Кожна людина ходить своїми різними шляхами Життя, аж ось приходить час вирушити в останню дорогу. І ця дорога від людини вже майже не залежить. Її вже понесуть, повезуть. Громада проведе до кладовища.
Ось про цей останній шлях людини і піде мова. Якою є ця дорога? Якою повинна бути?

Віками створювалася традиція поховання людини. У кожного населеного пункту свої особливості. І це правильно. Але є загальні спільні елементи у традиціях всіх народів і держав. Це шана і повага до минулого життя свого односельця. Якщо покійник був віруючим, то церква прикрашає останню дорогу вірянина корогвами, співами, молитвами. У атеїстів ця процедура відсутня, однак духовий оркестр є атрибутом будь-яких поховань. Правильно, коли початок процесії прикрашає Державний прапор, підкреслюючи, що проводжають громадянина країни.
На жаль, у нашому районі цей елемент поховань не став обов’язковим.
Велике значення має транспорт, на якому везуть труну. Для цього служить катафалк – красива підставка на чотирьох колесах, різьблене дерево, покрите чорним лаком, сріблястими, бронзовими кольорами.
…Небо ніби прорвало: кілька днів холодний дощ накрив село. На подвір’ї баби Рузьки зібралися односельчани провести відому колись буряківницю «п’ятисотенницю» (так називали колгоспниць, які вирощували по 500 центнерів з гектара буряків) на вічний спочинок, що був неподалік цього подвір’я. Під’їхала підвода, запряжена двома миршавими кіньми, тіло баби поклали у труні на підводу, накрили зверху прозорою плівкою від дощу і селяни, скорботно перемовляючись, пішли за підводою попід тинами вибираючи менш брудний шлях. Але мокре болото було скрізь і тому незабаром усі забруднилися. Біля кладовища кілька сивочолих чоловіків поклали труну на мари і понесли до нещодавно викопаної ями. Родичі і близькі сусіди плакали. У багатьох односельчан сльози перемішалися із холодними краплями дощу, здавалось, що всі плакали… Труну закрили віком і тихо опустили в яму. Односельчани пішли з кладовища. У багатьох бриніло питання: Чому ніхто із керівників колгоспу, сільради не сказав бодай кілька теплих слів про славну бабу Рузьку? Ця подія була давно: початок 90-років минулого століття. Тоді влада намагалася не помічати кладовища, та й церкву не дуже залучали.
Пройшло два десятки років і в іншому селі почав працювати механізатором у місцевому колгоспі Тарас. Міцній статурі, веселій вдачі, дотепності, кмітливості хлопця заздрили чимало як молодих так і літніх односельчан. Тарас нещодавно став батьком вже донечки Олі, його старший син збирався йти до першого класу школи. Як грім серед ясного неба пролетіла селом звістка про раптову смерть Тараса: серце зупинилося, коли він сів перепочити біля свого трактора. Все село оплакувало Тараса. Його побратими по Армії, товариші по роботі все швидко організували, щоб провести останньою дорогою. У сільраді не без труднощів витребували синьо-жовтий прапор, прив’язали до нього чорну стрічку, вибрали товариша для прощальної промови. На міцних плечах товаришів Тараса труну донесли до кладовища. Оркестр створював такі жалісні хвилі смутку, що сльози викочувались не лише з очей рідних та близьких.
Цього літа прийшла пора зібратися за Межу і Петру Івановичу. Його довгий життєвий шлях вже давно був прикладом не лише для учнів місцевої школи. Колишній юний партизан часів Великої Вітчизняної війни, агроном колгоспу, тривалий час парторг цього колгоспу, нагороджений орденами і медалями за трудову діяльність. До його оселі завітало багато люду, зокрема, чимало як колишніх так і теперішніх знаних людей району і області.
Родичі покійного організували службу за церковним обрядом. Під’їхала вантажівка місцевого господарства, кузов накрили килимами, прикріпили вінки, поклали труну з небіжчиком.
Траурна процесія розтягнулась на кількасот метрів. Очолювали колону дерев’яний хрест, перев’язаний рушниками, кілька католицьких корогв. Духовий оркестр голосно витискав із труб високі ноти і сльози у присутніх.
Кожен із нас був, напевно, учасником подібних сумних прощальних церемоній і може легко продовжити такі приклади.
До мене, як депутата районної ради, зверталися односельчани порушити дане питання. Перед ким?
Свого часу я намагався переконувати кількох голів місцевих громад у необхідності якось упорядкувати процедуру похорон людини. Адже молода держава Україна повинна мати цивілізоване розвинене громадянське суспільство. Ні Президент, ні Верховна Рада не вникають у подібні питання. Вони навіть не завжди дбають про Конституцію України. Церемонія похорон – це питання залежить, в основному, лише від місцевої громади, місцевого самоврядування.
Очевидно, найближчі вибори до органів місцевого самоврядування покажуть наскільки зрілим стало наше суспільство. Чи спроможні ми обрати таку владу, яка б чула громаду, слухалася її, а якщо цього не відбудеться, то нам потрібно виробити механізм, щоб просто і легко змінювати тих, хто не хоче, чи не може гідно служити громаді.
Стосовно піднятої теми, то здоровий глузд підказує такі думки:
1.Якщо людина – громадянин України, то коли її хоронять, обов’язково треба нести синьо-жовтий Прапор України. Це треба не мертвим, це треба живим. За цим повинна стежити місцева влада, бо похорон під Державним Прапором є сильним впливом на виховання патріотів – справжніх синів і дочок України.
2.Кожна громада повинна придбати катафалк. Це вже потрібно всім живим, адже вони кожного разу будуть переживати глибокі думки про гарну останню дорогу людини.
Небажання нинішніх сільських голів тепер вирішувати дане питання свідчить про те, що вони змирилися з думкою, що нічого поганого нема в тому, що труну з небіжчиком везуть вантажівкою, якою нещодавно вивозили сміття, господарські відходи. Хоча вони навряд такі думки приміряють до себе, адже прийде час, коли вони підуть, поїдуть останньою дорогою.
3.Місцева влада (сільрада) має виділити із свого складу особу (одну чи дві), яка повинна говорити прощальне слово над тілом померлого. Це треба не лише для рідних і близьких небіжчика, це за великим рахунком треба для самої місцевої влади, бо саме цим вона наближає громадян до влади, виробляє повагу громади хоча б до місцевої влади.
Було б гарно, коли б ці думки були доповнені – це лише допоможе збагатити і прикрасити останню дорогу людини.

Віктор Митюк,
член постійної комісії Ружинської районної ради з питань законності, правопорядку, прав людини, регламенту депутатської етики та місцевого самоврядування