Нещодавно святкувала день народження моя найближчої подружка з мого трагічного і разом з тим щасливого дитинства – Тамара Павлівна Тимошенко. Їй виповнилося 70.
Доля звела нас, зовсім малих, у далекі й суворі роки минулої війни. Перед війною Тамарин тато був уже комуністом (не хотіла перепитувати Люду – найменшу доньку) і працював, може, я помиляюся, у райкомі комсомолу. Мій батько був директором Ружинської машино-тракторної станції. Обидва комуністи.
Павло Гаврилович у перші ж дні війни пішов на фронт, залишивши молоду дружину і двох діток: Тамару, мою майбутню подружку, і її молодшого братика Колю. Батько ж мій займався евакуацією МТС. Відправляли в тил все, що могло послужити ворогові, а все, що не могли відправити, – знищували.
Знаменита в майбутньому трактористка з с. Роставиця Марія Кіндратівна Зіневич розібрала і закопала свій трактор, а в перші дні визволення села відкопала і зібрала.
Я перескакую від однієї події до другої, і, може, моя розповідь не буде цілком послідовною. Так от, від’їзд родин керівного складу району був визначений. Моя мама сиділа на вузлах разом із своїми п’ятьма дітками. А була вона неграмотна і мала вирушити в світ сама, бо ж батько лишався завершити евакуацію свого господарства. Проте в неї був характер залізний, вона пройшла з нами пекло евакуації і живих та здорових привела назад до рідного порога.
Так от, заявляється батько на світанку і каже мамі, що сім’ї керівників району уже поїхали, залишивши нас напризволяще, та й не тільки нас. Була залишена і сім’я Тимошенків, і ще дехто.
У далеку незвідану і страшну дорогу разом із молодою дружиною і його дітками вирушила й мати Павла – бабуня Тетяна.
Батько мій спорядив трактора з платформою та ще й пару кінних упряжок. На них розмістили лахи й дітей, а всі дорослі йшли пішки.
Мама розказувала, що у баби Тані на підошвах повідставала шкіра. Отака то була дорога до спасіння від ворога.
Так склалося, що після важкого поранення батько був ко-місований і направлений, як тоді говорили, в трудову армію. Як він нас шукав, як знайшов, може й розповім у замітці до Дня Перемоги.
А знайшов він нас у станиці Білокам’янка у далекому і такому рідному тоді для нас Казахстані. Батько там був головою колгоспу, і про своїх земляків піклувався, як міг.
Як тільки стало відомо, що наша Житомирська область звільнена, батько з колонією земляків заспішив додому, хоч його й не відпускали. Їхали додому місяць, від станції Чорнорудка всі дорослі до Роставиці, бо ж батьки мої звідти, пішли пішки. Приїхали 12 липня 1944 р., рівно через три роки, як 12 липня 1941 року залишили рідну землю. От така доля.
Те, що було в Казахстані, знаю зі слів мами. Як я їй вдячна, що вона десятки разів переповідала мені, потім моїм дітям все, що довелося їй винести у ті суворі роки.
І от ми вдома. До школи ще три роки. отже всі пустирища, всі горбаки взимку – наші. І ми з Тамарою та ще й Коля на додачу (а де ж його по-дінеш) розкошуємо! На городах ласуємо пасльоном, в садках – зеленими яблуками. Теперішнім дітлахам така розкіш і не снилась!
І от прийшла пора іти до школи. Не пам’ятаю, хто мене туди привів. Знаю одне: стоїмо з Тамарою (чи то мені здається) поруч. Приходить якась жінка (як потім з’ясувалось Паша Карпівна Гончарук) і забирає Тамару. Ну що ж забрала, то й забрала. Потерпіла я до дзвінка, найшла ту кімнату, в яку забрали мою подружку, привела до себе в клас і посадила поруч.
Що то був у школі за переполох: пропала дитина. Поки хтось не здогадався, що це зробила я. Проте ніхто не зважив на стан наших дитячих душ. Батькам же було в той важкий час не до тонкощів дитячої душі. Та й не сказали ми їм про це.
Та оте наше розділення ще більше нас об’єднало. Тепер ми мали можливість розказувати одне одній багато цікавого. Тамарі повезло більше у молодших класах. У неї до п’ятого класу була одна вчителька – Паша Карпівна, у мене ж їх було на кожен другий рік після першого (у першому була Майбродська Агрипіна Арсентіївна) по дві-три.
Отож ішли роки. Тамара була якась занадто організована дитина. Не піде гратися, поки не поробить уроків. Я ж портфеля кинула, - і на вулицю, бо ж через дорогу жили Літвіни, де двері були відчинені привітно для всіх дітлахів нашої вулиці. Найстарший Толік (на три роки від нас). До нього приходили хлопці, грали в шашки, шахи. Нас, молодших, ніколи не кривдили. Всім у тій хаті вистачало місця.
Я іноді брала з Тамари приклад: приходила додому після уроків, ретельно виконувала всі домашні завдання. Але терпець вривався і домашні завдання виконувалися вдосвіта при гасовій лампі. Сім класів Тамара закінчила на відмінно, я – без трійок.
Тамара пішла до Житомирського медучилища, я – до восьмого класу. Тепер ниткою, що нас з’єднувала, стали листи. Тамара їх писала ґрунтовно. Я знала, як іде навчання, вона переказувала мені зміст п’є, які бачила в театрі. А на канікули знову були разом. Я закінчила школу, в інституті провалилася, пішла працювати коректором, а потім складачем до редакції «Соціалістичного села».
Після закінчення Тамарою медучилища ми знову разом, бо вона працює медсестрою в Ружинській лікарні і закінчує вечірню середню школу.
Так склалося в житті, що мій батько захворів на цукровий діабет. Треба було приймати кожного дня уколи інсуліну. Три роки моя подружка день у день приходила до нас додому і робила батькові уколи. Де зараз знайдеш таку медсестру. Вибач, Тамаро, що ми крім «спасибі» ніяк жодного разу не віддячили тобі. Тоді вважалося допомогти людині нормою.
На рік раніше від мене Тамара вступила до Івано-Франківського медінституту. Я через рік до Житомирського педінституту. Наші ровесниці вже мали сім’ї, а ми учились. І знову роки листування. Як шкода, що ті листи не збереглися.
Обидві ми майже одночасно вийшли заміж. В обох чоловіків звати Степанами.
Життя розвело нас. Я в Ружині, Тамара – в Івано-Франківську. Повиростали діти, підростають внуки. Залишилися лише добрі згадки. Наша весела компанія: я, Тамара, Тамара Редванська, Галя Літвін, Галя Марчук, Валя Дудко…
Як би я хотіла, щоб мої внуки через багато років так же згадували своїх друзів.
Світлана Герасимчук (Ткачук)