У нас є чимало прекрасних звичаїв та традицій. І один із них, який залишився нам у спадок ще з дохристиянських часів, – поминальна субота. В цей день, до рідних могил звідусіль з’їжджаються діти, близькі рідні та знайомі, щоб віддати данину пам’яті померлим, відвідати приведені в належний стан кладовища, доглянуті гробки, вклонитися, помолитися, згадати тих, хто відійшов за межу вічності. І це правильно, адже тільки тут, на цвинтарі, де кожна людина, яка проживає на землі, відправляється в останню дорогу, закін-чуючи свій земний шлях, можна відійти від мирських справ, щоденних турбот і задуматися над вічністю. Тому невипадково більшість народів шанують свої звичаї і дбайливо доглядають за могилами предків, а місця захоронення людей вважають священними. На них, як правило, нічого не будують і ставляться до таких місць з якимось утаємниченим острахом. У Ружині, понад сто років тому таким святим намоленим місцем була частина Ружина, де був розміщений Свято–Миколаївський храм. Тут часто-густо уже в наш час зустрічаються захоронення. Сьогодні це територія ринку, де тричі на тиждень відбуваються базари. Вже в середині 70–80 років, під час чергового будівництва, на ринку знайшли хрест і біблію. Уже зовсім недавно три–чотири роки тому біля господарського магазину під час прокладання підвідного газопроводу до людських осель по вулиці Бурди знову було розрито поховання. Отож, як бачимо, у цьому місці колись було чимало могил.
І не дивно,адже тут був храм, а біля нього поховання. Колись до Свято–Миколаївської церкви сходилися на молитву не тільки ружинці, але й люди з навколишніх сіл. Сюди був перенесений образ Божої матері з каплиці, що розташовувалась неподалік у полі. Сьогодні це вулиця Партизанська. На цьому святому місці вже за нинішніх часів відновлено криницю і збудовано невеличку церковку. Тут була цілюща вода до якої з’їжджалися богомольці не тільки і з Сквирського повіту, але й Київської губернії та з усієї округи. Миколаївська церква була прикрашена вітражами, привезеними з Берліна.
Нині до цього місця з’їжджаються сотні, тисячі людей, але не для того, щоб помолитися, а для того, аби поторгувати, щось придбати чи продати, чи просто оглянути прилавки магазинів, торгові ряди, прицінитися, зустріти знайомих, поспілкуватися з ними тощо. До речі, цю територію ще серйозно на науковому рівні ніхто не обстежував. На мою думку, цей пагорб, де колись стояла церква, не є повністю природнім утворенням, частина його підсипана людськими руками. І тут нічого дивного немає, адже свого часу у степу козаки шапками насипали високі могили. Ймовірно, цей насип залишився ще від часів князів Ружинських. Адже історичні документи свідчать про те, що понад чотириста років тому Кирик Ружинський на лівому березі Роставиці збудував укріплений замок, а оскільки будували швидко то назвав його Скоргородком. Він був дерев’яний і обвалований дубовими палями. Можливо, саме тоді, було зроблено цей насип. Зрозуміло, що войовничий князь, який усе своє життя провів у військових походах, збудував це укріплення для охорони своїх земель від татар та утримання війська, спорядження та зброї, в тому числі і для ведення міжусобних воєн зі своїми сусідами. Невідомо, чи князь збирався тут жити, чи ні, оскільки з появою князів Ружинських на наших теренах, центром їхніх володінь завжди була Паволоч. Тут Петро Конашевич Сагайдачний підписував Роставицькі угоди про козацькі вольності з польськими гетьманами. Звідси походить і назва Паволоцького полку, під час Визвольної війни Богдана Хмельницького тощо. Кирик Ружинський проживав у Котельні у своєму родовому маєтку. Ніхто не відає про те, яким містом був би наш Ружин, якби його свого часу не зруйнували татари. А вони, як відомо, дуже часто грабували Україну.
Одного разу, коли Кирик Ружинський у черговий раз з військом пішов у похід, погнався в степ за поганими, татари напали на Ружин і почали ловити людей, які працювали у полі, з тим, щоб забрати їх у полон аби пізніше на невольницьких ринках Криму продати у рабство чи отримати за них викуп. Безумовно, всі почали бігти до Скоргородка, щоб заховатися від ворога за його високим частоколом. Хто встиг заховатись від ворогів у замку, брав у руки зброю і стояв на смерть. Іншого виходу не було. На цей час у замку знаходилась невеличка залога та дружина Кирика Ружинського Авдотья Куневська. Зрозуміло, якби вони здалися на милість переможців, то потрапили б у полон, але зберегли б життя. Тим більше, що серед них знаходилась княжна. Але рішеня було одне – тверде і непохитне – стояти на смерть, і його, очевидно, прийняла дружина князя. Татари намагалися взяти приступом Скоргородок та все без успіху. Оборона замку на чолі з княжною чинила запеклий опір. Татари поспішали, оскільки з хвилини на хвилину міг повернутися з походу з військом Кирик Ружинський, характер якого вороги добре знали. Тому вирішили прискорити операцію. Переконавшись, що таким чином здобути перемогу і взяти здобич їм не вдасться, вони запалили дерев’яний замок. В полум’ї пожежі загинула і перша дружина Кирика Ружинського Авдотья Куневська. Приблизно через півтора століття на руїнах цього замку – на старому фундаменті у 1727 році була збудова в Ружині перша дерев’яна церква, в 1761 – друга, а в 1821 – кам’яний храм – Свято–Миколаївська церква. За свідченнями очевидців, вона була дуже гарно оздоблена. Цей храм був справжньою окрасою нашого селища. Підземними переходами він був з’єднаний з римо-католицьким костелом, який побудований у Ружині стараннями графа Каліновського у 1812 році.
А ще через сто років, шоб відібрати у людей пам’ять, стерти з лиця землі давно минулі події з життя наших предків, войовничі атеїсти зруйнували храм, поламали хрести, а майно роз-грабували. Бульдозерами розрівняли гробки, священичі поховання, склепи тощо і облаштували на цьому місці пожежну частину, а пізніше колгоспний ринок, заливши на довгі роки людську пам’ять асфальтом і бетоном.

Василь Копач