Була земля заквітчана весняним квітом.
Гули верстати у цехах, працювали трактори в полях.
Квітло ромашками літо, в повітрі витали запах чебрецю і м’яти. Щасливі жінки чекали з роботи чоловіків, ставили на стіл вечерю, співали пісню колискову над голівкою дитини, а разом з тим мріяли про щасливу долю для своїх діточок.
В полі жито колосом шуміло,
чувся десь сталевий дзвін коси. З краю в край нестримано грайливо линули дівочі голоси.
Десь надвечір вдарили баяни,
Стукіт закаблуків по селу пішов.
А вночі…
Червнева ніч 1941 року  обірвала мирне життя нашого народу, всі мрії і надії згоріли в полум’ї війни.
Того дня почорніли від горя жінки, подорослішали діти – на фронт пішли батьки, сини, брати…
Намокла від сліз і сорочка Івана Івановича Коломійця – двацятидворічна Одарка проводжала на фронт чоловіка.
Вони – такі юні ще не встигли намилуватися один одним. Але ж хіба війні поясниш…
І довго чулися молодій дружині останні слова Івана: «Повернуся з перемогою!».

У тривожному чеканні минали дні, тижні, місяці… Скрипнуть двері – замре серце: чи не листоноша бува несе вісточку? І яку?
А невдовзі надійшло повідомлення, що піхотинець Іван Іванович Коломієць поліг смертю хоробрих, обороняючи рідну землю.
Тяжко переживала молода жінка, не йняла віри, що одна залишилася, адже всяке на фронті буває, а виховати ж потрібно п’ятеро дрібне- ньких діточок.
Проте час невпинно летів далі, залишаючи дедалі менше сподівань на повернення Івана. Та Одарка продовжувала ходити на те місце, де колись розлучилася з милим.
До болю в очах вдивлялася в далечінь, марно намагаючись роздивитися таку знайому постать.
— І якось я сказала собі, що всім важко, а жити потрібно далі заради дітей, — згадувала Одарка Іванівна.
Так жінка почала шукати розраду у праці. За роботою забуваєш про лихо, а додому прийдеш – серце болить… Жінка старалася працювати і за себе, і за чоловіка, якого не діждалася з війни. Ростила дітей та, важко працюючи, намагалася жити далі… Тоді доводилося носити на плечах важкі лантухи з насінням, щоб засіяти поле. Разом з іншими жінками розносили по полях гноївку, орали коровами, збирали урожай… А вдома на Одарку чекали голодні діточки, які мало бачили маму вдома.
Пізно ввечері втомлена поверталася додому, розгортала білу хустинку, діставала шматочок хліба:
— Їжте, діти, це вам від зайця.
Але одного разу казка, в яку так вірили діти закінчилася. Старший Дмитро штовхнувши меншеньку Катю в плече, тихо сказав: «Мама свій хліб не їсть, нам приносить, і зовсім то не «від зайця». І діти почали плакати, адже їм так хотілося вірити в те, що окраєць смачного хліба мама приносила від зайця.
Та хіба ж така одна Одарка була після війни? Ні холод, ні голод, ні лютий фашизм – ніщо не змогло зломити, поставити на коліна наших мужніх жінок-матерів. Вони жили заради дітей, і вірити в те, що на їхніх діточок чекає краще майбутнє і жодна не переставала вірити в світлу перемогу радянських військ!
Коли чоловік Наталії Петрівни Стельмах пішов на фронт, вона залишилася сама із вісьмома маленькими дітьми. Вона, як горлиця доглядала, оберігала їх від хвороб у ті страшні роки.
— Працювати потрібно було багато. Іноді мені здавалося, що все – не витримаю, але думка про те, що чоловікові на фронті ще важче, додавала сил і змушувала крізь біль та печаль підніматися з колін і працювати далі, — розповідає жінка.
А після роботи вчила дітей вишивати, та попри біль і страшенну тугу співати пісень.
Зараз всі діти Наталії Петрівни виросли добрими та працьовитими людьми, мають свої сім’ї, дітей та внуків.
З трьома малесенькими дітьми залишив чоловік під час війни і двадцятирічну Чернищук Меланію Федорівну. 
Лише одна вона знає, як важко було ростити дітей голодних, босих і в холодній хатині. Цілий день жінка працювала в полі, а вночі бігла по стерню, щоб пропалити в печі. Добре, що діти слухняні були – старші доглядали менших, допомагали по господарству. А в листах на фронт Меланія запевняла чоловіка, що в них все добре, щоб листи оті кулі відводили, сил додавали рідному воїнові.
Та чорний ворон таки прилетів до домівки Чернищуків. Очі Меланії вдивлялися в незнайомий почерк на конверті, а серце відмовлялося вірити, що писати більше немає кому, що відтепер вона одна, як билина при дорозі.
Надривалася сила жіночих рук, надривалося серце без доброго слова, без ніжних обійм та мудрої поради коханого.
Залишилася вдовою назавжди. Солдатською вдовою… Роки минали, а жінка продовжувала дивитися на шлях, немов благала його: «Поверни! Поверни мені чоловіка…». Якби тоді знала, що він не повернеться, чайко б полетіла навздогін. Якби знала, що не повернеться, то сліди б його понакривала калиновим цвітом. Якби ж то знала…
Сивою журавкою тужить над фронтовими шляхами пам’ять…
Всі вони живі – всі ті, хто не повернувся, живі в серцях тих, хто живий. За них забувати не можна…
Помните!
Через года, через века помните
О тех, кто уже не прийдёт никогда.
Помните!
Таміла БОНДАР,
голова спілки ветеранів с.Мовчанівка