Війна… Скільки загублених душ! Вбитих, поранених, зниклих безвісти… Скільки скалічених життів та понівечених доль! Страшна звістка про початок війни увірвалася чорним вороном в кожну укра-їнську оселю 22 червня 1941 року. Плач… Розпач… Крики матерів, які втрачали своїх синів та чоловіків… І, наче горох, сльози в очах дітей, які змушенні були так швидко подорослішати… Лише Господь знає якою ціною далася солдатам Перемога в 45-му… Тепер, з кожним роком, все менше стає мужніх воїнів-захисників. Все менше їх, ветеранів, щороку приходить до пам’ятників і обелісків, щоб вшанувати пам’ять загиблих друзів, бойових побратимів, рідних…Не обійшла війна стороною і оселю бригадира рільничої бригади та завгоспа колгоспу Пантелеймона Гнатовича Чернеги з Березянки. Спочатку на фронт забрали найстаршого сина Олександра, який загинув під Харковом уже будучи курсантом Тюменського піхотного училища. А в переддень Різдва 1944 року до лав Радянської армії призвали й Пантелеймона Гнатовича. Боровся, крок за кроком, сантиметр за сантиметром, відвойовуючи рідну землю скільки було сил, адже знав, що вдома на нього чекає дружина та діти, які були його натхненням та розрадою. То їхнє мирне майбутнє він відвойовував у боях, то вони приходили до нього у снах щоночі, додаючи сил та витривалості. Проте уже за декілька місяців, 8 лютого 1944 року Пантелеймона Гнатовича було тяжко поранено в одному із боїв поблизу Калинівки Вінницької області, а вже 20 лютого у військовому госпіталі розташованому в Білилівці солдат помер. Там і похований Пантелеймон Гнатович у братській могилі. А за кілька десят кілометрів, у Березянці, тримаючи у руках похоронку, яка, наче вогнем обпалювала серце, гірко плакала дружина. Тоді жінка ще не знала, що чергова біда уже близько. Сьомого березня 1944 на війну пішов ще один син Пантелеймона Чернеги – Василь. Бойовий шлях юнака був нелегкий, встелений втратами та болем (був двічі поранений). Від рядового Василь дослужився до сержанта, а згодом і до командира відділення. Воював на Третьому Прибалтійському та Ле-нінградському фронтах. Василь користувався авторитетом, як серед солдатів, так і серед офіцерів та бойових командирів. Тому не дивно, що молодий та енергійний командир став героєм статті «Проверка зрелости», яка вийшла у військовій газеті за підписом старшого сержанта М.Китайчика. 
– Коли мене призначили командиром відділення я довго не міг заснути, адже чомусь весь час згадувалися слова командира: «Я надеюсь на вас, товарищ сержант… Надеюсь…». В глибині душі роїлися сумніви, що не зможу впоратися, адже відділення мені дісталося проблемне. Солдати показували найгірші результати на стрільбищах, та й дисципліна, правду кажучи, страшенно «накульгувала». Але найбільше вражало те, що жоден з моїх підопічних не замислювався над тим, що поводить себе неправильно, – згадує Василь Пантелеймонович.
– Спочатку було дуже важко, адже всі звикли робите те, що їм заманеться. Потрібно було зібрати в кулак всі свої сили, щоб згодом, наше відділення стало одним із найкращих. Для мене тих три місяці пролетіли дуже швидко, хоча й зусиль довелось докласти чималих. Проте я почав помічати, що все менше наказую своїм солдатам. Тепер вони йшли до мене з своїми ініціативами: зробити шафу для приладів чи піраміду. Із підлеглих перетворилися в справжніх бойових товаришів, з якими ми разом їли солдатську кашу, пліч-о-пліч воювали, визволяючи рідну землю, навпіл ділили всі труднощі і біди, -– розповідає ветеран.
А ще Василь Пантелеймонович із неймовірним трепетом згадує, коли до відділення прийшла перша перевірка. Тоді, мабуть, жоден солдат в частині не хвилювався так, як він. Проте не було меж його щастю, коли після перевірки до нього підійшов командир і, міцно потиснувши руку, сказав: «Спасибо, товариш сержант. Вы оправдали доверие. От лица службы благодарю вас».
– Як нагороду за гарну службу я тоді отримав відпустку. Приємно було, адже немає більшого щастя, як знати, що праця твоя приносить користь, – посміхаючись говорить Василь Пантелеймонович.
Згодом війна закінчилася але командир Чернега продовжив службу. Він ще шість років поспіль стояв на сторожі безпеки співвітчизників. Зараз Василь Пантелеймонович – пенсіонер. Живе в рідній Березянці, та частенько згадує свої бойові будні, адже поранення отриманні під час війни нагадують про себе нестерпним пекучим болем.

Аліна ЗІНЬКОВА