День за днем жовтими сторінками календаря все далі відлітають спогади про Велику Вітчизняну війну. Все менше залишається тих, хто мужньо боронив рідну землю від загарбників, тих, хто знає про біль втрати, і ніколи не забуває якою ціною далася їм Перемога у 1945-му...
Ще зовсім юним довелося про всі воєнні небезпеки довідатися Івану Івановичу Гарбузу із Мар’янівки. Іван був найпершеньким у сім’ї, коли ж родинна поповнилася ще двома дітьми, батьки Іван Микитович та Анна Федорівна вирішили переїхати до міста, щоб діти могли отримати освіту. На заощаджені гроші придбали будинок у Козятині. Здавалося, нічого не пророкувало біди… Однак, коли розпочалася війна, в родину Гарбузів, як і в тисячі й мільйони інших українських родин, постукало горе – на фронт забрали батька. Важко було тоді… Пекучі сльози горохом котилися по щоках молодої жінки, адже Анна Федорівна розуміла, як нелегко їй доведеться із трійком дітей на руках. А вже в 1942 році, читаючи лист з фронту, Анна не вірила власним очам – чийсь чужий та незнайомий почерк акуратно виведеними буквами писав, що її чоловіка, її Івана вбито під Ленінградом… Вмить пригадалося щасливе подружнє життя… Довго плакала та побивалася, проте отямитися допомогли діти, які стали для неї опорою та підтримкою. Анна Федорівна довго не могла повірити, коли її найстарший синочок Іван, вирішивши допомогти матері, влаштувався працювати у вагонне депо. Працював кочегаром на паротягах. Важка була робота, проте молодому і змалечку загартованому працею Іванові, вона давалася легко. Не одноразово доводилося перевозити солдатів на фронт та забирати із самого пекла поранених. Досить часто потрапляли під обстріли німецьких літаків. 
– Найбільше пам’ятаю, коли наш паротяг обстрілювали вже в самому Козятині. Наче ворони налетіли німецькі військові літаки… Стріляли звідусіль і всюди… То було справжнісіньке пекло… Тоді загинуло багато моїх знайомих і друзів. А мені, мабуть, на життя йшлося… Та, насправді, не лише мені, а й мамі з меншенькими тоді пощастило, адже за день до бомбування вона переїхала в Мар’янівку до бабусі. А я коли після обстрілу повернувся в наш будинок, не повірив власним очам – це було не подвір’я, а величезна воронка від бомби, згарище, на якому лише подекуди про наше тут перебування нагадували розкидані речі, які мама не встигла забрати, – розповідає Іван Іванович.
– Коли німці окупували нашу землю, жити стало ще важче. Той, хто пам’ятає, підтвердить мої слова. Молодь почали забирати в Німеччину на роботу. Ніхто не запитував: хочеш ти їхати, чи ні. Якщо вже ти в списках, то неодмінно маєш з’явитися на приймальний пункт, а інакше розплачуватися доводилося рідним – чи то життям, чи спаленим будинком та понівеченим майном. Я потрапляв до списків кожного разу, коли до Німечинни відправляли черговий ешелон безкоштовної робочої сили, проте щоразу втікав, не доїжджаючи навіть до Козятина. Найстрашнішим був останній набір, коли ворог уже відчував, що відступатиме. Тоді у списках був не лише я, а й молодша сестра. Дізнавшись про це мама відправляє Катю до тітки в Немиринці. А я вже вкотре змушений був йти до приймального пункту, який розташувався тоді в Зарудинцях. Насправді ні хвилювання, ні страху не було. Я мовчки зібрав сумку – необхідні речі, в яких заховав щипці, що вже не один раз допомагали мені під час втеч. Та того разу все було по-іншому… Потяг із молоддю фашисти охороняли надзвичайно пильно – біля кожного вагону чатували озброєнні німці. Втекти я не зміг і в Козятині… Проте, мабуть, Господь почув мої молитви, адже тієї ночі почалася сильна злива, і я, знаючи будову вагона та озброївшись своїми рятівними щипцями, таки зміг втекти розкусивши дріт, яким був зчеплений люк під стелею. Чекати, поки потяг зупиниться, я вже не міг, тому й вирішив ризикнути і стрибнути з вагона на швидкості. Слава Богу, все обійшлося. Додому довелося йти досить довго. Спека тоді була страшенна. А я, хто запитував звідки йду, всім розповідав, що корову шукаю. Коли повернувся додому, допомагав партизанам із загону Пилипа Шуляка, – згадує ветеран.
В 1944 році Івана призивають до армії. Служити потрапляє в 147 дивізію, у складі якої й відбулося його бойове хрещення на фронті. Прослуживши деякий час, в одному з боїв юного Івана було важко поранено.
– За моє життя в польовому шпиталі довго боролися лікарі та все-таки змогли врятувати. Після того поранення мене й нагородили медаллю «За відвагу», – розповідає І.І.Гарбуз.
Лише через три місяці молодий солдат виписався і з шпиталю і продовжив службу в авіа-школі, що в Челябінську. Саме там Іван Іванович і зустрів таку бажану і довгоочікувану Перемогу.
– Мабуть, ніколи не забуду той день… Всі були такі щасливі,усміхнені, наче знову на світ народилися. Хоча страшні спогади частенько не дають спати вночі, я щасливий, що ми перемогли, що змогли вибороти краще, і головне – мирне майбутнє для своїх дітей та внуків, – ділиться з редакцією ветеран.
Саме як пам’ять про тих, хто не повернувся з війни, про всіх загиблих односельців, про подвиг кожного, хто не побоявся боротися проти фашистських загарбників, Іван Іванович разом із своїм сусідом Володимиром Федоровичем Пасічником посадили біля місцевого кладовища ялинки. Тепер щороку Іван Іванович (оскільки він єдиний ветеран у Мар’янівці) приходить до братської могили, щоб згадати всіх тих, хто сантиметр за сантиметром відвойовував рідну землю, хто загинув на чужині, хто боровся до останьої краплини крові, до останього подиху, до останього по штовху серця…

Аліна ЗІНЬКОВА