Голодні… Замордовані… Морально зламані та фізично ослаблені. А в очах біль втрати, сум та розчарування. Такими ми уявляємо собі тих, хто пережив безкінечні тортури, знущання та фашистський режим у концтаборах під час Великої Вітчизняної війни. Із часом все забувається. Біль вщухає. Проте не дають спокою спогади, які щоночі приходять уві сні страшними кошмарами. А ще іноді нагадують про себе травми отримані під час ув’язнення. Для декого німецькі концтабори – це могили родичів, для інших – найстрашніше жахіття молодості, а для молодшого покоління – це історія, яку вони вивчають в школах та інститутах. Проте для тих, хто побував там, кожен із таких таборів – це мертва земля, окроплена кров’ю та слізьми друзів, рідних, коханих. Це місце, де передчасно довелося подорослішати дітям та постаріти тисячам чоловіків і жінок, незалежно від національності, соціального статусу та віросповідання. Ці страшні і болючі спомини, змушують колишніх в’язнів розповідати пережите, адже, можливо, саме завдяки цим подіям та фактам прийдешні покоління матимуть можливість зрозуміти як, де,в яких умовах та за яких обставин позбулися життя тисячі українців…

Якось до редакції завітав чоловік, який уже в мирний час неодноразово мав змогу відвідати Бухенвальд – один із найжорстокіших концтаборів Німеччини.

– Коли призивався до армії й подумати не міг, що служитиму за 20 кілометрів від «фабрики смерті», де кожний куточок ніби розповідає про чиєсь загублене життя, – розповідає Микола Борисович Рябощук із Ружина.

Волею долі ще зовсім молодим юнаком Микола потрапляє до танкових військ Радянської Армії. А згодом його у складі частини відправляють до міста Веймар, що у Тюринґії (на території колишньої НДР) в центральній Німеччині. Саме тоді хлопця разом із десятком побратимів повели на екскурсію до концтабору Бухенвальд. Після розповіді екскурсовода, вражений юнак ще довго блукав територією концтабора, фотографуючи бараки для ув’язнених, крематорії, огорожу із колючого дроту тощо, щоб потім по приїзді до дому розповісти рідним про побачене та почуте. І от тепер Микола Борисович приніс свої світлини до редакції, щоб про історію Бухенвальда почули всі, кому не байдужа доля власного народу.

Бухенвальд — нацистський концентраційний табір розташований за 6 миль від міста Ваймар. Він був заснований гітлерівцями влітку 1937 року та діяв 8 років. Щодня тут гинули тисячі людей: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько           50 000 людей загинули в Бухенвальді — переважно євреї та політичні в’язні, але також радянські (українські включно) військовополонені, цигани та гомосексуалісти.

А своєрідним дивізом Бухенвальда став вислів Ціцерона, який «красувався» на головних воротах «Jedem das Seine» – «Кожному – своє».

Тут на відміну від інших концтаборів не було газових камер, проте закатовані та замордовані люди гинули від голоду та хвороб, вірусами яких навмисно заражали в’язнів задля медичних експериментів. Над ув’язненими із Радянського Союзу фашисти знущалися із особливим задоволенням. Для них був призначений спеціальний загін, так званий «малий лагер». Це були конюшні без вікон і санвузлів, вздовж яких стояли нари в три чи чотири поверхи. Ці бараки були розраховані на 28 коней, а вміщували близько двох тисяч осіб. Надзвичайно жорстокою була дружина командуючого концлагером Ільзе Кох, яка полюбляла різноманітні абажури та рукавички зі шкіри вбитих. Особливо цінувалися ті померлі, котрі мали татуювання. Як згадують очевидці, дорога концтабором була закривавлена, адже ніхто не ходив спокійно – потрібно було лише бігти. Вздовж дороги стояли есесівці, які били та натравлювали на в’язнів собак. Зупинився, спіткнувся чи допоміг іншому – смерть. Масові вбивства були для фашистів своєрідною розвагою. Так, наприклад, полюбляли есесівці влаштовувати своєрідні медичні огляди. Людей зганяли на околицю табору, а потім по одному викликали до «лікаря», який розпитував про скарги на здоров’я. Потім жертву ставили до стіни, начебто для того, щоб виміряти зріст, а вже за кілька секунд вбивали пострілом у потилицю. За офіційними даними у Бухенвальді загинуло 8483 радянських військовополонених.

Сам табір складався із 12 бараків, пристосованих конюшень, в яких, за підрахунками, жило близько 750 чоловік, сто з яких гинуло щодня. Тіла загиблих  ув’язнені виносили на ранішню перекличку лише задля того, щоб отримати нікчемну порцію їхньої їжі, яка складалася із невеличкого окрайця черствого хліба.

Уже у лютому 1945 року Бухенвальд став одним із найбільших таборів смерті. Тут за колючим дротом перебувало близько 112 тисяч в’язнів із 18 країн Європи, які, дізнавшись про наближення союзних військ, організували зброєне повстання. Як результат, уже за декілька днів американські військові, що знаходилися неподалік, звільнили Бухенвальд від фашистської диктатури.

Нині на території табору встановлена меморіальна плита у пам’ять про тих, хто наважився не покоритися фашистській владі, а згодом у Бухенвальді відкрили і Національний меморіальний комплекс, який щодня відвідують тисячі туристів із різних країн світу.

Скільки українців було вбито та замордовано у таких таборах достеменно не відомо, однак пам’ять про них житиме в розповідях та переказах очевидців, у історіях, які передаватимуться від батька до сина, від матері до доньки, у таких фотокартках, у кожній, запаленій на знак пошани в пам’ятний день, свічці чи лампадці.

Аліна ЗІНЬКОВА