РОЗІЙШЛИСЬ - 27 Січня 2011 - Ружинська земля
Головна » 2011 » Січень » 27 » РОЗІЙШЛИСЬ
09:39
РОЗІЙШЛИСЬ
РОЗІЙШЛИСЬ
Як не боліло, плакати не міг,
І серце затискалося у грудях.
А у дворі іскрився перший сніг.
Найперший сніг, такого більш не буде.
І щоб не видно сліз –
сховав чоло
В долонях, що
тремтіли від ридання.

Згадав він враз про все, 

що в нас було:
Як разом зустрічали
ми світання,
Як разом коротали вечори,
І бесідам тоді не було краю.
І бачив Бог оте усе згори,
Й розлуку допустив чому – не знаю.
Шляхи так швидко
наші розійшлись
І більш не зійдуться,
немов би паралелі.
І бігли мої сльози,
ні – лились,
Стікаючи з подушки
на постелю.
Як порожньо в душі
зробилось враз –
І слів немає все це описати.
Ми розійшлись без слів
і без образ,
Не намагаючись в минуле
повертати.
Він плакав там, а
я ридала тут,
Та наші перехрестя
розминулись,
І не лишилось місця
для спокут.
На жаль, ми в різні
боки відвернулись.
Почать життя нове?
З чого ж його почать?
Вже чистих аркушів у долі не лишилось.
І він мовчить, і я буду мовчать.
І скільки б ми з ним Богу не молились,
Одне до одного не
звернем навпростець,
Не знайдем стежки миру
по дорозі.
Серця вкриває перший
морозець…
І на обличчях
замерзають перші
сльози…
ЗАБУДЬ ЙОГО ВСІ МАРНІ ОБІЦЯНКИ

Забудь його всі марні 

обіцянки!
Тебе, як всіх, він у
колекцію складе.
Прокинешся ти якось
спозаранку
І зрозумієш, що життя
твоє іде.
Воно іде, ні – мчить в
майбутнє швидко,
А він лишивсь позаду
за плечем.
І на душі уже не важко
і не гидко,
Зв’язок із ним рубай
стальним мечем.
Не повертай минуле,
не потрібно,
Залиш його і смуток
разом з ним.
Твоє теперішнє вже
стало злитком срібним,
Твоє майбутнє стане
золотим.
Ти, як те сонце, що у небі сяє,
Вже світиш іншому
дорогу майбуття.
А він хай вічно долю
проклинає,
Що відпустив тебе
з свого життя.
Він, як той камінь,
усіма забутий
І, як вода, його точитиме
печаль,
Він буде вічно до гріхів
своїх прикутий.
А ти живеш! Тобі
його не жаль!
ЗИМА
Затріщали навкруги
Першії морози.
В осінь плакало усе,
Та замерзли сльози.
Змерзло серденько твоє,
Землице-сестрице,
І на сонному гіллі
Перший сніг іскриться.
Змерзли рученьки твої,
Світе біло-милий.
Швидкоплиннії річки
Рух свій припинили.
Заморозила усе
Зимонька грайлива.
Білосніжним покривалом
Застила сміливо.
Ой, мені б та її чари
І серце із льоду!
Щоб нічого не відчути
Й мати вічну вроду.
Заморозила б усе:
І душу, і тіло, –
Щоб кохання не чекали
І кохать не вміли.
Я ВІДПУЩУ ТЕБЕ
Я відпущу тебе з надіями
у даль
І вороття мені назад
уже немає,
Ти не зважай на сум мій
і печаль,
Ти не зважай, що й досі
я кохаю.
Нехай нелегкий мій
життєвий шлях,
Душа належить лиш тобі
одному.
Я цей тягар нестиму
на плечах
І не жалітимусь ніколи
і нікому.
Чому так сталось в долі
не спитаю –
Це за усі гріхи моя гірка
спокута
І бачить Бог, як я тебе
кохаю,
І бачить Бог – тобою
я забута.
Вмираю я. Дійшла кінця
стежина.
Нехай мені немає порятунку.
Хто я для тебе? Навіть
не дружина,
А лиш знайома
другого ґатунку.
Я відпущу тебе із мріями
у даль,
Не повертайся, бо мене
уже немає.
Лишила в спадок я
тобі печаль
І вічний відзвук: «Я тебе
кохаю»!
Олександра Свєтлова
Категорія: Вірші | Переглядів: 1401 | Додав: kulunka | Рейтинг: 5.0/63
Всього коментарів: 2
2  
Хельго, ти маєш рацію. Коли не відчуваєш нічого, то і писати немає про що. А якщо тебе переповнюють емоції, то і вірші пишуться якось самі по собі.

1  
Аби писати такі вірші треба це самій пережити....Як же влучно!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Міні-чат

100