Життя кожного складається із чисельних стежечок, які то прямо, то манівцями ведуть людину до її покликання. І якщо ви працюєте менеджером, юристом, бухгалтером, прагнете стати відомим по-літиком, а вам щоночі сняться безкраї пшеничні лани, по яких подекуди, наче підморгують, синьоокі волошки, чи налитий зерном, немовби восковий житній колосок, то, можливо, варто задуматися, чи правильним ви ідете шляхом.
Далекого 1927 року у сім’ї колгоспників Григорія та Ярини Байдів народився синочок. Вирішили назвати, як і батька – Григорій. Ріс Гришко енергійним та балакучим хлопчиком. Разом із старшою сестричкою Оленкою допомагали батькам по господарству, поралися в городі, доглядали за підсобним господарством. Подобалося йому тоді босими ногами бігати щоранку по траві, годинами міг дивитися, як хвилею колоситься поле, та найбільше любив спостерігати, як дружно та з піснею розпочинали будь-яку роботу у селі. Отак день за днем, година за годиною, проходило життя жвавого Гришка. Біда прийшла неочікувано – батька забрали на фронт. Війна тоді зламала чимало людських життів. Зазнали горя й у цій родині. Батько Григорій Григорович загинув, обороняючи рідну землю, а мама Ярина Олексіївна втратила руку. Відтепер більшість домашніх турбот лягли на плечі молодшого покоління – Олени та Григорія. Діти працювали, не покладаючи рук, допомагаючи неньці утримувати родину. Мабуть, тоді, переживши страшні воєнні роки Гришко й вирішив, що стане військовим. Тоді він ще не знав, що вже незабаром, йому, ще такому юному хлопчаку випаде нагода побувати на фронті та на власні очі побачити смерть, пережити втрату товаришів та щасливі хвилини Великої Перемоги.
...Щоб заробити на шматок хліба, Григорій влаштовується їздовим у місцевий колгосп. Робота подобалася хлопцеві. Тоді він відчув себе дорослим та незалежним.
Звістка про початок війни – сколихнула весь світ. Григорій чекав свого повноліття, щоб уже не у сні, а на яву вступити в бій з ворогом. На фронт його забрали у вересні 1944 року сімнадцятирічним юнаком.
– Я й досі згадую хлопців, із якими призивався. Це односельці – М.В.Білоус, Г.А.Шкляр, І.І.Білоус та А.І.Кримовський із Кордонівки. Пам’ятаю, як привезли нас в Польщу, поблизу самісінької лінії фронту залишили ночувати у холодній кімнаті в однієї старенької польки. В бій одразу всіх солдатів не повели – забрали лише частину. То лише згодом ми довідалися, що майже всі вони потрапили у полон під час одного із боїв. Чимало товаришів загинуло, чимало зникли без вісти, проте подвиг їхній – вічний. Я ніколи не забуду ті сповнені страху очі друзів перед черговою бойовою операцією, – розповідає Григорій Григорович Байда.
Проте з іскоркою радості в очах, згадує Григорій Григорович той день, коли зазнало поразки фашитське військо, коли слава про мужніх та відданих радянських солдатів прогриміла на весь світ – День Перемоги.
– Я думаю, що цей спогад, мабуть, найцінніший для кожного, хто воював, хто боронив від лиха своїх рідних, свою землю, свій народ. Саме тоді ми були в невеличкому польському містечку неподалік кордону з Німеччиною. Зранку по-весняному яскраво світило сонечко, проте ближче до обіду ми почули постріли, одразу після яких хтось із штабу передав, що війна закінчилася. Передати словами почуття, які нас тоді переповнювали – просто неможливо. Нам, молодим, здавалося, що світ змінився повністю, – згадує фронтовик.
Коли війна закінчилась, Григорій Григорович продовжив службу спочатку у Німеччині, згодом у Полтаві, далі – на одній із хімічних баз неподалік міста, потім у Харкові, а звідти його перевели в Чугуєв, де юнака, після закінчення дивізійно-партійної школи, переводять у дивізійний політвідділ.
Оскільки мріяв про військову службу ще змалечку, Григорій залишається в армії. Кожного разу приїжджаючи додому, бачив, як важко живеться без помочі мамі та старенькій бабусі, як потрібен був їм у господі чоловік, однак щоразу повертався на службу…
Життя Григорія змінилося, коли, отримавши чергову відпустку, він приїхав на Різдво додому. Випадкова зустріч із сестрою бойового товариша стала доленосною. Хлопець закохався. Тепер, повертаючись до військових буднів, його серце щеміло та обливалося кров’ю, адже в Дерганівці він залишав її – свою кохану Ганнусю.
Закоханні зустрічалися довго, адже побралися лише в 1952 році. Не бажаючи залишати службу, Григорій забирає дружину з собою в Малинівку (Чугуївський район). Ганна Миколаївна, оскільки мала відповідну освіту, влаштовалася вчителем у місцеву школу. Жити молодому подружжю було нелегко, адже власного житла вони ще не мали. Ситуація ускладнилася коли в 1953 році народився первісток Володимир. Життя в найманих квартирах було нестерпним, тому на сімейній раді було вирішено, що Ганна Миколаївна разом із Володею переїде до свекрухи.
Все частіше Григорій почав задумуватися над переїздом в рідне село, адже йому так набридло жити на чужині. Він хотів бути поруч з дружиною, бачити, як росте їх син… Тому уже у вересні 1954 року, після чергової відпустки, Григорій звільняється з армії.
– Коли повернувся додому, жити потрібно було починати спочатку. Шукати роботу почав уже на другий день по приїзді додому. Спочатку хотів влаштуватися в школу, проте на засіданні бюро райкому партії, після розгляду моєї особової справи, мене призначили секретарем партійної орга-нізації у Дерганівці, де й пропрацював я майже два роки, – розповідає Григорій Григорович.
З 1956 року Григорій Григорович працював інструктором райкому партії по Білилівській МТС. А в 1957 році чоловік за направленням обкому партії вступає у Вищу Партійну школу (на той час уже маючи освіту агронома). Після навчання повертається в райком на посаду інструктора.
– В 1965 році я отримав посаду секретаря парткому у Білилівці. На той час саме білилівський колгосп був показовим господарством в області. Тоді ми прославилися рекордними врожаями пшениці та найбільшими приростами ВРХ, – згадує Г.Г.Байда.
А потім Григорій Григорович працював головою колгоспу ім. Мануїльського у рідній Дерганівці. А згодом після об’єднання Шпичинець з Бистріївкою чоловіка відряджають головувати в новостворене господарство. З собою забирає він і дружину з дітьми (в 1956 р. народився ще один син – Петро, а у 1961 р. – донечка Валентина). У Шпичинцях Григорій Григорович жив і працював аж до 1981 року.
Саме 1981-го чоловік повертається агрономом у Білилівку.
– Пам’ятаю, коли працював у Білилівці, жнива видалися вологими – зерно, яке лежало в кагатах, уже почало проростати. Його потрібно було терміново сховати, проте вільних людей не було. Тоді я звернувся з проханням до працівників соціальної сфери села. Думав – відмовляться. Та надвечір посходилися всі. Вже до ранку ми перенесли до комори все зерно – такі тоді дружні люди були, – розповідає Григорій Григорович.
Та на цьому трудова стежина чоловіка не закінчилася. Згодом Григорій Григорович ще працював інженером з техніки безпеки та головою ревізійної комісії у Дерганівці, та й зараз чоловік займає активну громадську позицію, цікавиться політикою та переймається долею односельців – відстоює їх інтереси перед інвесторами. Загалом у Григорія Григоровича 54 роки безперервного трудового стажу, якого з лишком вистачило б на двох.
Зараз подружжя із посмішкою згадує всі ті життєві перепетії, які довелося пережити їм разом. Григорій Григорович і Анна Миколаївна живуть самі, адже діти «порозліталися» Україною – Володимир живе в Донецьку, Петро – в Білій Церкві, а Валентина – в Ізяславі Хмельницької області. Проте, ще й досі подружжя разом доглядають господарство, вирощують городину та фрукти, проте, мабуть, найбільшою потіхою є виноградник, який обплів уже всю господу.
Та найбільшою радістю для стареньких є ті миті, коли в їхню оселю приїжджають онуки – їхня гордість та надія, про яких вони, здається, можуть розповідати годинами. Сподіваються Григорій Григорович і Анна Миколаївна, що найближчим часом їхня домівка наповниться ще й веселим сміхом правнучків.

Аліна ЗІНЬКОВА