Дорогою ціною заплатила наша родина за перемогу у Великій Вітчизняній війні. З війни не вернувся мій батько Довгалюк Семен Сергійович і троє рідних його братів, а моїх дядьків.

Довгалюки Микола, Михайло та Назар. Моя бабуся не дочекалась з війни чотирьох синів. А доньку її забрали в Німеччину на роботи. І коли бабуся одержала звістку про останнього сина, то через два тижні померла. Казала: «Розлилась моя кров по всьому світу». Батько мій загинув у Східній Пруссії у м. Тупісу. Дядько Микола – в Тернополі, дядько Міша – в Коломиї.
Тяжке було повоєнне сирітство. Мама залишилася вдовою з чотирма дітьми в 30 років. Старшій сестрі було 13 років. Мама завжди була на роботі: косила, жала, в’язала, молотила. Треба було прокормити нас і поставити на ноги. За маму була мені старша сестра Валя.
Я дуже хотіла мати тата, бо в сусідки моєї тато вернувся з війни, і ми часто вдвох його зустрічали з роботи. Він її брав на руки і піднімав високо, а я завжди плелась позаду і дуже хотіла на ці руки. А коли мама йшла на ринок, то я завжди просила, щоб купила мені тата високого і світлого. Мама завжди заливалась слізьми. Тато мій був на Фінській війні, а тоді, як повернувся, то помагав партизанам. Його друг Григорій був ватажком партизанського загону. Мама розказувала, що одного разу цей Григорій привів до хати партизан (а наша хата була крайня). В хаті була розстелена солома, і вони відпочивали, готували їжу. А в цей час в селі були німці. Якби хтось щось сказав, щоб німці дізналися, хата згоріла б з усіма нами. Жінка Григорія пройшлась по дорозі з дочкою маленькою, і він через вікно їх побачив. Ні дитина, ні жінка не знали, що така була в них зустріч.
А далі була загальна демобілізація, і тата призвали в діючу армію. Визволяв Польщу, Чехословаччину, Румунію. Під Кенінгсбергом був сильний бій, і там він був тяжко поранений. Писав мамі з госпіталю листа, де повідомляв, що він вже більше воювати не буде і, якщо виживе, буде великим калікою. Цей лист був датований 15 квітня 1945 р., а потім прийшла похоронка, де повідомлялось, що загинув 25 квітня, не доживши до Перемоги два тижні. Я родилась, батько мене не бачив. Тільки в листі він рекомендував, як назвати.
І зараз кожен рік на свято Перемоги я заливаюсь слізьми. Я пам’ятаю, як мама моя в ці дні плакала, як плакала вона, коли брата забирали в армію. І я не хочу, щоб колись була війна, щоб вбивали людей, щоб діти росли без батьків. Я хочу, щоб діти поважали і любили своїх батьків і пам’ятали, що дорогою ціною нам дісталась Перемога.
Ніна Семенівна Капура (Довгалюк)