...Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу...
Ліна Костенко

Спливаючи хвилина за хвилиною, день за днем, рік за роком,життя дарує нам неповторні спогади та незабутні зустрічі, нагороджує неперевершеними миттєвостями та посилає знайомства із захоплююче цікавими людьми. Але, разом з тим, протягом життя людна загартовується, навчається із гордо піднятою головою долати труднощі та перешкоди, навчається жити, тоді, коли пекучий та нестримний біль втрати стискає серце своїми лещатами, навчається підводитися з колін та йти далі, даруючи свою любов рідним та близьким, не зважаючи ні на що.
Складним та насиченим подіями скла-
лося життя Дарії Петрівни Ткачук із Немиринець, яка народилася в сім’ї звичайних колгоспників 30 січня 1950 року. Тато Петро Миколайович все життя пропрацював трактористом, а мама Марія Іванівна — у ланці місцевого колгоспу. Оскільки жили в селі — батьки змалечку привчали дітей до праці, прививали любов до землі та повагу до людей. Тоді вони ще не знали, яка доля чекає на кожного з їхніх дітей, проте вірили, що діти оберуть саме ту, єдиноправильну життєву стежину.
Закінчивши Немиринецьку школу, у 1968 році зовсім юною вісімнадцятирічною дівчиною, Дарія пішла працювати оператором у місцеве відділення зв’язку. А вже через рік, закінчивши курси, стала завідуючою поштовим відділенням, яке тоді об’єднувало Немиринці, Княжики та Сахни. У безпосередньому підпорядкуванні юнки тоді працювали сім листонош.
— Працювати було важко, адже у той час надходила надзвичайно велика кількість кореспонденції, газет і журналів за передплатою. Але найбільше боліло моє серце за трьохмісячною дитинкою, яку я кожного ранку залишала вдома, довіривши виховання рідної кровиночки своїй мамі, — згадує Дарія Петрівна.
Однак, як би складно не було, жінка із вдячністю згадує Л.Д.Дубик, яка в свій час працювала завпоштою у Немиринцях, адже саме вона, запропонувавши посаду оператора юній Дарії, визначила її подальшу долю. Своє професійне життя Дарія Петрівна цілком і повністю присвятила рідному поштовому відділенню, пропрацювавши там 38 років та жодного разу не змінюючи місця роботи.
— Я любила свою роботу, звикла до людей та до особливостей праці, тому у мене ніколи не виникало бажання змінити професію. Навіть після виходу на пенсію я частенько навідуюся до колег, — розповідає жінка.
Коли Дарії було двадцять, вона, ставши на весільний рушничок, пов’язала свою долю із Сергієм Дмитровичем Ткачуком. Разом з чоловіком вони виховали четверо дітей: двох синів — Володимира та Юрія — і двох донечок — Ларису та Валентину. Всім чотирьом Дарія Петрівна і Сергій Дмитрович дали освіту. Володимир — полковник, працює та живе у Москві, Лариса — вчитель української мови та літератури у одній із Уманських шкіл, Валентина — працює фельдшером-акушером та живе в Балтійську, а найменший Юрій, здобувши фах інженера-механіка, живе найближче до неньки — в Києві. У кожного з них тепер своя сім’я та власне життя, проте сильно розвинуте почуття родинної єдності не дозволяє їм залишати надовго маму на самоті.
— Лариса та Юрій, оскільки живуть в Україні приїжають частіше, а Володя і Валя, живуть в сусідній Росії, тому хоча й не так часто відвідують мене, та намагаються побути довше, — ділиться Дарія Петрівна.
Всі діти, приїжджаючи до рідної неньки, не цураються ані роботи по господарству, ані праці на присадибній ділянці. Адже Дарія Петрівна, не зважаючи на вік, тримає корівку, свиней, птицю, а кожної весни садить картоплю та городину, оскільки і діти, і п’ятеро улюблених онуків так люблять свіжі овочі та домашнє парне молочко.
Аліна ЗІНЬКОВА