шкірячись на усі зуби Микула обернувся до свого помічника Щерби.
– Хороші, нічого не скажеш, – озвався той.
– Що ж, битву можна вважати закінченою, піду до воріт зустрічати героїв.
Воєвода уже дійшов до сходів, які вели вниз, і, ненароком кинувши оком на поле бою, оціпенів.
– А це, що за… – викрикнув Микула і його богатирська щелепа від здивування відвисла мало не до колін.
– Йо-ма-йо, так це ж якийсь Горинич, прорвався і летить сюди, просвітив свого принципала (начальника) Щерба.
– Ні, друже, не якийсь, а той самий. От, гад повзучий, – поправив підлеглого воєвода і напружив свій зір. – Точно, він. Скотина невдячна. Я ж його виручив, у князя випросив йому волю, хворий зуб, собацюзі дикій, вирвав, а він ось як віддячує. Ну нічого, я тобі ще усі зуби повириваю… разом з головами… через печінку.
Щерба стояв ні живий, ні – мертвий. Таким розлюченим Микулу він ще не бачив. Так собі пару раз спостерігав його у гніві, але щоб у такому…
– Ну все, кінець ящірці, – прошепотів собі під ніс русич і задки порачкував до виходу. Таким не вельми почтивим серед богатирів способом пересуватися він скористався, бо знав – у моменти гніву під «гарячу руку» воєводі краще не потрапляти, а то потім жоден знахар не допоможе.
Змій, тим часом, упевнено заходив на лінію нанесення удару. От-от, і з його пащек мав хлинути всепоглинаючий вогонь, але… чомусь не хлинув. Більше того, пробуравлений здивованими поглядами русичів, Горинич спокійно приземлився на головній площі Скоргородка.
– Він, що бракований якийсь? Чому не плюється вогнем? А може, тваринка сказилася чи втратила розум? – чулося то тут, то там.
Той факт, що Змій Горинич не став палити заставу, а – навпаки спокійно сів на площі, дуже збентежив русичів. Адже у небі змій практично невловимий, а от на землі – досить легка здобич. Для досвідченого богатиря, звичайно. А тут, за винятком молодого поповнення, практично уся застава досвідчених богатирів. Щось не дуже приємно тхнуло від цієї справи, але без наказу воєводи ніхто не наважувався діяти.
– Ти що робиш, телепню? – важко хекаючи до змія підбіг Микула.
– І тобі, добрий день, воєводо, – відізвалась Середня голова.
– Не свари нас, Микулочко, будь ласка, – хором пропищали Ліва та Права голови і жалісливо подивилися на воєводу.
– Не свари, у нас до тебе важлива розмова, – підтримала сородичів Середня. – Державної ваги. Ось так.
– Добре, зла я на вас не держу. Я ж, як побачив у небі ваші пики, подумав, що ви за одно з тими… – Микула на мить замовк, підбираючи підходяще слівце, – …поганськими собаками.
– Я ти міг так подумати? А ще друг називається, – заскиглили голови.
– Все, все… Проїхали. Ну, вибачте… Але ж що я мав подумати?
– Все, що завгодно, але тільки не це, – жалісливо, імітуючи схлипування і сльози образи, відізвалась Права голова.
– Гаразд, Майбах, хватить нюні тут розпускати і грати на публіку. Я вас знаю, артисти-недоучки, – Микула, підморгнув Гориничу. – Ви казали про якусь справу державної ваги?
Змій кивнув головами на знак підтвердження.
– То коліться ж швидше.
– Справа дійсно важлива… – почала говорити Середня голова.
– І балакати при сторонніх про неї дуже ризиковано, – продовжила Ліва.
– Тому давай відійдемо туди, де нас не зможуть підслухати, запропонувала Права.
– Давай відійдемо, – погодився Микула і підізвав помічника. – Щерба, знайди Святогора, Яра та Ярополка і всі четверо кабанчиком дуйте до нас.
Щерба уже було кинувся виконувати наказ, як навздогін почув голос воєводи:
– І прихопіть із собою пару бочок медовухи та що-небудь пожувати…
– Ну пішли, крилатий, погуторимо, – махнув рукою Микула. – До речі, давно хотів запитати: що за ім’я у вас таке дивне, Майбах?
– Та це колись дуже давно наш батько з’їв одного чаклуна, який умів бачити майбутнє, – посміхнувшись, сказала Середня голова.
– Він грибочки якісь сушені їв. Поїсть і майбутнє бачить, – внесла ясність Права.
– А у той день, коли наш татусь його з’їв, чаклун з грибочками перестарався, і перед ним відкрилося ду-у-у-у-же далеке майбутнє, – встряла у розмову Ліва.
– Там він побачив якесь залізне створіння Майбах, – слово знову взяла Середня. – Коли ж татко уже збирався ковтати бідолаху, той почав кричати: «Прийде день, і на тебе, окаянний, наїде Майбах».
– Тож, коли народились ми, – уже говорила Права, – тато вирішив назвати нас Майбахом.
– Щоб ми на всіх «наїжжали», – поставила крапку у розповіді Ліва.
Слухаючи Горинича з відкритим ротом, Микула не помітив, як до них приєдналися Святогор, Яр, Ярополк та Щерба, який уже «накривав поляну» для серйозної розмови про державні справи.

– Прошу до столу, гості дорогі. Як кажуть: «Чим багаті, тим і раді», – шкірячись на усі зуби, Щерба показав на скатертину, розстелену прямо на землі.
– Так… гм… а де ж «чим багаті»? – Середня голова Горинича здивовано подивилася на білосніжну тканину. – Там же нічого немає.
– Я ж кажу, чучело репане (неосвічене), – Микула сміючись і тицяючи у Горинича вказівним пальцем лівої руки, лукавим поглядом обвів усіх присутніх. – А ти ще й ображаєшся. Що забув, де живеш?
Горинич не чекав такого ефекту від свого, як виявилось по реакції русичів, недолугого запитання і лише моргав трьома порами очей, не знаючи, що відповісти.
– На Русі-Матінці живеш, – виручив змія Святогогр, – а у нас всякі чудеса бувають. От і зараз перед вами лежить не просто полотно, а скатертина-самобранка. Второпали?
– Еге ж… второпали, – зніяковіло хором озвались всі три голови і Горинич почав вмощуватися між Ярополком і Яром, справедливо розсудивши, що ці молоді богатирі менш за всіх підколюватимуть його. Та крилатий все одно дав маху – акурат навпроти нього сіли Микула і Святогор. Змій поглянув на витязів і обомлів, бо всій Русі було відомо, що й поодинці кожен з них може задовбати навіть камінь, а зібравшись разом й цілу гору подужають. Та куди діватися, мусив сідати. Як, зауважують мудрі жерці, назвався салом – лізь у горлянку.
– Ну що браття, почнемо нашу раду? – несподівано викрикнув воєвода.
– Т-а-а-а-к, – басом протягнули богатирі і навздогін за ними пропищав оторопілий Горинич, який ще не зовсім адаптувався у їхньому товаристві.
– А справи, тим паче державної ваги, на сухе горло не вирішуються, – знову викрикнув воєвода.
– Т-а-а-а-к, – дружно почулося у відповідь.
– Раз так, то, Щерба – наливай, – Микула подав помічнику своє відро.
Не довго думаючи, Щерба наповнив воєводську тару і пішов з бочкою в руках по колу наповнювати відра інших. Дійшовши до змія, він зупинився і подивився на воєводу, мовляв, а з цим що робити?
– Наливай йому, як і усім, у відра. А то, бач який хитрий, думає по бочці на голову. Ні, братику, ти ще не заслужив такої ласки, – безапеляційно заявив Микула і, почекавши доки Щерба наповнить медовухою для змія три відра, продовжив, – ну, що, браття, давай…
– Ух! – усі водночас осушили свою тару.
– А тепер, можна і про державні справи. Розповідайте, рідненькі, – кусаючи взяте із, уже сервірованої самобранки (і коли вона тільки встигла?), запечене свине стегно, крізь зуби процідив Микула.
– А що тут розповідати, – жуючи відповіла Середня голова. – Пам’ятаєш, коли ти випрошував у князя нам волю, Святослав захотів з нами поговорити?
– Угу, – жуючи відповів Микула.
– Тож викликав нас князь і каже: «Так мов і так, багато ви зла натворили на землі Руській…» Насправді ми ж то не творили, то наші брат Хаммер зло чинили. А ми взагалі вегетаріанці…
– Ага, бачимо, які ви вегетаріанці, уже шосту овечку зжерли, – не втримався від уколу Святогор. – Ти, Середня, давай-но по суті. Чай не біографію вашу ми прийшли слухати.
– А я ж і говорю по суті. Викликав нас князь і каж… – осіклась Середня голова об суворий погляд воєводи. – Словом, запропонував нам князь очолити щойностворену СКВРЕ…
– Не зрозумів, що? – поперхнувшись запитав Микула.
– А ще кажеш, що ми темні. Подивись на себе, розумнику. СКВРЕ – спеціальна князівська льотна винищуваче-розвідувальна ескадрилья, – з гордістю випалила Ліва голова, за що одразу отримала по зубах носком микулиного чобота.
– Щоб не зазнавалася і не бикувала тут, – прочитавши здивування на мордах Середньої і Правої голів, пояснив Микула свій вчинок, знову сідаючи біля Святогора. – Так, що там далі.
– Ну ми й погодився, – співчутливо косячись на Ліву, продовжила Середня голова. – Тут же присягнули на вірність князю та Матінці-Русі і отримали перше бойове завдання – затесатися у ворожі лави і зібрати цінну інфу.
– Ну як, затесалися? – запитав Ярополк, який до того сидів мовчки і все розмірковував над тим, як батько міг узяти на службу цього бовдура змія.
– Затесалися і інфу зібрали. Та, на жаль, уже пізно, – жалісливо промовила Права голова.
– Як пізно, – хором випалили русичі.
– Користуючись тим, що князь відбув на розбірки із Візантійським Василевсом (імператором) і зараз, мабуть, спільно з болгарами уже намилює йому шию на Дунаї, каган(правитель) печенігів Куря вирішив напасти на Київ, а сьогоднішня навала на Скоргородок – це відволікаючий маневр.
– Тож, виходить, князя немає, княжич Ярополк служить тут у нас на заставі, княжич Володимир зараз у Києві, але він ще малий і не може очолити військо… – почав розмірковувати в голос Микула. – Лишається Велика княгиня Ольга. Вона не раз довела, що здатна дати відсіч будь-якому ворогу. Щоправда, вона уже давно не молода і відійшла від державних справ…
– Не лишається, – перебила воєводу Середня голова, – княгиня на ціле літо поїхала гостювати в Новгород. А це самі знаєте, яка далечінь.
Зрозумівши до чого хилить Горинич, русичі збуджено загомоніли.
– Загалом, воєводо, ти правий, – Середня голова подивилася на Микулу. – Куря давно чекав, коли київський гарнізон тимчасово залишиться без оруди (керівництва)…
– Ти говори, голово, але не заговорюйся, «без оруди», скажеш теж, сердито мовив Святогор і скочив на ноги. – А ти знаєш, що київський гарнізон очолює мій добрий друг Ілля Муромець. Та він сам усіх печенігів у фарш порубає.
– Не злобуй (гнівайся), витязю, – мовила Права голова, але Ілля Муромець уже третій місяць із запою не вилазить. Пороблено йому, чи що?
– Ну все, збулися (втратили) Києва, – Свягор обезсилено сів на своє місце. – Щерба, наливай.
Щерба швиденько наповнив відра присутніх.
– Ух!
– Але це ще не все, – продовжила Середня голова і тіло Горинича почало рачкувати назад, щоб бува не отримати стусанів від вкрай опечалених богатирів.
– Ух!
– На Скоргородок печеніги напали незначними силами, щоб зв’язати вас затяжним боєм, а головні сили супостата Курі уже, напевно, на підходах до Києва.
– Ух!
– Усі ж знають, що у Скоргородку зібрана богатирська еліта. От і вирішив каган не надовго вас вивести з гри. Йому ж кожна хвилина бою з оборонцями Києва, залишених без вашої підтримки, на ціну золота.
– Ух!
– А що, закусі більше немає, – ледь повертаючи язиком несподівано випалив Яр.
Русичі переглянулись, подивились на спорожнілу самобранку, а затим на Щербу.
– Так… у самобранки… теж є свій ліміт. Не треба було жерти, як не у себе дома, особливо цьому трьохголовому вегетаріанцю. У нього, мабуть, і шлунків три, – виправдовуючись сказав помічник воєводи.
– Не гоже державні справи на пустий шлунок вирішувати, – Микула суворо подивився на помічника. – А що невже в тебе у загашнику нічого не залишилось?
Щерба винувато потупив погляд, якусь мить помовчав і не сміливо мовив:
– У нас тут служить один рижий хлопчина Ємеля, дуже богатирем хоче стати. Так от, у нього є чарівна рибина, яка бажання здійснює. Може вона нам щось начаклує?
– То давай його сюди, – не стерпів Святогор.
– І швидше, – додав Микула.
– Ух! Ух! Ух! – чекаючи Щербу, богатирі тяпнули без закуски по три відра медовухи і не одразу помітили щуплого рижого хлопчину років двадцяти, що боязко стояв біля кремезного помічника воєводи і тремтячими руками тримав у обіймах велику щуку.
– Давай рибину сюди, і біжи трішки погуляй. Дядьки тут важливі справи вирішують, – мовив Микула і кивнув Щербі, який, без слів зрозумівши воєводу, видер щуку з рук хлопчини.
– Та не бійся ти, богатир тваринку не образить, ги-ги-ги, – заспокоїв хлопця Микула. – Ну що, друзі, тепер порядок, можна продовжувати?
– Ух! Ух! Ух! Ух! Ух! Ух! Ух! Ух! – медовуха солодким бальзамом помандрувала по богатирським нутрощам.
– Так, хлопці, ви дійшли? – спорожнивши чергове відро запитав Микула.
– Куди? – перепитав Яр.
– Не куди, а до чого?
– До чого?
– До кондиції.
– До якої?
– До потрібної.
– Дійшли, – хором відповіли богатирі.
– Чудово, – Микула явно повеселішав. – Слухайте мій наказ. Як би там не було, а Київ ми врятуємо.
– Як? – чотирнадцять здивованих очей вилупились на воєводу.
– Дуже просто, осідлаємо Майбаха со товаріщи, – Микула підморгнув Гориничу, який від почутого впав в прострацію. – Ви ж не одні у своєму СКВЕРІ живете. Тьху ти, перепрошую, служите?
– Не у СКВЕРІ, а у СКВРЕ. Між іншим, це повітряна еліта Русі, – ображено сказала Середня голова, – І не самі служимо, нас аж шістдесят голів. Мої орли тільки й чекають наказу у сусідньому лісі.
– Бо іншої еліти, ги-ги-ги, просто немає. А шістдесят голів значить, що вас всього двадцять штук. Те ж мені, ги-ги-ги, грізна сила, – випалив Святогор і усі залились істеричним сміхом.
– Якщо глузуватимете, полетите самі, як Грецький перець Ікар, – несподівано заговорила Ліва голова.
– Ой, а що це таке, у нас нарешті прорізався голос чи щелепа уже перестала боліти? – кривляючись відповів Микула, а потім серйозним голосом додав, – Сказав, полетите, значить – полетите. Давай, збирайте своїх орлів, завтра рано-вранці вирушаємо звершувати ратні подвиги. Чого вирячилися? Давайте швидко, мої накази не обговорюються.
Ух! Ух! Ух! – залишки медовухи зникли в шлунках богатирів.

Остання трійка Гориничів, заклавши крутий віраж в ранковому небі над Скоргородком, стрімко почала знижувати висоту і заходити на посадку. Тим часом, внизу на центральній площі у два ряди уже вишикувались сімнадцять їхніх сородичів, біля яких бігали збудженні від очікуваної битви скоргородчани, нав’ючуючи крилатих мішками з провізією, бочками з медовухою, зброєю і іншими потрібними в бойовому поході речами. Трохи в стороні пильно за зборами спостерігали Микула, Святогор, Ярополк, Щерба і Майбах. Час від часу з вуст воєводи злітали напутні слова, на кшталт: «Куди ти преш, дурню», «Неси цей мішок он на того змія» або «Швидше, сонні комарі».
– Ну візьміть мене з собою. Ну, будь ласочка, – перебив мовчання гурту Щерба і благально подивився на Микулу.
– Ти ж знаєш, що не можемо. Я відлітаю у похід, а ти мій замісник, – воєвода поклав руку на плече Щерби і важко зітхнув. – Думаєш тут буде легко? Ага, коли б но не так. На тебе покладається місія обороняти найважливіший рубіж Русі, а це тобі не мед у диких бджіл красти. Тут справа набагато серйозніша. І якщо будеш добре старатися, то обов’язково похлопочу у князя, щоб Скоргородок перейменували на твою честь у Щербів. Тим більше, що Микулинськ якось не звучить. Згода?
– Згода, – почувши пропозицію воєводи повеселішав Щерба і подумав:
«Дійсно, а воно мені треба сідати на цих летючих віслюків і летіти у світ заочі, щоб десь там, напідольоті до Києва, такий же крилатий віслюк, але уже ворожий, піджарив мені гузло. Ні нема дурних. Краще я тут усе пересиджу. Тим більше печеніги усі поперли у стольний(столичний) град. Робота не пильна. Тож, як кажуть старці, куй залізо, не відходячи від горна. І чого тільки, дурень, раніше напрошувався у похід… Та нічого, буде і на нашій вулиці свято. Скоргородок неодмінно стане Щербовом. Микула не з тих то не тримає слово. Раз пообіцяв, задовбе князя, але свого доб’ється. А тоді…»
Додумати, що буде тоді Щерба не встиг. Його увагу, як і увагу інших привернула якась метушня і несамовитий крик:
– Вовки позорні… Скоти… Тварюки… Лізовето, голубко моя… Як я буду без тебе жити?
Крик поволі наближався і уже стало видно того, хто його видавав на гора – худого, скоцюбленого рижого хлопчину.
– Микуло, а це часом не той вчорашній хлопчина, Ємеля, здається? – першим опам’ятався Святогор.
– Хто ж іще, він сердешний.
– А чого це він горло надриває? Він що недоумкуватий чи, може, йому пороблено? – не вгамовувався Святогор.
– Ага, зараз, пороблено. Ми учора по п’яні його рибиною закусили. Ну тою, – Микула почесав потилицю, – яка бажання здійснює. Тьху ти, здійснювала. От хлопчина і побивається.
– Бідолаха, що ж ми так, хлопці, не по-людському, га? – Святогор навіть пустив по щоці сльозу, дивлячись на те, як Ємеля щосили гатить головою об стіну будинку, в якому розташовувалася гриндниця (зала для нарад і бенкетів).
– Те ж мені, добрий дядечко. Он і сльозу пустив. Краще скажи, чи це не ти часом запропонував щукою закусити? «Хлопці, щука – це ж делікатес, вона сприяє кращому засвоєнню медовухи». І де ти тільки таких слів набрався, – ледь стримуючи сміх випалив Микула.
– А що, справді я запропонував таке утнути? – Святогор часто закліпав здивованими очима.
– Ти, ти, – разом відповіли побратими.
– Ну якщо я, то значить виникла така необхідність, або іншого виходу у тій ситуації не було, – витираючи сльозу мовив Святогор. – Нічого страшного. Хлопчина поплаче і перестане. Ще собі якусь рибину зловить. І не одну. До речі, я чув, що у річці біля Ростовця (Білилівка) русалки завелись. От би взяти відгул і на пару днів туди гайнути. А, що, Щербо, поїдеш зі мною.
– Чого ж? Можна поїхати і княжича обов’язково з собою візьмемо, нехай вчиться розслаблятися, – кивнув головою Щерба.
Здивований Ярополк відкрив рота, щоб заперечити (ще не вистачало сину князя зв’язуватися з русалками), але Микула його випередив:
– Поїхати, хлопці, воно і можна та хто ж вас відпустить?
Святогор і Щерба переглянулися.
– Думаєте, воєвода, тобто, я? А от і не вгадали. Не відпущу, – сказавши це, Микула повернув голову і подивився на рівні ряди Гориничів. – Все, хватить базікати, по коням. Тьху ти, по Гориничам.

Змії Гориничі, кожен осідланий трьома русичами, один за одним піднімалися в небо і брали курс на Київ. Попереду летів Майбах, на якому сиділи Микула, Святогор і Ярополк. Ніхто з русичів від початку польоту не проронив жодного слова. Усі мовчки вдивлялися у далечінь, за пилиною якої приховувалась велика перемога або вірна загибель.
(продовження уже пишеться)